Маємо двох
головних героїв які розповідають по-своєму одну і ту ж історію.
Один із них ―
звичайнісінький клерк. Його ніхто не помічає, бо кого цікавлять нудні люди, які
нічогісінько в житті не досягли. Клерк той (Фредеріке Клегге) проживає з
тиранічною істеричною тітонькою та її дочкою інвалідом, яка ображена на весь
світ. Щоб зрозуміти настільки це хворе оточення вистачить одного шматка тексту:
“Ну вот, к
примеру, скажешь вечером, ни о чем таком вовсе не думая: «Сегодня утром чуть на
автобус не опоздал, пришлось мчаться со всех ног». И тут уж тетушка шанса не
упустит, наверняка скажет: «Ну и радуйся, что у тебя-то ноги есть». А Мейбл
промолчит, но так взглянет, сам не рад будешь, что рот раскрыл.
Але, думаю, не в
оточенні причина того, що наш головний герой хворий маніяк.
Чому маніяк.
Якось він помічає
на вулицях свого міста прекрасну дівчину. Вона навчається в приватній художній
школі. Дівчинку ту, Міранду, постійно оточує зграя якихось людей. Переважно
хлопців, що неймовірно злить нашого героя. Він закохується в образ цієї
дівчини. Починає ходити за нею, дивитися, де вона буває, з ким спілкується, що
любить. Але любов ця виглядає як щось наївне дитяче. Ледь не кожен пам’ятає той
період дитинства, коли і сам мав таку любов, коли про неї хотілось знати все,
але далі ніж прослідкувати де вона живе і з ким спілкується ― не заходило. Але
в нашого героя не така любов. Це було б надто просто і безневинно. Згадаймо ж,
наш герой здоровий мужик. Саме мужик, не дивлячись на те, що незайманий і
незрілий.
І якось настає
момент Ікс, коли цей мужик викрадає нашу чудову героїню Міранду.
Причиною такого
викрадення стало раптове багатство, яке звалилось на нього, коли він виграв на
іподромі. Він своїм примітивним розумом думає, що може купити все на світі,
навіть кохання. Бо так легше. Думає, що грошима можна досягти чого завгодно.
Так з’являється
план викрадення майбутньої супутниці життя, з якою він планує жити дружно,
немов подружжя бла бла бла.
Фаулз обкрутив усе
так, ніби герой наш не визнає цього бажання володіти кимось силою. От просто
так купує будинок далеко за містом, просто так облаштовує в ньому підвал
ремонтує і «по-багатому» декорує кімнати. І все це з розрахунком, ніби просто
житиме з тіткою та її дочкою і нічого страшного.
Тобто, ми маємо
людину, яка не усвідомлює до кінця що робить. Такого собі фанатика своєї
справи. Фанатика з якимись фантастичними уявленнями про світ. Який раніше
збирав метеликів, а тепер перекинувся на серйознішу здобич. Фанатика, в якого
надто добре розвинене стратегічне мислення, але разом із тим мислення в
загальному розвинене вкрай паскудно, через суспільні рамки, догми, правила,
моральні цінності нав’язані колись кимось десь. Це молодий чоловік страшенно старий душею (якщо ми маємо право говорити про душу в такої
холоднокровної особи). У нього почуття пристрасті (форма фанатизму) відтісняє
усі інші почуття ― співчуття, доброту, розуміння… відтісняє довіру, якщо,
звісно, вона хоч колись у нього була. Маємо циніка, який і не розуміє, в чому
полягає його цинізм.
.jpg)
Але не в тому
справа, що він такий «поганий». Якщо ми так говоритимемо, ми вчинимо так як
він, навішаємо ярликів на все незрозуміле нам і радітимемо.
Справа у тому, що
він не здатен вчитися. Абсолютно нічому (!)
Законсервована
людина. Якщо уявити що в пологовому будинку замість дітей на світ з’являються шпроти
в банках, то він і був тими шпротами. Народився таким як є і все тут. Або ти
їси ті шпроти, або вони в тебе ледь не десятиліттями зберігаються і нічого з ними
не відбувається. Як був банкою зі шпротами, так і лишиться, так і помре.
Власне,
переказувати твір не було б сенсу. Всі добре розуміють, що нічого доброго з
того не вийшло.
Дівчина
намагалась спочатку боротись із своєю неволею, потім боротись з неможливою обмеженістю
Ф., потім вирішила з відчаю вдатись до крайніх заходів і віддатись йому… Але не
цього всього він хотів! Не для цього тримав її в підвалі в повній тиші. Вона
була його скарбом, хом’яком, якого тримають люди, щоб тішитись з того, який він
милий і пухнастий. Не більше! Він не міг збагнути її світосприйняття. Та будьмо
щирими, йому це було непотрібним.
І коли його гарна
тваринка раптово померла, він не дуже розчарувався. Для нього це було чимось
звичайним. Спочатку він вирішив влаштувати показуху а-ля вбити себе біля неї, і
щоб їх знайшли мертвими разом. Але враз усе змінюється. Він просто помічає іншу
гарну дівчину на вулиці (не таку гарну як попередня) яка страшенно схожа на
мертву колишню здобич ― Міранду. І історія починається спочатку. Але цього разу
йому здається, що він зуміє зробити все правильно, що цього разу жертва гратиме
за його правилами, що він зможе переконати її в чомусь своєму, навчити чогось.
Він вирішує, що минулого разу йому просто не пощастило. Як на іподромі. Просто
невдало стали планети. Просто йому треба було вибирати когось «папроще». Просто
йому потрібен був хтось слабший, на фоні кого він би міг самоствердитись і
нарешті показати усім (чи тільки собі?), що він на щось здатен, що він може об
хитрити усіх!
Фаулзівського «колекціонера»
можна звести до однієї фрази: таких людей, як Фредеріке повно і їх не
засуджувати треба, а жаліти.
Або до однієї
цитати, яка стосується усіх без виключення:
“…когда Пирсу что-то непонятно, он сразу становится циничным, начинает говорить гад ости
або
“Будто если ты чего-нибудь терпеть не можешь, оно перестает на тебя влиять.Роман змушує відкрити очі, переглянути усі життєві цінності, пожаліти себе і оточуючих і подумати над тим, чому близькі роблять ті, а не інші вчинки. Доволі примітивно. Але що поробиш?
Єдине вразило: жодне видавництво не втілило в життя образ, який хотіла намалювати жертва-Міранда, - вихід з підвалу за якими сяє сонце і стоїть зелений садок. Він би був набагато сильніший ніж усе, що вони вигадали.
