Показ дописів із міткою читати. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою читати. Показати всі дописи

28.05.15

Десять заповідей реклами від Боба Гарфілда, або книжка, яку хочеться читати

Видання Боба Гарфілда я знайшла на роботі в один із тих днів, коли робота ніби і є, але немає натхнення. Знайшла випадково і прочитала б залпом, якби не робочий графік з 10 до 18, хехе.

Це була перша книжка, яку я прочитала не з е-буку чи прослухала, а прочитала з екрану. Але потім, виявилось, що все не так погано. Зручно було, відкривши поряд вкладочку з YouTube, шукати ролики, про які йде мова.

Про книжку
Від початку склалось таке враження, що автор ну дуже пихатий. Ще у вступі говорить про те, який він класний, яка в нього сувора колонка «AdvertisingAge». Пізніше виявилось, що це не пиха, а прямолінійність. І вона була потрібною, щоб налаштувати читача на безпосередність, яка буде в наступних розділах. Потрібна, щоб наш зелений читач дізнався про той журнал «AdvertisingAge» і про роль автора в заокеанських рекламних колах.
«10 заповідей реклами» — видання про те, як не потрібно робити рекламу з яскравими прикладами.
На жаль, пізно усвідомила, що треба було б зібрати і викласти їх тут, але тоді б не було сенсу її читати. Томмуууу наприкінці виставлю 2 штуки в огидній якості. Готуйте свої очі.

Книжка справді дуже ідейна. Цікаво спостерігати, як автор препарує ролики, розповідає про їхню суть чи недоліки. Цікаво читати про те, як формуються відгуки на рекламні кампанії, про відбори на Канни, про їхню суть. Взагалі дядечко Боб пише захоплююче.

Дві улюблені тези:
Якщо ідея не нова - нічого страшного! Можливо, вона підходить краще іншому продукту!
Менше сексу, більше сенсу.

Традиційні цитати:
“Дорога в рыночный ад устлана брендами.
“Сказать по правде, меня всегда ставило в тупик то, что рок-группа, в состав которой входили персонажи мультфильмов, поет об инцесте.
“Создатели рекламы — это не художники и не представители авторского кинематографа. Они являются бизнесменами или, по крайней мере, предполагается, что они таковыми являются. Их работа не имеет ничего общего с поиском неизведанного. Ее цель — продаватъ товары.
“Зачем преклонять колени перед этим алтарем? Кого волнует оригинальность рекламы, помимо ее создателя? Где написано, что потребители реагируют на новаторство в рекламе? Хочу заметить, что потребителя это заботит меньше всего. Церковь, которую должны посещать сотрудники рекламных агентств, это не Храм Оригинальности, а Храм Изобретательности: поиск умных, понятных и, да, иногда ранее использованных решений для проблем передачи информации. Когда главная цель — это имидж бренда, знание бренда, идентичность бренда, его репозиционирование или что-то подобное, то для коммуникации используется именно реклама. Никого не нанимают для создания чего-то новаторского. Нововведение довольно часто становится прикрытием для неспособности решить поставленную задачу.
“Поэтому не думайте об этом как о воровстве, потому что «воровство» — это очень неприятное слово. Воспринимайте это так, как это делает любой уважающий себя рекламист: «Новое и усовершенствованное».
“...Литература не штампует «сообщения», а дарит нам истории и персонажей, позволяющие заглянуть внутрь самих себя.
“Множество рекламных роликов ужасны только потому, что они претендуют на художественность.
“В условиях существования сотен телевизионных каналов при выполнении своей задачи реклама должна веселить, пленять, развлекать или иным образом очаровывать зрителей. Дни хвастовства и многословности давно прошли, и тем лучше.
“Но раз и навсегда следует запомнить, что целъ не оправдывает средства. Реклама — это пистолет, а не ружье. Когда она стреляет, никто из находящихся рядом с целью не попадает под град пуль.
“Иногда рекламе позволительно задеть некоторых, чтобы произвести впечатление на многих. Но никогда не позволительно задевать очень многих, чтобы потрясти некоторых.
“Вспомните совет, который дают кровельщикам и монтажникам- высотникам. Вы должны чувствовать себя на высоте удобно, иначе вы упадете. Но нельзя чувствовать себя слишком удобно, а не то вы забудете, где находитесь... и упадете.
“Если вы хвастаетесь своими делами, то это не благотворительность. Это реклама с использованием ярких плакатов с изображением детей.

Музика в книзі:

  • Гансе Гвидо фон Бюлов «Iphigenie in Aulis Reverie Fantastique», «Tarantelle Valse Caracteristique»;
  • Ричард Вагнер;
  • Skids «Into The Valley»;
  • Германа Хермитса;
  • The Archies - «Sugar, Sugar»;
  • Bob Dylan «Subterranian Homesick Blues»;
  • George Harrison «Му Sweet Lord»;
  •  Rivers Rutherford «Ain`t nothing Bout You», «Smoke Rings In The Dark», «Таg, You`re It»;
  • Willie Nelson;
  • «Di Quella Р1га» из оперы Верди «Трубадур»
Фільми:


Література в книзі:

Художники:




Найцікавіші згадувані ролики:


Крем "Esencial" увлажняет, но не содержит жира»

Кому цікаво, даю посилання на твітер автора. 

12.05.15

Підступи 18 ст, або Річард Шерідан і «Школа лихослів'я»

Курт Вонегут у своєму романі «Галапагоси» (напишу про нього пізніше) сказав, що колись люди мали 3-кілограмовий мозок і він був здатен на будь-які вигадки, особливо злісні і заплутані.

Зараз же мозок середньостатистичної людини важить близько 1, 3 кг. І я боюсь навіть уявити, що робила би, якби мене закинули хоча б в часи Римської імперії, коли навколо панував розбрат, підступність, коли на кожному кроці труїли один одного. Та що я розказуватиму. Читали-дивились-бачили-знаєте.

Отак довго я намагаюсь дістатись до п’єси Річарда Шерідана «Школа лихослів'я» (оригінальна назва «The School for Scandal») — сажет якої і побудований на злісних змовах і (що чи не найогидніше) плітках, або, краще, перемиванні кісток (тут цей вираз підходить якнайкраще).

Не знаю, скільки мозку у пліткарів із цієї п’єси, але жити з ними було б не просто.

Розповідь розгортається в дому інтриганки «леді» Сніруел. Її свого часу невинну дівчину, в молоді роки, образили та підступно підставили і обмовили, зруйнувавши життя. Саме та подія зробила її стервом, яке згодом зустріло таких же підлих людиськ серед вишуканого суспільства і збирало їх на чаювання(?) в своєму домі.

А тепер спробуйте не заплутатись в персонажах. В п’єсі ще існувала родина Тізлів, точніше був старенький дядечко Тізл, його дочка Марія (протилежність леді Сніруел) та два брати, над якими узяв опіку містер Тізл — Чарльз Серфес (молодший брат) та Джозеф Серфез (відповідно старший підлий брат).

І ось одного разу той старший брат Джозеф звертається до леді Сніруел (пліткарки), щоб допомогла закохати Марію в нього (самого Джозефа) і лишити Чарльза, який ту Марію кохав насправді, ні з чим. А Марія, до слова, мала би отримати величезне придане, дістатися якого і хотів Джозеф. І все би було нічого, бо, здавалось, нащо леді Сніруел допомагати старшому підлому братові? Але в неї був свій план: вона вже давно була закохана в молодшого із братів — Чарльза…
І пішло-поїхало.

Поза тим у двох братів був багатий дядечко сер Олівер, який наприкінці твору викриє махінації одного з них і дуже гриматиме на нього за продаж родинних портретів (по суті, родичів) за безцінь.

А ще у сера Тізла була молода дружина — вередлива особа, яка за віком була ніби його дочка. Свого часу сер Тізл довго божився, що нізащо ні з ким не одружиться, але закохався у скромну бідну дівчину, яка згодом почала жити на широку ногу.

І ось їх стосунки мене зацікавили найбільше, бо обернулись досить неочікувано. Молода дружинонька бажала старому пеньку скорішої смерті, а він говорив, що житиме ще довго їй на зло. Але наприкінці п’єси вони так здружилися, коли виявилось що всі непорозуміння підлаштовано, що в мене аж брови догори полізли.

Загалом я вже втомилась «пространно» розповідати про персонажів твору, намагаючись не розкрити всього сюжету, а ви, здається, втомилися це читати.

Тому скажу про враження: на початку взагалі не могла зрозуміти де і що, настільки дивною була композиція і сюжетна лінія, а потім мене почали дратувати ті підлі особи (занадто захопилась сюжетом і забула, що оцінювати треба психологію персонажів, а не саму лише поведінку), а кінець виявився веселим — всіх покидьків покарали і добро «вастажествавала».

Чи варто читати/ слухати? Можна, якщо любите змови, незручні ситуації в творах та гостре слівце. Мені ж п’єса не дуже сподобалась. Тому враження неоднозначні.

“Какое же возможно остроумие без капельки яда? Умному слову нужна колючка злости, чтобы зацепиться.
“—У неё прелестный свежий цвет лица.
—Да, когда он свеже наведён.
— Ах, что вы! Клянусь вам, это у неё естественный румянец. Я сама видела, как он появлялся и исчезал.
— Я охотно верю, что вы могли это видеть. Он исчезает на ночь и снова появляется утром.
— Да, сударыня, и он не только появляется и исчезает, но больше того: его проиносит и уносит горничная.
“Все его хвалят? Это значит, что жуликам и дуракам он кланяется так же низко, как честному достоинству ума и добродетели.
“Я уверен, сэр Питер, что ваша супруга не может быть причиной вашего расстройства.Сэр Питер Тизл. А что, разве вам кто-нибудь сказал, что она умерла?

Екранізації:
The School for Scandal (1923) - 2-серійний німий фільм-адаптація твору Шерідана;
School for Scandal (1930) - британська стрічка (готуйтесь, британці зняли ще багато);The School for Scandal (1937) ч/б британська адаптація;
Школа злословия (1952) - радянський фільм;
The School for Scandal (1959) британська екранізація.

05.05.15

Дивачка мадам Боварі

Скільки всього було переговорено-переслухано про твір Флобера, що, щиро кажучи, його можна було і не читати. Але там, де кожен критик знаходив у творі щось надунікальне (в романтичній натурі Емми, в її пристрасності, захопленні книжками). Я ж відкрила для себе жінку, якій просто катастрофічно не вистачало чогось у житті,жінку, яка в усьому звинувачувала інших, зіпсовану (?) міщанку, яка не знала меж (любила сповна, захоплювалась сповна, прикдалась сповна, захоплювалась сповна). Так, іноді було аж занадто.

Від тихого спокійного життя вона жахливо хворіла, від тихого життя заводила собі коханців, витрачала гроші, який, по суті, і так не було.
І саме через це я вважаю її дивачкою, якщо взагалі не ідіоткою.
Чому? Все просто. З її волею, вмінням підкорювати собі людей, запальною натурою вона могла би звертати гори. Вона могла би продовжувати грати на своєму фортепіано, вона могла би навчитись малювати, чи, як інші жіночки того часу, зайнятийсь благодійністю. Або ж хоча б знайти себе в дитині, дівчинці. Вона могла би прославитись і прославити свого чоловіка, хоч це і не було прийнято в тодішньому ще не еманципованому світі.

Читати? Обов'язково. Але тільки за умови, що є з ким обговорити. Посваритись через виправдані-невиправдані очікування і через дурість (чи не дурість) головної героїні роману, який писався 5 років, який скоротили майже вдвічі, щоб за кожним словом була суть.

Не скажу, що роман надглибокий (можливо, я просто чогось не розумію). В ньому розкрита трагедія жінки, яка народилась не там, де мала би, якій доводилось жити сірим життям з сірим (але дуже великодушним і щирим) чоловіком і сірою дочкою.
“Все, что ее окружало, — деревенская скука, тупость мещан, убожество жизни, — казалось ей исключением, чистой случайностью, себя она считала ее жертвой, а за пределами этой случайности ей грезился необъятный край любви и счастья.
“Ну к чему ополчаться на страсти? Ведь это же лучшее, что есть на земле, это источник героизма, восторга, поэзии, музыки, искусства, решительно всего.
“Высокопарными словами обычно прикрывается весьма неглубокая привязанность.
“Если бы от наших страданий кому-нибудь было легче, то мы бы, по крайней мере, утешались мыслью о том, что жертвуем собой ради других.
“Когда мы черним любимого человека, то это до известной степени отдаляет нас от него.

Література в романі (неповний список)
Руссо;
Вальтер Скотт «Ламмермурская невеста».

Екранізацій та адаптацій роману насправді повно. Ось деякі із них:
Madame Bovary (1934) Франція;
Madame Bovary (1937) Німецьке виробництво;
Madame Bovary (1947) знімали в Аргентині. Уявіть, скільки там пристрасті;
Madame Bovary (1949) з надзвичайно милою виконавицею головної ролі;
Madame Bovary (1953) французька ч/б стрічка;
Madame Bovary (1964) — мінісеріал (4 епізоди) британське виробництво;
Madame Bovary (1968) — мінісеріал (2 частини) високий рейтинг;
Madame Bovary (1975) британська кінострічка
Madame Bovary (1991) — адаптація роману, відзнята у Франції;
Madame Bovary (2000) Британія — довжелезне кіно;
Madame Bovary (2014) — жіночий погляд на трагічну історію. Кінострічка знімалась в трьох країнах.


18.04.15

Типовий Буковскі, або враження від «Поштамту»

За вікном весна, погода змінюється щоп'ять хвилин і від того хочеться невідомо чого: чи то солодкого, чи то поспати. Саме в такий час згадуєш про Список рекомендованої літератури, який складали гуртом ще восени, і знаходиш знайоме прізвище ― Буковскі ― навпрти якого майоріє назва книжки, яку ще не читав ― «Поштамт» ― його перший роман.

Часу на читання, щиро кажучи, вирвати нема де ― на роботі треба працювати, вдома захлестує «битовуха» ― тому відкриваєш милий ex.ua і починаєш чаклувати над пошуком у розділі «аудіокнижки».

І як же дивуєшся, коли чуєш, що перекладач Стронґовський! Ти ж тільки недавно скачував його «Їбаш» з динозавриком для заставки на робочий стіл. Захоплення змінюється сміхом, коли картавий митець починає читати текст. І ти починаєш хвилюватися, хоч би вловлювати зміст за тим нуднуватим читанням та смішною картавістю (о, не толерантна я).

Але ні, переклад ― божественний. Тут тобі і книжкова лайка, і слова, про які давним-давно забув, і коментарі з примітками. Загалом ― сік. І звичайний текстик пияка Буковскі перетворюється на щось фантастичне.

Після оди талановитому Стронґу час згадати про що ж книжка.
Про вже знайомого Чинаскі, який пʼє (що то за персонаж Буковскі, який не пʼє?), лається, займається сексом з усіма, ким можна, грає на іподромі та «коротает» свої деньки на пошті, скаржачись на начальство у притаманному для нього флегматичному стилі.

От слухаєш книжку і одразу на думку спадає «втрачене покоління». Не ремарки-гемінгвеї, а просто словосполучення-залишок, якщо від нього відкинути всі визначення. І хочеться приліпити те словосполучення до цього флегматичного Чинаскі і вліпити ще приставку «пост», щоб всі заговорили про втрачене сучасне покоління, яке втратило себе не через війну, а через себе самих.

Загалом, якби не Стронг з вибуховим українським перекладом, роман був би незавуальовною дворівневою драмою (зверху простуватий сюжетик, знизу драма особистості), а так це щось штибу комедії абсурду (?), коли плачучи ще й смієшся.

І, взагалі, якось дивно сміятись зі своєї ж мови, зі слів, які є надзвичайно крутими, але яких ти просто н вживаєш в повсякденному житті. Але що це я знов про переклад.

Раджу.
“Мужність походить від живота, а решта є відчаєм.
До речі! Шукаючи якісь зображення, щоб запхати сюди, наткнулась на ідейний канал про книжки. Ось цей відосик якрах про «Поштамт». 45 секунд. не полінуйтесь переглянути:


І якщо я вже дісталась відосиків, то дивіться ДУЖЕ дивне анімоване інтерв'ю з Чарльзом.


Огидна «Лоліта», або як легко тримати розбещене дитя з несформованим «Я» від В. Набокова.

«Лоліта» ― Набокова, з розряду тієї класики, до якої йдеш півжиття, і читаєш, коли всесвіт не просто кричить, а волає: «Прочитай мене!». Коли безліч знайомих, не важливо звідки: мережа, не мережа ― вже давно її проковтнули і перебивають враження іншим чтивом. А перебивати є що.

Якби я була видавцем, створила б добірку «огидних» книжок, в яку б всунула Набоківську «Лоліту» та Фаулзівського «Колекціонера» (памʼятаєте?). Є у них щось спільне. В обох випадках жертвами є дівчата. Навіть не жертвами, а невільницями (?). Одна в моральному плані (Лоліту залякували (?), інша ж в плані фізичному (її тримали в підвалі). Проте, в одної був вибір втекти і насолоджуватись життям де-інде, інша ж вибору не мала. В обох книжках жертви ― дівчата. Жертви «правильних» з вигляду чоловіків (клерка та літературознавця. химерно, ні?).

11.03.15

50 найкращих книжок для дітей

Сьогодні натрапила на надзвичайно класну статтю-список-рекомендація 50 кращих книжок для дітей.
Переглянути її можна ТУТ
Не зовсім впевнена стосовно того, чи всі вони є перекладеними якщо не на українську, то бодай на російську, але це тільки ще одна причина підтягнути свою англійську, або ж англійської свого дітьониша.
Книжки всі з невеликими описами і посиланнями на амазон, де їх можна купити. Хо-чааа біля деяких ще стоять лінки на сканування для Kindle.
В будь-якому разі, було би лишень бажання прочитати *багатозначно підморгує*

20.02.15

музика, написана під враженням від літератури

Звісно, цей список неповний, але все одно цікаво.
Стаття на Вікі зі списком муз. творів, на які надихнув Толкієн, Байрон, Алан По та інші.
А тут  можна знайти 25 пісень, на які надихнув Орвел, Дікс, Набоков, Міллєр та ін.
А тут можна почитати і послухати музику, написану після прочитання Маркеса, Вальда, Фіцджеральда та ін.
Музика, яка з'явилась завдяки Гете, Селінджеру, Кероллу, Зюзкінду тут.
Тут перелік творів, які надихали на створення класичного року (серед них і Людина-невидимка, і Улісс (дивно, на що він міг надихнути?)
А за цим посиланням можна знайти перелік творів, які надихнули на створення інді-музики.

В мережі гуляє ще дуже багато списків, якщо цього буде мало - шукайте ;)




01.02.15

Чуттєвий «Гранатовий браслет» Александра Купріна

Як би там не було, та російську літературу дореволюційного періоду не любити неможливо.
Так само, як і неможливо не любити Александра Купріна і його чудову мову.
Давно я з такою насолодою не вслухалась в аудіокнижки. Не знаю, чи все через чудовий голос Володимира Стулакова, який читав Гранатовий браслет, чи через те, що і справді чудово написано.
Менше з тим.

Про що?
Про знатну пані, яка на свої іменини отримує доволі цінний подарунок (власне, той гранатовий браслет, про який і йде мова у назві повісті) від таємного шанувальника. Так вже склалось, що одруженим не годиться приймати подарунки від чужих чоловіків, тому пані ця, Віра Шеїна, розповідає про подарунок своєму чоловікові. Той в свою чергу бере з собою діловитого Віриного брата і вирушає в гості до таємного шанувальника, про особу якого вони дізнаються з довідників за ініціалами.

І можна було б подумати, що за цим піде драматичне з'ясування стосунків, та ні.

31.01.15

«Світ Софії» — чудова книжка Юстейна Ґордера з паршивим закінченням

Для мене ― людини, яка на перших курсах Академії пропустила філософію повз вуха, книжка стала відкриттям. Вона ― геніальна, якщо розглядати її як популярну книжку з філософії для підлітків. Тут є і старший дядечко Альфред Нокс (авторитет, якому, якщо вірити психології, довірятиме підліток), тут є 14-річна героїня Софія Амунсен (втілення читацького «я») і тут є цікавий, спресований, виклад філософії (точніше того, як змінювалось сприйняття світу) з купою прикладів.

Класним ще є те, що протягом розповіді вчитель-філософ ставить запитання-завдання, в яких треба розібратись.

Власне, все і закручується після слів «Кто ты такая?», які читає головна героїня ― Софія ―на маленькому  листочку, вкладеному  в конверт. Далі були інші запитання (прядок не точний):

11.01.15

Діана Вінн Джонс з фантастичним твором «Будинок з характером» («Будинок ста шляхів»)


 Здається, від того моменту, коли тримала в руках бодай електрону книжку для дітей (чи хоча б підлітків) минула ціла вічність (пристрасть до мовних штампів мене згубить). Не знаю чому, але іноді на мене находить щось на кшталт «ти така доросла тітонька, досить вже впадати в дитинство і читати те, що не згодиться-диться-иться-ся-я-а». Скучно, нє правда лі?

Але годі ліричних відступо-вступів.
Цього разу я натрапила на надзвичайну річ ― роман Діани Вінн Джонс «Будинок з характером» (інша, коректніша назва ― «Будинок ста шляхів»).

Що це?
Це остання (третя) книжка серії «Замок», куди входить супервідома книжка «Мандрівний замок Хаула» (за якою Міядзакі Хаяо створив одноіменний анімаційний фільм і створив цілий культ цього ходячого замку: народ почав робити з ним тату, в магазинах зʼявилось безліч іграшок-моделей, тисячі фанатів, хто як міг, зображали персонажів книги/анімації, знайшла навіть торт з одним із персонажей…ух!)

Про що?

Джон Прістлі і його «Небезпечний поворот» з неочікуваним закінченням

 Нелюбов до п'єс в мене з'явилась мабуть, ще на перших курсах академії, коли нас змушували залпом прочитувати книжки, при цьому не впускати суті і намагатись відповісти на одвічні питання «чому?» та «нащо?».
До чого я? А до того, що п'єса Джона Прістлі «Небезпечний поворот» — зовсім інша річ (!). Звісно, якщо не читати її, а слухати (або дивитись, кому як пощастить).

Сюжет твору побудований довкола радіовистави, яку слухають гості, зібравшись в будинку подружжя Кеплен. Радіовистава та
називається «Пес, що спить» (рос. «Спящий пёс»).
З часом слухачі не можуть ніяк зрозуміти, чому ж автори так назвали п'єсу, адже ні про що подібне там не йдеться. І тут починається дискусія. Хтось припускає, що пес символізує правду, яка не виринає на поверхню, доки ти нічого не чіпаєш (у нашому випадку пса). А хтось говорить, що говорити правду, це як заходити в поворот на величезній швидкості  — небезпечно. Іншому ж п'єса нагадує про самогубство спільного знайомого гостей  — Мартіна Кеплена... На цих словах господиня дому вирішує якось відволікти всіх від неприємної розмови і пропонує гостям алкоголь та цигарки. А цигарки ті знаходяться в маленькій скриньці, яку, виявляється, бачили в домі Мартіна Кеплена перед тим, як він застрелився...

Арчібальд Кронін і психологізм Роберта Шеннона («Юні роки»)

Знаєте, іноді до наших рук так раптово потрапляють правильні книжки, які раз і назавжди перевертають наше життя.
Однією із таких для мене стала книжка «Юні роки» (продовженням якої є «Шлях Шеннона»).

Про що вона? Про хлопця-ірландця, який волею долі потрапляє в чужий дім (ну добре, дім родичів) і лишається там жити після смерті своїх батьків. Через скупість свого дядечка життя у Роберта Шеннона складається не дуже добре: доводиться носити старі речі старших братів і викручуватись, як тільки можна. А ще й ірландська природа (стереотипне ірландське бунтарство та агресивність) часом роблять життя хлопця досить важким.

14.09.14

Доки я жива

Довго вагалась, чи писати що-небудь про цю книжку, чи ні.
Мова йде про роман «Доки я жива» («Доки я не померла») британки Дженні Даунхем.

Насторожує і водночас інтригує вже сама назва. Але з перших сторінок починаєш розуміти, чим вона виправдана.

Головна героїня Тесса ― 16-річний підліток, хворий на рак.

Гнітюче, еге ж? Але тепер ще раз усвідомте, що в романі йдеться про підлітка, з усіма його проблемами і переламними моментами, з його внутрішніми і зовнішніми протестами, з відчайдушністю і страхом. Згадайте себе у цьому віці, зі своїм максималізмом і, можливо, навіть авантюрно вдачею. А тепер уявіть, якби саме в тому віці вам сказали поставити хрест на майбутньому через невиліковну хворобу.

03.09.14

«Овід» Етель Ліліан Войнич

Чи доводилось вам хоч коли-небудь читати роман, вже перші сторінки якого змушували подумати «що тут взагалі відбувається?»?
Чи доводилось розбиратись в плутанині якихось імен/подій?
І можна було б подумати, що я говорю про котрусь із книжок Маркеса. Але ні.

Насправді, мова йде про історичний роман Ліліан Войнич «Овід».
Почала я його читати ще всередині літа (зараз вже початок осені), коли надворі немилосердно смалило сонечко, в панельному будинку сидіти не хотілося, а вода в річці була (як би банально це не звучало) як молоко, хіба тільки дещо зеленувата.
Пляжним чтивом творіння Войнич назвати було ну дуууже важко, але тоді в голові промайнула думка «чому ні?».

18.08.14

Бредбері спалює книжки. 451 градус за Фаренгейтом

Сжигать в пепел, затем сжечь даже пепел

Хто не читав «451 градус за Фаренгейтом»? Ти?
Насправді я й сама йог прочитала от-от (здається, пізніше від усіх на світі). Але нічого.

Що це?
Це роман-антиутопія улюбленого Рея Бредбері.

Про що?
Про суспільство, яке в рамках свого середовища розучилося сприймати інформацію в повному обсязі. (нічого не нагадує, ні? Та ну!).Щоб та інформація сприймалась, це має бути супервибране, екстракт екстракту, щось драматичне, захоплююче і обовʼязково зі зрозумілим закінченням. Про суспільство, яке сліпо довіряє усьому, що навʼязують йому зі стін-екранів телебачення (родичі). Про жорстоку глобалізацію.

09.08.14

Боротися і шукати, знайти і не здаватися, або Веніамін Каверін «Два капітани»

To strive, to seek, to find, and not to yield

Тепер я знаю, нащо читати з ручкою в руках і якимось папірцем під боком (головне той папірець потім не загубити). Особливо гостро усвідомлюєш те нащо, коли твір складається з двох книг і запам'ятати всі враження після такого довгого читання практично неможливо.

Мова піде про «Два капітани», які свого часу порадила якась добра людина, коли складався список рекомендованих книжок.

01.08.14

Богуміл Грабал «Занадто гучна самотність»

Оповідання Грабала ― одні із тих, які мені дали почитати «на пробу».
І серед них усіх найбільше зачепив(?) манюсінький роман «Занадто гучна самотність».

Часом, він огидний, часом змушує виплескувати із себе тони жалості. Але в цілому роман інший. Як, в принципі, і вся чеська література.

Головний герой у нас ― старий дядько-макулатурщик. Цілими днями (протягом 35 років) він мочить книжки водою, вигрібає їх лопатою і складає у гідравлічний прес. Дядько цей романтик. Кожного разу, як починає спресовувати чергову порцію паперу, він намагається покласти в блок щось від себе: книжку Гегеля чи Шопенгауера, розгорнуту на найцікавішому моменті, чи репродукцію Рембрандта, Мане, Моне, Халса, Клімта, Сезанна… В кожен блок паперу він намагається вкласти часточку своєї душі.

16.07.14

Спритна «Роксана» Даніеля Дефо

Мабуть страшенно важко писати «жіночі мемуари», якщо ти чоловік. Особливо, якщо ти чоловік, який живе на початку 18 століття і, як і більшість чоловіків того часу, абсолютно нічого не знає про жінок.

Але я знаю, кому це вдалося. Дефо. Так-так, авторові славнозвісного роману «Робінзон Крузо». На жаль, більшість навіть не читала (можливо, навіть і не підозрювала про існування) інших його романів. А дарма. «Щаслива куртизанка, або Роксана» ― непогане чтиво.

Чому непогане, а не хороше/чудове? Бо це класика, яка свого часу була створена для мас, дуже наближена до кічу.

Та не все так погано, як здається на перший погляд. Постійні історичні зрізи (можливо, не прямим текстом а через опис подій та середовища, в якому живуть герої (хоча ці події теж дещо перекручені і під лаштовані під сюжет роману), опис життя різних соціальних прошарків, нестримних грошових спекуляцій, створення нових капіталів підіймають твір Дефо в моїх очах.

08.07.14

Довжелезний пост про Андре Моруа і його «Листи незнайомці»

Щойно закінчила «Листи незнайомці» Андре Моруа.

Вражає, як чоловік з такою делікатністю і точністю може говорити про жінок, ба більше, повчати їх. 
Ніколи дидактична проза не була настільки цікавою.  
Погоджуюсь, деякі речі для сучасної жінки будуть звучати занадто банально, чи як щось застаріле (іноді хотітиметься навіть перейменувати книгу на щось на кшталт «Кніга для благародних дівіц, ілі Как паступать в разних жизнєнних сітуациях»), але в цілому звідти можна почерпнути чимало по-справжньому корисних штук, які, можливо, і стануть у нагоді.

Найкрутіше те, що всі свої поради Андре Моруа писав у віці 71 року. Сімдесят одного року!  Може, саме тому в них стільки спокою, стільки досвіду і виваженості. Сподіваюсь, що і я в свої 71 буду мисли так само тверезо і створю щось насправді вартісне, а не просто ганятиму курей десь в селі за містом біля маленької (але затишної) халупи і сваритимусь на сусідку, яка знов тихцем вкрала мою кукурудзу.

07.07.14

Улюблений Бредбері з настроєвими оповіданнями «Ліки від меланхолії»

Не знаю, хто як, але я коли беру до рук щось  Бредберівське, то очікую отримати порцію тепла і приємних емоцій.

У моїй голові дядечко Рей ― не фантаст, який пише про майбутнє на Марсі, про космічні польоти, людське майбутнє і все в тому ж дусі. Він ― письменник, який може створити атмосферу, той, хто навіть описами погоди, сонця, місяця (такими коротесенькими) може захопити і затримати увагу.
“Солнце уже наполовину погрузилось в води ― и на глазах у Джорджа Смита за считанные секунды затонуло совсем [с.14].
“Кто-то задувает солнце, и сразу ― ночь [с.18].
Коли я брала до рук «Ліки від меланхолії», я думала, о справді від неї вилікуюсь. Я думала, що назва ледь не буквальна. Я забула (!), що маю справу з Бредбері.
Ця книга ― збірка коротесеньких оповідань на різну-різну тематику. Я довго не могла зрозуміти, що могло їх обʼєднати під однією обкладинкою. А потім усвідомила ― дивні персонажі.