Показ дописів із міткою класика. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою класика. Показати всі дописи

12.05.15

Підступи 18 ст, або Річард Шерідан і «Школа лихослів'я»

Курт Вонегут у своєму романі «Галапагоси» (напишу про нього пізніше) сказав, що колись люди мали 3-кілограмовий мозок і він був здатен на будь-які вигадки, особливо злісні і заплутані.

Зараз же мозок середньостатистичної людини важить близько 1, 3 кг. І я боюсь навіть уявити, що робила би, якби мене закинули хоча б в часи Римської імперії, коли навколо панував розбрат, підступність, коли на кожному кроці труїли один одного. Та що я розказуватиму. Читали-дивились-бачили-знаєте.

Отак довго я намагаюсь дістатись до п’єси Річарда Шерідана «Школа лихослів'я» (оригінальна назва «The School for Scandal») — сажет якої і побудований на злісних змовах і (що чи не найогидніше) плітках, або, краще, перемиванні кісток (тут цей вираз підходить якнайкраще).

Не знаю, скільки мозку у пліткарів із цієї п’єси, але жити з ними було б не просто.

Розповідь розгортається в дому інтриганки «леді» Сніруел. Її свого часу невинну дівчину, в молоді роки, образили та підступно підставили і обмовили, зруйнувавши життя. Саме та подія зробила її стервом, яке згодом зустріло таких же підлих людиськ серед вишуканого суспільства і збирало їх на чаювання(?) в своєму домі.

А тепер спробуйте не заплутатись в персонажах. В п’єсі ще існувала родина Тізлів, точніше був старенький дядечко Тізл, його дочка Марія (протилежність леді Сніруел) та два брати, над якими узяв опіку містер Тізл — Чарльз Серфес (молодший брат) та Джозеф Серфез (відповідно старший підлий брат).

І ось одного разу той старший брат Джозеф звертається до леді Сніруел (пліткарки), щоб допомогла закохати Марію в нього (самого Джозефа) і лишити Чарльза, який ту Марію кохав насправді, ні з чим. А Марія, до слова, мала би отримати величезне придане, дістатися якого і хотів Джозеф. І все би було нічого, бо, здавалось, нащо леді Сніруел допомагати старшому підлому братові? Але в неї був свій план: вона вже давно була закохана в молодшого із братів — Чарльза…
І пішло-поїхало.

Поза тим у двох братів був багатий дядечко сер Олівер, який наприкінці твору викриє махінації одного з них і дуже гриматиме на нього за продаж родинних портретів (по суті, родичів) за безцінь.

А ще у сера Тізла була молода дружина — вередлива особа, яка за віком була ніби його дочка. Свого часу сер Тізл довго божився, що нізащо ні з ким не одружиться, але закохався у скромну бідну дівчину, яка згодом почала жити на широку ногу.

І ось їх стосунки мене зацікавили найбільше, бо обернулись досить неочікувано. Молода дружинонька бажала старому пеньку скорішої смерті, а він говорив, що житиме ще довго їй на зло. Але наприкінці п’єси вони так здружилися, коли виявилось що всі непорозуміння підлаштовано, що в мене аж брови догори полізли.

Загалом я вже втомилась «пространно» розповідати про персонажів твору, намагаючись не розкрити всього сюжету, а ви, здається, втомилися це читати.

Тому скажу про враження: на початку взагалі не могла зрозуміти де і що, настільки дивною була композиція і сюжетна лінія, а потім мене почали дратувати ті підлі особи (занадто захопилась сюжетом і забула, що оцінювати треба психологію персонажів, а не саму лише поведінку), а кінець виявився веселим — всіх покидьків покарали і добро «вастажествавала».

Чи варто читати/ слухати? Можна, якщо любите змови, незручні ситуації в творах та гостре слівце. Мені ж п’єса не дуже сподобалась. Тому враження неоднозначні.

“Какое же возможно остроумие без капельки яда? Умному слову нужна колючка злости, чтобы зацепиться.
“—У неё прелестный свежий цвет лица.
—Да, когда он свеже наведён.
— Ах, что вы! Клянусь вам, это у неё естественный румянец. Я сама видела, как он появлялся и исчезал.
— Я охотно верю, что вы могли это видеть. Он исчезает на ночь и снова появляется утром.
— Да, сударыня, и он не только появляется и исчезает, но больше того: его проиносит и уносит горничная.
“Все его хвалят? Это значит, что жуликам и дуракам он кланяется так же низко, как честному достоинству ума и добродетели.
“Я уверен, сэр Питер, что ваша супруга не может быть причиной вашего расстройства.Сэр Питер Тизл. А что, разве вам кто-нибудь сказал, что она умерла?

Екранізації:
The School for Scandal (1923) - 2-серійний німий фільм-адаптація твору Шерідана;
School for Scandal (1930) - британська стрічка (готуйтесь, британці зняли ще багато);The School for Scandal (1937) ч/б британська адаптація;
Школа злословия (1952) - радянський фільм;
The School for Scandal (1959) британська екранізація.

18.04.15

Огидна «Лоліта», або як легко тримати розбещене дитя з несформованим «Я» від В. Набокова.

«Лоліта» ― Набокова, з розряду тієї класики, до якої йдеш півжиття, і читаєш, коли всесвіт не просто кричить, а волає: «Прочитай мене!». Коли безліч знайомих, не важливо звідки: мережа, не мережа ― вже давно її проковтнули і перебивають враження іншим чтивом. А перебивати є що.

Якби я була видавцем, створила б добірку «огидних» книжок, в яку б всунула Набоківську «Лоліту» та Фаулзівського «Колекціонера» (памʼятаєте?). Є у них щось спільне. В обох випадках жертвами є дівчата. Навіть не жертвами, а невільницями (?). Одна в моральному плані (Лоліту залякували (?), інша ж в плані фізичному (її тримали в підвалі). Проте, в одної був вибір втекти і насолоджуватись життям де-інде, інша ж вибору не мала. В обох книжках жертви ― дівчата. Жертви «правильних» з вигляду чоловіків (клерка та літературознавця. химерно, ні?).

01.02.15

Чуттєвий «Гранатовий браслет» Александра Купріна

Як би там не було, та російську літературу дореволюційного періоду не любити неможливо.
Так само, як і неможливо не любити Александра Купріна і його чудову мову.
Давно я з такою насолодою не вслухалась в аудіокнижки. Не знаю, чи все через чудовий голос Володимира Стулакова, який читав Гранатовий браслет, чи через те, що і справді чудово написано.
Менше з тим.

Про що?
Про знатну пані, яка на свої іменини отримує доволі цінний подарунок (власне, той гранатовий браслет, про який і йде мова у назві повісті) від таємного шанувальника. Так вже склалось, що одруженим не годиться приймати подарунки від чужих чоловіків, тому пані ця, Віра Шеїна, розповідає про подарунок своєму чоловікові. Той в свою чергу бере з собою діловитого Віриного брата і вирушає в гості до таємного шанувальника, про особу якого вони дізнаються з довідників за ініціалами.

І можна було б подумати, що за цим піде драматичне з'ясування стосунків, та ні.

11.01.15

Джон Прістлі і його «Небезпечний поворот» з неочікуваним закінченням

 Нелюбов до п'єс в мене з'явилась мабуть, ще на перших курсах академії, коли нас змушували залпом прочитувати книжки, при цьому не впускати суті і намагатись відповісти на одвічні питання «чому?» та «нащо?».
До чого я? А до того, що п'єса Джона Прістлі «Небезпечний поворот» — зовсім інша річ (!). Звісно, якщо не читати її, а слухати (або дивитись, кому як пощастить).

Сюжет твору побудований довкола радіовистави, яку слухають гості, зібравшись в будинку подружжя Кеплен. Радіовистава та
називається «Пес, що спить» (рос. «Спящий пёс»).
З часом слухачі не можуть ніяк зрозуміти, чому ж автори так назвали п'єсу, адже ні про що подібне там не йдеться. І тут починається дискусія. Хтось припускає, що пес символізує правду, яка не виринає на поверхню, доки ти нічого не чіпаєш (у нашому випадку пса). А хтось говорить, що говорити правду, це як заходити в поворот на величезній швидкості  — небезпечно. Іншому ж п'єса нагадує про самогубство спільного знайомого гостей  — Мартіна Кеплена... На цих словах господиня дому вирішує якось відволікти всіх від неприємної розмови і пропонує гостям алкоголь та цигарки. А цигарки ті знаходяться в маленькій скриньці, яку, виявляється, бачили в домі Мартіна Кеплена перед тим, як він застрелився...

Арчібальд Кронін і психологізм Роберта Шеннона («Юні роки»)

Знаєте, іноді до наших рук так раптово потрапляють правильні книжки, які раз і назавжди перевертають наше життя.
Однією із таких для мене стала книжка «Юні роки» (продовженням якої є «Шлях Шеннона»).

Про що вона? Про хлопця-ірландця, який волею долі потрапляє в чужий дім (ну добре, дім родичів) і лишається там жити після смерті своїх батьків. Через скупість свого дядечка життя у Роберта Шеннона складається не дуже добре: доводиться носити старі речі старших братів і викручуватись, як тільки можна. А ще й ірландська природа (стереотипне ірландське бунтарство та агресивність) часом роблять життя хлопця досить важким.

03.09.14

«Овід» Етель Ліліан Войнич

Чи доводилось вам хоч коли-небудь читати роман, вже перші сторінки якого змушували подумати «що тут взагалі відбувається?»?
Чи доводилось розбиратись в плутанині якихось імен/подій?
І можна було б подумати, що я говорю про котрусь із книжок Маркеса. Але ні.

Насправді, мова йде про історичний роман Ліліан Войнич «Овід».
Почала я його читати ще всередині літа (зараз вже початок осені), коли надворі немилосердно смалило сонечко, в панельному будинку сидіти не хотілося, а вода в річці була (як би банально це не звучало) як молоко, хіба тільки дещо зеленувата.
Пляжним чтивом творіння Войнич назвати було ну дуууже важко, але тоді в голові промайнула думка «чому ні?».

18.08.14

Бредбері спалює книжки. 451 градус за Фаренгейтом

Сжигать в пепел, затем сжечь даже пепел

Хто не читав «451 градус за Фаренгейтом»? Ти?
Насправді я й сама йог прочитала от-от (здається, пізніше від усіх на світі). Але нічого.

Що це?
Це роман-антиутопія улюбленого Рея Бредбері.

Про що?
Про суспільство, яке в рамках свого середовища розучилося сприймати інформацію в повному обсязі. (нічого не нагадує, ні? Та ну!).Щоб та інформація сприймалась, це має бути супервибране, екстракт екстракту, щось драматичне, захоплююче і обовʼязково зі зрозумілим закінченням. Про суспільство, яке сліпо довіряє усьому, що навʼязують йому зі стін-екранів телебачення (родичі). Про жорстоку глобалізацію.

09.08.14

Боротися і шукати, знайти і не здаватися, або Веніамін Каверін «Два капітани»

To strive, to seek, to find, and not to yield

Тепер я знаю, нащо читати з ручкою в руках і якимось папірцем під боком (головне той папірець потім не загубити). Особливо гостро усвідомлюєш те нащо, коли твір складається з двох книг і запам'ятати всі враження після такого довгого читання практично неможливо.

Мова піде про «Два капітани», які свого часу порадила якась добра людина, коли складався список рекомендованих книжок.

16.07.14

Спритна «Роксана» Даніеля Дефо

Мабуть страшенно важко писати «жіночі мемуари», якщо ти чоловік. Особливо, якщо ти чоловік, який живе на початку 18 століття і, як і більшість чоловіків того часу, абсолютно нічого не знає про жінок.

Але я знаю, кому це вдалося. Дефо. Так-так, авторові славнозвісного роману «Робінзон Крузо». На жаль, більшість навіть не читала (можливо, навіть і не підозрювала про існування) інших його романів. А дарма. «Щаслива куртизанка, або Роксана» ― непогане чтиво.

Чому непогане, а не хороше/чудове? Бо це класика, яка свого часу була створена для мас, дуже наближена до кічу.

Та не все так погано, як здається на перший погляд. Постійні історичні зрізи (можливо, не прямим текстом а через опис подій та середовища, в якому живуть герої (хоча ці події теж дещо перекручені і під лаштовані під сюжет роману), опис життя різних соціальних прошарків, нестримних грошових спекуляцій, створення нових капіталів підіймають твір Дефо в моїх очах.

08.07.14

Довжелезний пост про Андре Моруа і його «Листи незнайомці»

Щойно закінчила «Листи незнайомці» Андре Моруа.

Вражає, як чоловік з такою делікатністю і точністю може говорити про жінок, ба більше, повчати їх. 
Ніколи дидактична проза не була настільки цікавою.  
Погоджуюсь, деякі речі для сучасної жінки будуть звучати занадто банально, чи як щось застаріле (іноді хотітиметься навіть перейменувати книгу на щось на кшталт «Кніга для благародних дівіц, ілі Как паступать в разних жизнєнних сітуациях»), але в цілому звідти можна почерпнути чимало по-справжньому корисних штук, які, можливо, і стануть у нагоді.

Найкрутіше те, що всі свої поради Андре Моруа писав у віці 71 року. Сімдесят одного року!  Може, саме тому в них стільки спокою, стільки досвіду і виваженості. Сподіваюсь, що і я в свої 71 буду мисли так само тверезо і створю щось насправді вартісне, а не просто ганятиму курей десь в селі за містом біля маленької (але затишної) халупи і сваритимусь на сусідку, яка знов тихцем вкрала мою кукурудзу.

07.07.14

Улюблений Бредбері з настроєвими оповіданнями «Ліки від меланхолії»

Не знаю, хто як, але я коли беру до рук щось  Бредберівське, то очікую отримати порцію тепла і приємних емоцій.

У моїй голові дядечко Рей ― не фантаст, який пише про майбутнє на Марсі, про космічні польоти, людське майбутнє і все в тому ж дусі. Він ― письменник, який може створити атмосферу, той, хто навіть описами погоди, сонця, місяця (такими коротесенькими) може захопити і затримати увагу.
“Солнце уже наполовину погрузилось в води ― и на глазах у Джорджа Смита за считанные секунды затонуло совсем [с.14].
“Кто-то задувает солнце, и сразу ― ночь [с.18].
Коли я брала до рук «Ліки від меланхолії», я думала, о справді від неї вилікуюсь. Я думала, що назва ледь не буквальна. Я забула (!), що маю справу з Бредбері.
Ця книга ― збірка коротесеньких оповідань на різну-різну тематику. Я довго не могла зрозуміти, що могло їх обʼєднати під однією обкладинкою. А потім усвідомила ― дивні персонажі.

29.06.14

Розібратись в собі, або Сомерсет Моем і «Тягар пристрастей людських»

Якби хто знав, як я ненавиджу мотивуючі книжки. Особливо сучасні. Вас 200-400 сторінок вчать, як слід «правильно» жити, що робити. Вам 200-400 сторінок розказують про очевидне. Але така вже людська природа: нам треба ще раз хоч десь почути те, що ми й так давно знаємо, щоб остаточно переконатись в цьому.

Один мій хороший друг якось сказав, що життя ― це пісочниця. Так чому ж, чорт забирай, ми маємо позбавляти себе можливості гратись в цій пісочниці? Кому потрібні ті таймменеджменти, розпорядки дня? Чому в свої 20 ми повинні заганяти себе в рамки правильності і слухати людей, які, можливо, зовсім-зовсім не тямлять, як варто жити.  Чому ми не можемо помилятись? Чому ми повинні дотримуватись якихось часових стереотипів? Нащо нам щось встигати чи не встигати?

Іноді я просто дивуюсь, тому, що нам сьогодні навʼязують.
До чого весь цей довжелезний пролог? Спаліть всі книжки зі самовдосконалення, та черпайте ідеї і натхнення з хорошої художньої літератури. Там все вже давно описано, слід просто вмикати мозок і помічати щось поза самим сюжетом.

А тепер я вимикаю свою злість і розповідаю про чудову-пречудову книжку Сомерсета Моема «Тягар пристрастей людських».

07.02.14

Лев Толстой трилогія «Дитинство. Отроцтво. Юність»

Чесно кажучи, коли починаєш читати Толстого, очікуєш чогось грандіозного.
Ідея трилогії «Дитинство. Отроцтво. Юність» показати внутрішні (та і зовнішні) зміни особистості, яка формується. А простіше кажучи - як змінюється світогляд дитини на шляху дорослішання.

Ідея чудова. А от з «чудовістю» результату втілення цієї ідеї я б посперечалась.
На сторінках ми бачимо негарного хлопчика, якому важкувато контактувати зі своїми однолітками через зовнішність і через внутрішні (часом абсолютно ідіотські переконання). Бачимо людину, яка по суті, з самого дитинства ні до чого не прагне.
Ми бачимо якісь прояви дитячого максималізму але далі ніж у слова ті прояви нікуди не втілюються.

І виходить якась нуднувата балаканина на три томи.
Роздуми про батьків, про братів/сестер/родичів, про релігію, про гроші, про дорослішання, про любов.
Така враження що герой наш, від імені кого ведеться розповідь живе десь у хмарах. В нього якесь викривлене бачення світу. Він поділяє людей на камєльфо і некаєльфо. Для нього нігті і гарна вимова французькою - ледь не найважливіше.
Він ставить себе над усіма, в то час, як сам розуміє, що нічим не краще, ба, навіть гірше інших.
А найлегшим виходом в таких ситуаціях «прозріння» для нього лишається (навіть в зрілому віці) розплакатись і звинувачувати у всьому інших.

Але з-поміж усього таки вдалось видивитись досить цікаві ідеї.

“Во всякой привязанности есть две стороны: одна любит, другая позволяет любить себя; одна целует, другая подставляет щеку.
А.Карр

“Есть три рода любви:
1) Любовь красивая,
2) Любовь самоотверженная и
3) Любовь деятельная [Юность гл.24].

“Только люди, способные сильно любить, могут испытывать и сильное огорчение. Но та же потребность любить служит для них противодействием горести, исцеляя их. От этого моральная природа человека еще живучее природы физической. Горе никогда не убивает [гл.28 Детство].

18.01.14

Фаулз зі своїм страшним «Колекціонером» або Особливе захоплення

Маємо двох головних героїв які розповідають по-своєму одну і ту ж історію. 
Один із них ― звичайнісінький клерк. Його ніхто не помічає, бо кого цікавлять нудні люди, які нічогісінько в житті не досягли. Клерк той (Фредеріке Клегге) проживає з тиранічною істеричною тітонькою та її дочкою інвалідом, яка ображена на весь світ. Щоб зрозуміти настільки це хворе оточення вистачить одного шматка тексту:
“Ну вот, к примеру, скажешь вечером, ни о чем таком вовсе не думая: «Сегодня утром чуть на автобус не опоздал, пришлось мчаться со всех ног». И тут уж тетушка шанса не упустит, наверняка скажет: «Ну и радуйся, что у тебя-то ноги есть». А Мейбл промолчит, но так взглянет, сам не рад будешь, что рот раскрыл.

Але, думаю, не в оточенні причина того, що наш головний герой хворий маніяк.
Чому маніяк.
Якось він помічає на вулицях свого міста прекрасну дівчину. Вона навчається в приватній художній школі. Дівчинку ту, Міранду, постійно оточує зграя якихось людей. Переважно хлопців, що неймовірно злить нашого героя. Він закохується в образ цієї дівчини. Починає ходити за нею, дивитися, де вона буває, з ким спілкується, що любить. Але любов ця виглядає як щось наївне дитяче. Ледь не кожен пам’ятає той період дитинства, коли і сам мав таку любов, коли про неї хотілось знати все, але далі ніж прослідкувати де вона живе і з ким спілкується ― не заходило. Але в нашого героя не така любов. Це було б надто просто і безневинно. Згадаймо ж, наш герой здоровий мужик. Саме мужик, не дивлячись на те, що незайманий і незрілий.

І якось настає момент Ікс, коли цей мужик викрадає нашу чудову героїню Міранду.
Причиною такого викрадення стало раптове багатство, яке звалилось на нього, коли він виграв на іподромі. Він своїм примітивним розумом думає, що може купити все на світі, навіть кохання. Бо так легше. Думає, що грошима можна досягти чого завгодно.
Так з’являється план викрадення майбутньої супутниці життя, з якою він планує жити дружно, немов подружжя бла бла бла.

Фаулз обкрутив усе так, ніби герой наш не визнає цього бажання володіти кимось силою. От просто так купує будинок далеко за містом, просто так облаштовує в ньому підвал ремонтує і «по-багатому» декорує кімнати. І все це з розрахунком, ніби просто житиме з тіткою та її дочкою і нічого страшного.

Тобто, ми маємо людину, яка не усвідомлює до кінця що робить. Такого собі фанатика своєї справи. Фанатика з якимись фантастичними уявленнями про світ. Який раніше збирав метеликів, а тепер перекинувся на серйознішу здобич. Фанатика, в якого надто добре розвинене стратегічне мислення, але разом із тим мислення в загальному розвинене вкрай паскудно, через суспільні рамки, догми, правила, моральні цінності нав’язані колись кимось десь. Це молодий чоловік страшенно старий душею (якщо ми маємо право говорити про душу в такої холоднокровної особи). У нього почуття пристрасті (форма фанатизму) відтісняє усі інші почуття ― співчуття, доброту, розуміння… відтісняє довіру, якщо, звісно, вона хоч колись у нього була. Маємо циніка, який і не розуміє, в чому полягає його цинізм.

Але не в тому справа, що він такий «поганий». Якщо ми так говоритимемо, ми вчинимо так як він, навішаємо ярликів на все незрозуміле нам і радітимемо.
Справа у тому, що він не здатен вчитися. Абсолютно нічому (!)

Законсервована людина. Якщо уявити що в пологовому будинку замість дітей на світ з’являються шпроти в банках, то він і був тими шпротами. Народився таким як є і все тут. Або ти їси ті шпроти, або вони в тебе ледь не десятиліттями зберігаються і нічого з ними не відбувається. Як був банкою зі шпротами, так і лишиться, так і помре.

Власне, переказувати твір не було б сенсу. Всі добре розуміють, що нічого доброго з того не вийшло.

Дівчина намагалась спочатку боротись із своєю неволею, потім боротись з неможливою обмеженістю Ф., потім вирішила з відчаю вдатись до крайніх заходів і віддатись йому… Але не цього всього він хотів! Не для цього тримав її в підвалі в повній тиші. Вона була його скарбом, хом’яком, якого тримають люди, щоб тішитись з того, який він милий і пухнастий. Не більше! Він не міг збагнути її світосприйняття. Та будьмо щирими, йому це було непотрібним.

І коли його гарна тваринка раптово померла, він не дуже розчарувався. Для нього це було чимось звичайним. Спочатку він вирішив влаштувати показуху а-ля вбити себе біля неї, і щоб їх знайшли мертвими разом. Але враз усе змінюється. Він просто помічає іншу гарну дівчину на вулиці (не таку гарну як попередня) яка страшенно схожа на мертву колишню здобич ― Міранду. І історія починається спочатку. Але цього разу йому здається, що він зуміє зробити все правильно, що цього разу жертва гратиме за його правилами, що він зможе переконати її в чомусь своєму, навчити чогось. Він вирішує, що минулого разу йому просто не пощастило. Як на іподромі. Просто невдало стали планети. Просто йому треба було вибирати когось «папроще». Просто йому потрібен був хтось слабший, на фоні кого він би міг самоствердитись і нарешті показати усім (чи тільки собі?), що він на щось здатен, що він може об хитрити усіх!

Фаулзівського «колекціонера» можна звести до однієї фрази: таких людей, як Фредеріке повно і їх не засуджувати треба, а жаліти.
Або до однієї цитати, яка стосується усіх без виключення:

“…когда Пирсу что-то непонятно, он сразу становится циничным, начинает говорить гад ости

або
“Будто если ты чего-нибудь терпеть не можешь, оно перестает на тебя влиять.

Роман змушує відкрити очі, переглянути усі життєві цінності, пожаліти себе і оточуючих і подумати над тим, чому близькі роблять ті, а не інші вчинки. Доволі примітивно. Але що поробиш?

За іншими життєвими цитатами сюди
А тих, кого цікавлять екранізації роману прошу сюди

Єдине вразило: жодне видавництво не втілило в життя образ, який хотіла намалювати жертва-Міранда, - вихід з підвалу за якими сяє сонце і стоїть зелений садок. Він би був набагато сильніший ніж усе, що вони вигадали.

07.12.13

Таємниця Едвіна Друда

Ще ніколи незавершені романи не викликали в мене такого захоплення. Насправді!
Я страшенно злилась над Гоголівськими Мертвими Душами, закінчення яких, таке зібгане і клаптикове, мене виводило із себе.
Тут інакше.
Роман обривається на найцікавішому і ти ні-чо-го не розумієш: «обдурили! що далі?! дайте мені продовження, чорт забирай!».
І тобі дають, звісно, якщо до рук потрапляє гарне видання.
Але дають не власне діккінсівське, а додумане.Рожзовують характерів і те, що через це може вийти. Аналізують найменші подробиці і складають їх в таку собі більш-менш зрозумілу картинку.
І все закінчується, як заведено: правду з'ясовано, злодіїв покарано.
Але уявіть собі скільки літературознавців ледь не билися між собою, сперечаючись, чим же міг закінчитись роман. Додайте до цього факт, що роман був не просто якось художньою писаниною, а детективом. А тепер думайте, як там все наплутав Діккенс і як ту плутанину довелось розгрібати.
Загалом цей пост «ні а чьом». Просто я дуже і дуже рекомендую прочитати «The Mystery of Edwin Drood». Не тільки тому, що це класика, а й тому, що роман змушує хвилюватись, співчувати, жаліти, ненавидіти, підозрювати, виправдовувати, зневажати, боятись кінець кінцем. Змушує дивуватись тому, наскільки проблеми мінливого світу лишаються незмінними. Змушує дивуватись наскільки люди були залежними від своєї слабкості (як і зараз, в принципі)
І, на сам кінець, роман змушує думати і ще тисячу разів думати думати думати.

А ще змусило посміхнутись ім'я, яке вигадав Діккенс для однієї із героїнь – Роза Бутон (не знаю як звучить в українському перекладі).

А ще ніхто і уявити собі не зможе, скільки адаптацій було створено за романом!
Я, як завжди, зосереджусь лише на екранізаціях.

04.12.13

Весь Стейнбек в Зимі тривоги нашої

Останнім часом потягло на доволі похмурі книжки.
Похмурі не через свою тематику, а через реалізм (?)
В «Зимі…» маємо головного персонажа ― Ітана, такого собі звичайного чоловічка, якому «ничто человеческое не чуждо». Він звичайний продавець в магазинчику має напрочуд тонкий розум. І здавалось би, що взяти з бідняка інтелігента? А в нього є коханки (я так і не розібралась, скільки їх було), його поважають в місті, чи то тому, що він походить з дуже старого поважного роду, и то тому, що він є занадто чесним.
В Ітана є двійко діточок: дівчинка і хлопчик. Вони, в принципі як і їхня мама, втомилися від бідності і хочуть якомога швидше розбагатіти, прославитись (зробити що завгодно), щоб жити краще. Жити краще хочеться і Ітанові.
У той час, коли діти думають написати твір, про те, як люблять Америку і виграти купу якихось цінних призів, Ітан планує… пограбувати банк.
Ось таке прозаїчне життя.
Кінець кінцем він той банк не грабує, його син виграє другу премію на все американському конкурсі, але й з нею не все так гладко6 виявляється він просто зкомпілював свій твір з безлічі творів відомих особистостей минулого сторіччя.
Але не зважаючи на усі ці поразки, в матеріальному плані їм щастить. Щастить тоді, як інші зазнають низки невдач. Наприклад, власника магазинчику, в якому працює Ітан, депортують з країни, бо десять (?) років тому він незаконно потрапив з Італії (?) до Америки. І цей власник залишає свій магазинчик своєму вірному і чесному підлеглому.
А ще сім’ї Ітана перепадає луг, на якому хтось дуже і дуже хоче побудувати летовище (аеропорт), бо там знаходиться єдина придатна для того ділянка. А перепадає він після того, як помирає його друг-алкоголік, заради якого Ітан ладен був зробити все на світі, навіть віддати всі гроші, тоді коли б сам лишився без копійки в кишені.
Всі ці сюжетні повороти прикрашають ліричні відступи: роздуми самого Ітана, його декламування біблійних текстів, поем тощо.

Загалом роман хоч і невеликий, але дуже атмосферний. Найважливіше, що я винесла для себе: ніколи не опускати руки і робити все, що робиш (якщо вважаєш це правильним) і тоді все складеться найкращим чином. Принаймні для тебе. Проблема полягає лише в тому, щоб залишатись щасливим, коли все, про що ти так довго мріяв, буде в твоїх руках.
І так, здається в мене з'явився новий улюблений письменник. 
Для тих, комі цікаво. В 1983 році у США було відзнято одноіменну кінострічку за романом Джона Стейнбека. 

але не знаю, чи є потреба її переглядати. надто вже яскравий вийшов твір. 

“Нет ничего чудовищнее того, что мы можем внушить себе сами.
“И чего ты расстраиваешься, что, мол, люди думают о тебе плохо? Да они вообще о тебе не думают.
“Плохой роман должен развлекать читателей, средний — воздействовать на их чувства, а лучший — озарять им путь.
“Сами по себе слова ничего не значат, они только проводники чувств.
“Сколько, наверно, есть людей, на которых я всю жизнь смотрю и не вижу.
“Вам попался бриллиант. Не трите его слишком сильно, а то как бы не обнаружилась подделка.
“Когда двое встречаются, каждый в чем-то изменяет другого, так что в конце концов перед вами два новых человека.
“Если хочешь сохранить друга, никогда не испытывай его.
“Советов мы не любим - нам нужно поддакивание.
“Когда дело касается денег, для обычных правил поведения наступают каникулы.
“Я люблю ее, и это странно, ведь в ней все то, что мне ненавистно в других, но тем не менее я души в ней не чаю.

Ps ніхто ніколи не розумів жінок краще, та і людей взагалі, ніж Стейнбек
Pps цитати цього разу крадені. захопилась і не записувала власноруч. тому і не ясно хто говорить :) Але, думаю, куди не тицьни  — все з уст Ітана Хоулі.

21.11.13

«Квартал Тортілля флет» Джона Стейнбека

Абсолютно дивний роман.
У ньому про вкрай серйозні речі пишеться так, ніби про щось буденне. Про бідність пишеться ніби про шкарпетки.
Головними героями роману є бідняки — пайсанос. Феномен цих бідняків полягає у тому, що не маючи ані копійки в кишені, вони все одно вміють сміятися.
На початку твору сказано, що майно — досить обтяжлива річ для цих людей. Вони краще спатимуть під човнами на холодній землі, але відчуватимуть свободу. У той час, як майно (власне житло, наприклад) їх обтяжувало б.

На будь-які зароблені кошти пайсанос купують вино. В них нема такого поняття як складання цих коштів (у книзі тільки один персонаж збирав кошти, але і той, здається, був трішки схибленим).
Вони дуже ліниві. Але це не лінь, а знову ж таки свобода.
Власне, все що їм потрібно це пити, спати, і бути ситим.
Їжу вони знаходять або крадуть. Ну, або здобувають хитрощами.
Приміром, був епізод, де головні персонажі не очищали двір від бур'яну лише тому, що в сусідської тітоньки водились кури. А кури люблять нестися в якихось заростях, де їм затишно. Ось вони і наробили дірок в огорожі, щоб ті кури приходили до них у двір і неслися.

І хтось спитає: «звідки ж у них двір»?
Вся справа у тому, що один з цих пайсанос отримав у спадок аж два будинки — небувала розкіш для бідняка. Ось і оселився в них зі своїм другом, який потім теж скликав друзів.
І жили вони веселою компанією, допоки один із них не помер і допоки вони не спалили котрийсь із будинків.

А ще ці бідняки дуже віруючі люди. Вони ходять на служби і сповідаються. Та й не просто ходять, а намагаються якнайкраще вдягатись туди. Звичайно, якщо можна вживати слово якнайкраще до того лахміття, котре вони носять.

Висловлюючись нетолерантно, пайсанос — це ті ж громадяни світу, яких так часто можна побачити на смітниках. Тільки для пайсанос жити так, як вони живуть, вважається цілком нормально.
Вони поважають закон і правосуддя. Вони люблять веселитись з жінками. З ріііізними жінками.
Жінки в романі взагалі окрема тема. Тільки заради кількох абзаців з їх описами, можна читати весь текст! Амбітні, вольові, з перцем!

І, як я вже говорила, що б не сталося, наші герої ніколи не «падают духом», адже за їх філософією все має складатися так, як судилося. А «судиться» завжди якнайкраще!
І доки ці люди зможуть дістати черговий галон вина, доти всім буде добре.

І немає нічого кращого за мову Стейнбека. Соковиту, просту, хоча і вкрай поетичну.

Із того що запам'яталось:
“Жирные дамы с глазами скучающими и мудрыми, как глаза свиней ехали... по городу.
“Ветер приближался так незаметно, как старость к счастливому человеку.

Між іншим, існує однойменна екранізація роману:
Tortilla Flat (1942).
Мені як страшному поціновувачу старих кінострічок здається, що вона має бути хорошою.

Для тих, кому цікаво. Знайшла чудовий відгук на роман, який здається передає його основну суть. Досить цікаво було почути про чужі враження. Бо моє, кардинально моментами різнилося з тим, на яке я посилаюсь.

18.11.13

«Навколо місяця» Жуля Верна, або вчимося рахувати з літературними героями

Нещодавно моєю жертвою став роман Жуля Верна «Навколо місяця». Беручи його до рук, я сподівалась прочитати щось настільки ж круте і захоплююче, як і «Подорож до центу землі».

Але ні.
Насправді, ідея роману дуже класна. Враховуючи час, в який він писався та події, які тоді відбувались (різноманітні наукові винаходи, революційні відкриття…) він мав точно вийти грандіозним. Але чи моя розбещеність стала на заваді, чи те, що чимало знаю про наш супутник… одним словом, Верну вразити мене не вдалось.

Я розумію, що то наукова фантастика, але щоб так напихати твір усілякими математичними\ фізичними термінами та обрахунками, щоб довго-довго розмірковувати над тим, чому це так, а те так… нуд-но (!)
Інтригує початок твору, де розповідається чим же все закінчиться. Буцімто троє дослідників застрягають в ядрі-космольоті десь між Місяцем і Землею і мають там застрягнути назавжди.

І ти вже собі думаєш, якщо ось розв’язка, тоді як Верн думає втримати читача? А наприкінці з твоїх уст зривається звичайне «тю», бо всі (окрім песика) живі здорові і повертаються на Землю, а не помирають десь у космічному просторі.


Але для загального розвитку почитати можна. А потім ще переглянути культову стрічку 1902 року «Le Voyage dans la Lune» («Путишествие на Луну»), сценарій якої вигадали на основі цього роману та роману Герберта Велса.

19.10.13

Пушкін і шедевр «Євгеній Онєгін»

Я довго думала над тим як почати цей пост (ех, щоб я стільки думала над написанням курсової).
З книжок Пушкіна почалась моя свідома любов до книги. Досі добре пам’ятаю розкішне видання «Казки про мертву царівну та сімох богатирів», яке мама з татом привезли з Москви у подарунок. Я надивитись не могла. Все не випускала книги з рук.

Але мова зараз не про «Казку...», а про «Євгенія Онєгіна».
Був колись у мене друг-знайомий. Звали його Женею, або ж Анєжкай. Саме після того, як я з ним познайомилась, дізналась хто такий Онєгін. Дізналась, але ніхто нічого, ясно, не читав, бо страшно не любив вірші.
Зараз же, коли з того часу пройшло майже 6 років, я все одно роман не прочитала. Прослухала (в записі чудового Алєксєя Золотніцкого). 
 І, господи, моя нелюбов зникла! А все тому, що в Пушкінських рядках нема «води». Він вміє і розвеселити, змушує з ним погоджуватись, змушує пригадати рядки, які ніколи не читав, але стільки разів чув.
Він просто надзвичайно (!!!) пише. Тоді, як інші розвезли б мазанину на 150 розділів, він виклав свій роман з безліччю деталей, характерів, моментів, почуттів у якісь 8 (!)
Направду, зараз, коли я це пишу, у мене тремтять руки. Все через дурну емпатію.
Настільки твір чуттєвий, наскільки милі і чудові в ньому герої. І, здавалось би, звичайні люди своєї епохи, байдужі, втомлені, а здаються такими близькими у Пушкінських рядках!
І мабуть вперше в житті я насправді рада тому, що чудово знаю російську і можу читати гені в оригіналі. Хоч Рильський і добре переклав його роман, та все одно це вже не те.
Та годі моїх слів. Далі цитати (ледь втрималась, щоб не скопіювати абсолютно всі рядки).

 
“Как рано мог он лицемерить,
Таить надежду, ревновать,
Разуверять, заставить верить,
Казаться мрачным, изнывать,
Являться гордым и послушным,
Внимательным иль равнодушным!
Как томно был он молчалив,
Как пламенно красноречив,
В сердечных письмах как небрежен!
Одним дыша, одно любя,
Как он умел забыть себя!
Как взор его был быстр и нежен,
Стыдлив и дерзок, а порой
Блистал послушною слезой! [Х, гл.1]
  “Как он умел казаться новым,
Шутя невинность изумлять,
Пугать отчаяньем готовым,
Приятной лестью забавлять,
Ловить минуту умиленья,
Невинных лет предубежденья
Умом и страстью побеждать,
Невольной ласки ожидать,
Молить и требовать признанья,
Подслушать сердца первый звук,
Преследовать любовь, и вдруг
Добиться тайного свиданья...
И после ей наедине
Давать уроки в тишине! [ХI, гл.1]

“Как рано мог уж он тревожить
Сердца кокеток записных!
Когда ж хотелось уничтожить
Ему соперников своих,
Как он язвительно злословил!
Какие сети им готовил!
Но вы, блаженные мужья,
С ним оставались вы друзья:
Его ласкал супруг лукавый,
Фобласа давний ученик,
И недоверчивый старик,
И рогоносец величавый,
Всегда довольный сам собой,
Своим обедом и женой. [ХII, гл.1]
 “И снова, преданный безделью,
Томясь душевной пустотой,
Уселся он - с похвальной целью
Себе присвоить ум чужой;
Отрядом книг уставил полку,
Читал, читал, а всё без толку:
Там скука, там обман иль бред;
В том совести, в том смысла нет;
На всех различные вериги;
И устарела старина,
И старым бредит новизна.
Как женщин, он оставил книги,
И полку, с пыльной их семьей,
Задернул траурной тафтой. [ХLIV, гл.1]


“Кто жил и мыслил, тот не может
В душе не презирать людей;
Кто чувствовал, того тревожит
Призрак невозвратимых дней:
Тому уж нет очарований.
Того змия воспоминаний,
Того раскаянье грызет.
Все это часто придает
Большую прелесть разговору… [XLVI , гл.1]

“Но я, любя, был глуп и нем [LVIII, гл. 1].

“Но дружбы нет и той меж нами.
Все предрассудки истребя,
Мы почитаем всех нулями,
А единицами - себя.
Мы все глядим в Наполеоны;
Двуногих тварей миллионы
Для нас орудие одно;
Нам чувство дико и смешно. [XIV, гл. 2].

“Друзья мои, что ж толку в этом?
Быть может, волею небес,
Я перестану быть поэтом,
В меня вселится новый бес,
И, Фебовы презрев угрозы,
Унижусь до смиренной прозы [XIІІ, гл. 3].

“Чем меньше женщину мы любим,
Тем легче нравимся мы ей,
И тем ее вернее губим
Средь обольстительных сетей [VII, гл. 4].

“Кого ж любить? Кому же верить?
Кто не изменит нам один?
Кто все дела, все речи мерит
Услужливо на наш аршин?
Кто клеветы про нас не сеет?
Кто нас заботливо лелеет?
Кому порок наш не беда?
Кто не наскучит никогда?
Призрака суетный искатель,
Трудов напрасно не губя,
Любите самого себя,
Достопочтенный мой читатель!
Предмет достойный: ничего
Любезней верно нет его [XXII, гл. 4].


“Блажен, кто с молоду был молод,
Блажен, кто во-время созрел,
Кто постепенно жизни холод
С летами вытерпеть умел;
Кто странным снам не предавался,
Кто черни светской не чуждался,
Кто в двадцать лет был франт иль хват,
А в тридцать выгодно женат;
Кто в пятьдесят освободился
От частных и других долгов,
Кто славы, денег и чинов
Спокойно в очередь добился,
О ком твердили целый век:
N. N. прекрасный человек [X, гл. 8].
“О люди! все похожи вы
На прародительницу Эву:
Что вам дано, то не влечет;
Вас непрестанно змий зовет
К себе, к таинственному древу:
Запретный плод вам подавай,
А без того вам рай не рай [XXVII, гл. 8].

“Любви все возрасты покорны;
Но юным, девственным сердцам
Ее порывы благотворны,
Как бури вешние полям:
В дожде страстей они свежеют,
И обновляются, и зреют -
И жизнь могущая дает
И пышный цвет и сладкий плод.
Но в возраст поздний и бесплодный,
На повороте наших лет,
Печален страсти мертвый след:
Так бури осени холодной
В болото обращают луг
И обнажают лес вокруг [XXIX, гл. 8].


Кому цікаво

Екранізації:
  • «Евгений Онегин» (1911, Василія Гончарова) ― російський німий фільм
  • «Eugen Onegin» (1919, Альфреда Халма) ― німецький німий фільм
  • «Евгений Онегин» (1958, Ленфильм) ― екранізація опери за романом Пушкіна
  • «Eugen Onegin» (1972) ― німецько-французький мюзикл
  • «Eugen Onegin» (1988) ― екранізація опери Чайковського «Евгений Онегин». 

  • Є ще екранізації опери 2002, 2007 років.
  • «Yevgeny Onyegin» (1994, Хамфрі Бартона)
  • «Onegin» (1999, Марти Файнс) ― розкішна англійська кінострічка, яка по-своєму показує Онєгіна
  • «Евгений Онегин. Между прошлым и будущим» (2009, Нікіти Тіхонова) — документальный фільм.
Література в літературі:
  • Гомер;
  • Феокрит;
  • Адам Смит;
  • Торкват;
  • Петрарка;
  • Гораций;
  • Кант;
  • Шиллер;
  • Гетте «Страдания юного Вертера»;
  • Ричардсон;
  • Мольфиатор;
  • Неккер;
  • Шатобриан;
  • Толстой;
  • Прад;
  • Вальтер Скотт;
  • Август Лафонтен;
  • Жуковский;
  • Сенека;
  • Мртын Задека;
  • Омир;
  • Петрарка;
  • Дмитриев;
  • Баратынский «Эда»;
  • Грибоедов;
  • Байрон «Гяур», «Дон Жуан», «Паломничество Чайльд-Гарольда»;
  • Шишков;
  • Гиббон;
  • Руссо «Юлия, или Новая Элоиза»;
  • Манзони;
  • Гердер;
  • Шамфор;
  • Madame de Staёl;
  • Биша;
  • Тиссо;
  • Бель;
  • Фонтенель
  • M-me Cottin
  • Крюднер;
  • Матюрин «Мельмот»;
  • Карл Нодье «Jean Sbogar».