Показ дописів із міткою цитати. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою цитати. Показати всі дописи

28.05.15

Десять заповідей реклами від Боба Гарфілда, або книжка, яку хочеться читати

Видання Боба Гарфілда я знайшла на роботі в один із тих днів, коли робота ніби і є, але немає натхнення. Знайшла випадково і прочитала б залпом, якби не робочий графік з 10 до 18, хехе.

Це була перша книжка, яку я прочитала не з е-буку чи прослухала, а прочитала з екрану. Але потім, виявилось, що все не так погано. Зручно було, відкривши поряд вкладочку з YouTube, шукати ролики, про які йде мова.

Про книжку
Від початку склалось таке враження, що автор ну дуже пихатий. Ще у вступі говорить про те, який він класний, яка в нього сувора колонка «AdvertisingAge». Пізніше виявилось, що це не пиха, а прямолінійність. І вона була потрібною, щоб налаштувати читача на безпосередність, яка буде в наступних розділах. Потрібна, щоб наш зелений читач дізнався про той журнал «AdvertisingAge» і про роль автора в заокеанських рекламних колах.
«10 заповідей реклами» — видання про те, як не потрібно робити рекламу з яскравими прикладами.
На жаль, пізно усвідомила, що треба було б зібрати і викласти їх тут, але тоді б не було сенсу її читати. Томмуууу наприкінці виставлю 2 штуки в огидній якості. Готуйте свої очі.

Книжка справді дуже ідейна. Цікаво спостерігати, як автор препарує ролики, розповідає про їхню суть чи недоліки. Цікаво читати про те, як формуються відгуки на рекламні кампанії, про відбори на Канни, про їхню суть. Взагалі дядечко Боб пише захоплююче.

Дві улюблені тези:
Якщо ідея не нова - нічого страшного! Можливо, вона підходить краще іншому продукту!
Менше сексу, більше сенсу.

Традиційні цитати:
“Дорога в рыночный ад устлана брендами.
“Сказать по правде, меня всегда ставило в тупик то, что рок-группа, в состав которой входили персонажи мультфильмов, поет об инцесте.
“Создатели рекламы — это не художники и не представители авторского кинематографа. Они являются бизнесменами или, по крайней мере, предполагается, что они таковыми являются. Их работа не имеет ничего общего с поиском неизведанного. Ее цель — продаватъ товары.
“Зачем преклонять колени перед этим алтарем? Кого волнует оригинальность рекламы, помимо ее создателя? Где написано, что потребители реагируют на новаторство в рекламе? Хочу заметить, что потребителя это заботит меньше всего. Церковь, которую должны посещать сотрудники рекламных агентств, это не Храм Оригинальности, а Храм Изобретательности: поиск умных, понятных и, да, иногда ранее использованных решений для проблем передачи информации. Когда главная цель — это имидж бренда, знание бренда, идентичность бренда, его репозиционирование или что-то подобное, то для коммуникации используется именно реклама. Никого не нанимают для создания чего-то новаторского. Нововведение довольно часто становится прикрытием для неспособности решить поставленную задачу.
“Поэтому не думайте об этом как о воровстве, потому что «воровство» — это очень неприятное слово. Воспринимайте это так, как это делает любой уважающий себя рекламист: «Новое и усовершенствованное».
“...Литература не штампует «сообщения», а дарит нам истории и персонажей, позволяющие заглянуть внутрь самих себя.
“Множество рекламных роликов ужасны только потому, что они претендуют на художественность.
“В условиях существования сотен телевизионных каналов при выполнении своей задачи реклама должна веселить, пленять, развлекать или иным образом очаровывать зрителей. Дни хвастовства и многословности давно прошли, и тем лучше.
“Но раз и навсегда следует запомнить, что целъ не оправдывает средства. Реклама — это пистолет, а не ружье. Когда она стреляет, никто из находящихся рядом с целью не попадает под град пуль.
“Иногда рекламе позволительно задеть некоторых, чтобы произвести впечатление на многих. Но никогда не позволительно задевать очень многих, чтобы потрясти некоторых.
“Вспомните совет, который дают кровельщикам и монтажникам- высотникам. Вы должны чувствовать себя на высоте удобно, иначе вы упадете. Но нельзя чувствовать себя слишком удобно, а не то вы забудете, где находитесь... и упадете.
“Если вы хвастаетесь своими делами, то это не благотворительность. Это реклама с использованием ярких плакатов с изображением детей.

Музика в книзі:

  • Гансе Гвидо фон Бюлов «Iphigenie in Aulis Reverie Fantastique», «Tarantelle Valse Caracteristique»;
  • Ричард Вагнер;
  • Skids «Into The Valley»;
  • Германа Хермитса;
  • The Archies - «Sugar, Sugar»;
  • Bob Dylan «Subterranian Homesick Blues»;
  • George Harrison «Му Sweet Lord»;
  •  Rivers Rutherford «Ain`t nothing Bout You», «Smoke Rings In The Dark», «Таg, You`re It»;
  • Willie Nelson;
  • «Di Quella Р1га» из оперы Верди «Трубадур»
Фільми:


Література в книзі:

Художники:




Найцікавіші згадувані ролики:


Крем "Esencial" увлажняет, но не содержит жира»

Кому цікаво, даю посилання на твітер автора. 

05.05.15

Дивачка мадам Боварі

Скільки всього було переговорено-переслухано про твір Флобера, що, щиро кажучи, його можна було і не читати. Але там, де кожен критик знаходив у творі щось надунікальне (в романтичній натурі Емми, в її пристрасності, захопленні книжками). Я ж відкрила для себе жінку, якій просто катастрофічно не вистачало чогось у житті,жінку, яка в усьому звинувачувала інших, зіпсовану (?) міщанку, яка не знала меж (любила сповна, захоплювалась сповна, прикдалась сповна, захоплювалась сповна). Так, іноді було аж занадто.

Від тихого спокійного життя вона жахливо хворіла, від тихого життя заводила собі коханців, витрачала гроші, який, по суті, і так не було.
І саме через це я вважаю її дивачкою, якщо взагалі не ідіоткою.
Чому? Все просто. З її волею, вмінням підкорювати собі людей, запальною натурою вона могла би звертати гори. Вона могла би продовжувати грати на своєму фортепіано, вона могла би навчитись малювати, чи, як інші жіночки того часу, зайнятийсь благодійністю. Або ж хоча б знайти себе в дитині, дівчинці. Вона могла би прославитись і прославити свого чоловіка, хоч це і не було прийнято в тодішньому ще не еманципованому світі.

Читати? Обов'язково. Але тільки за умови, що є з ким обговорити. Посваритись через виправдані-невиправдані очікування і через дурість (чи не дурість) головної героїні роману, який писався 5 років, який скоротили майже вдвічі, щоб за кожним словом була суть.

Не скажу, що роман надглибокий (можливо, я просто чогось не розумію). В ньому розкрита трагедія жінки, яка народилась не там, де мала би, якій доводилось жити сірим життям з сірим (але дуже великодушним і щирим) чоловіком і сірою дочкою.
“Все, что ее окружало, — деревенская скука, тупость мещан, убожество жизни, — казалось ей исключением, чистой случайностью, себя она считала ее жертвой, а за пределами этой случайности ей грезился необъятный край любви и счастья.
“Ну к чему ополчаться на страсти? Ведь это же лучшее, что есть на земле, это источник героизма, восторга, поэзии, музыки, искусства, решительно всего.
“Высокопарными словами обычно прикрывается весьма неглубокая привязанность.
“Если бы от наших страданий кому-нибудь было легче, то мы бы, по крайней мере, утешались мыслью о том, что жертвуем собой ради других.
“Когда мы черним любимого человека, то это до известной степени отдаляет нас от него.

Література в романі (неповний список)
Руссо;
Вальтер Скотт «Ламмермурская невеста».

Екранізацій та адаптацій роману насправді повно. Ось деякі із них:
Madame Bovary (1934) Франція;
Madame Bovary (1937) Німецьке виробництво;
Madame Bovary (1947) знімали в Аргентині. Уявіть, скільки там пристрасті;
Madame Bovary (1949) з надзвичайно милою виконавицею головної ролі;
Madame Bovary (1953) французька ч/б стрічка;
Madame Bovary (1964) — мінісеріал (4 епізоди) британське виробництво;
Madame Bovary (1968) — мінісеріал (2 частини) високий рейтинг;
Madame Bovary (1975) британська кінострічка
Madame Bovary (1991) — адаптація роману, відзнята у Франції;
Madame Bovary (2000) Британія — довжелезне кіно;
Madame Bovary (2014) — жіночий погляд на трагічну історію. Кінострічка знімалась в трьох країнах.


18.04.15

Огидна «Лоліта», або як легко тримати розбещене дитя з несформованим «Я» від В. Набокова.

«Лоліта» ― Набокова, з розряду тієї класики, до якої йдеш півжиття, і читаєш, коли всесвіт не просто кричить, а волає: «Прочитай мене!». Коли безліч знайомих, не важливо звідки: мережа, не мережа ― вже давно її проковтнули і перебивають враження іншим чтивом. А перебивати є що.

Якби я була видавцем, створила б добірку «огидних» книжок, в яку б всунула Набоківську «Лоліту» та Фаулзівського «Колекціонера» (памʼятаєте?). Є у них щось спільне. В обох випадках жертвами є дівчата. Навіть не жертвами, а невільницями (?). Одна в моральному плані (Лоліту залякували (?), інша ж в плані фізичному (її тримали в підвалі). Проте, в одної був вибір втекти і насолоджуватись життям де-інде, інша ж вибору не мала. В обох книжках жертви ― дівчата. Жертви «правильних» з вигляду чоловіків (клерка та літературознавця. химерно, ні?).

01.02.15

Чуттєвий «Гранатовий браслет» Александра Купріна

Як би там не було, та російську літературу дореволюційного періоду не любити неможливо.
Так само, як і неможливо не любити Александра Купріна і його чудову мову.
Давно я з такою насолодою не вслухалась в аудіокнижки. Не знаю, чи все через чудовий голос Володимира Стулакова, який читав Гранатовий браслет, чи через те, що і справді чудово написано.
Менше з тим.

Про що?
Про знатну пані, яка на свої іменини отримує доволі цінний подарунок (власне, той гранатовий браслет, про який і йде мова у назві повісті) від таємного шанувальника. Так вже склалось, що одруженим не годиться приймати подарунки від чужих чоловіків, тому пані ця, Віра Шеїна, розповідає про подарунок своєму чоловікові. Той в свою чергу бере з собою діловитого Віриного брата і вирушає в гості до таємного шанувальника, про особу якого вони дізнаються з довідників за ініціалами.

І можна було б подумати, що за цим піде драматичне з'ясування стосунків, та ні.

31.01.15

«Світ Софії» — чудова книжка Юстейна Ґордера з паршивим закінченням

Для мене ― людини, яка на перших курсах Академії пропустила філософію повз вуха, книжка стала відкриттям. Вона ― геніальна, якщо розглядати її як популярну книжку з філософії для підлітків. Тут є і старший дядечко Альфред Нокс (авторитет, якому, якщо вірити психології, довірятиме підліток), тут є 14-річна героїня Софія Амунсен (втілення читацького «я») і тут є цікавий, спресований, виклад філософії (точніше того, як змінювалось сприйняття світу) з купою прикладів.

Класним ще є те, що протягом розповіді вчитель-філософ ставить запитання-завдання, в яких треба розібратись.

Власне, все і закручується після слів «Кто ты такая?», які читає головна героїня ― Софія ―на маленькому  листочку, вкладеному  в конверт. Далі були інші запитання (прядок не точний):

16.09.14

Сімона де Бовуар і її «Чарівні картинки»

Наша проблема полягає в тому, що ми дозволяємо людям  з гучними іменами заробляти на цих іменах, не докладаючи ніяких зусиль. От працювала людина, створила щось вартісне, прославилась ― і все, в більшості випадків ставить хрест на своїх подальших стараннях, адже нащо старатись, якщо гроші і слава самі йдуть до рук.

Мені здається, так само думала і Сімона де Бовуар, відома авторка феміністичної літератури.
А все через щоденниковість «Чарівних картинок».  Попри усю мою любов до писанини в такому стилі, мають бути якісь межі, коли текст потрібно залишати на рівні живих журналів чи оповідань в пресі, а не роздувати його до обʼєму книжки і годувати цим нещасного читача.

А може я просто нічого не розумію в модерній літературі? (! з її глобальними і особистісним проблемами, депресивними героями).
А особливо в сльозливо-сопливих жіночих романах, де головне не сюжет і суть, а н-а-с-т-р-і-й, почуття головної героїні? Може, суть у цьому? Чи в тому, що в мене не вистачило сил добити це чтиво докінця.
“Думаешь, что тебе дорог мужчина, а на самом деле тебе дорого некое представление о себе, некая иллюзия свободы или неожиданности, миражи.

В будь-якому разі книжку категорично не раджу. Як на мене несмак і витрачання часу.

Можливо, колись спробую щось інше з її романів. Але коли затруться ці враження.





14.09.14

Доки я жива

Довго вагалась, чи писати що-небудь про цю книжку, чи ні.
Мова йде про роман «Доки я жива» («Доки я не померла») британки Дженні Даунхем.

Насторожує і водночас інтригує вже сама назва. Але з перших сторінок починаєш розуміти, чим вона виправдана.

Головна героїня Тесса ― 16-річний підліток, хворий на рак.

Гнітюче, еге ж? Але тепер ще раз усвідомте, що в романі йдеться про підлітка, з усіма його проблемами і переламними моментами, з його внутрішніми і зовнішніми протестами, з відчайдушністю і страхом. Згадайте себе у цьому віці, зі своїм максималізмом і, можливо, навіть авантюрно вдачею. А тепер уявіть, якби саме в тому віці вам сказали поставити хрест на майбутньому через невиліковну хворобу.

18.08.14

Бредбері спалює книжки. 451 градус за Фаренгейтом

Сжигать в пепел, затем сжечь даже пепел

Хто не читав «451 градус за Фаренгейтом»? Ти?
Насправді я й сама йог прочитала от-от (здається, пізніше від усіх на світі). Але нічого.

Що це?
Це роман-антиутопія улюбленого Рея Бредбері.

Про що?
Про суспільство, яке в рамках свого середовища розучилося сприймати інформацію в повному обсязі. (нічого не нагадує, ні? Та ну!).Щоб та інформація сприймалась, це має бути супервибране, екстракт екстракту, щось драматичне, захоплююче і обовʼязково зі зрозумілим закінченням. Про суспільство, яке сліпо довіряє усьому, що навʼязують йому зі стін-екранів телебачення (родичі). Про жорстоку глобалізацію.

07.08.14

Легке розчарування, або Мілан Кундера «Невідомість»

Попереду довжелезні 16 годин дороги. 16 годин тряски в потязі.Що можна зробити за 16 годин?
Спекти +-8 тортів, написати пару статей, переглянути +-8 кінострічок або +-64 короткометражки, назбирати купу кошиків яблук, написати таку собі картину...

Що можна робити 16 годин в потязі? Читати.
Попереду було 16 годин дороги, а я дістала свій рідер і почала читати Кундеру. Цього разу «Невідомість».

Це була дорога зі Львова. Десь в тернополі до мене підсіла дівчина, яка дуже довго прощалась з коханим на пероні. Пізніше я дізналась, що вона літературознавець, випускниця КНУ ім. Т. Шевченка. (Чим займаються літературознавці після завершення університету?)

Ця впускниця з огидою скривилась, коли дізналась, що я читаю Кундеру і сказала: «Нестерпну легкість буття? Ні? Не читайте цю банальщину. Ліпше прочитайте Орхана Памука «Мене називають червоний». Він нобелянт».

01.08.14

Богуміл Грабал «Занадто гучна самотність»

Оповідання Грабала ― одні із тих, які мені дали почитати «на пробу».
І серед них усіх найбільше зачепив(?) манюсінький роман «Занадто гучна самотність».

Часом, він огидний, часом змушує виплескувати із себе тони жалості. Але в цілому роман інший. Як, в принципі, і вся чеська література.

Головний герой у нас ― старий дядько-макулатурщик. Цілими днями (протягом 35 років) він мочить книжки водою, вигрібає їх лопатою і складає у гідравлічний прес. Дядько цей романтик. Кожного разу, як починає спресовувати чергову порцію паперу, він намагається покласти в блок щось від себе: книжку Гегеля чи Шопенгауера, розгорнуту на найцікавішому моменті, чи репродукцію Рембрандта, Мане, Моне, Халса, Клімта, Сезанна… В кожен блок паперу він намагається вкласти часточку своєї душі.

16.07.14

Спритна «Роксана» Даніеля Дефо

Мабуть страшенно важко писати «жіночі мемуари», якщо ти чоловік. Особливо, якщо ти чоловік, який живе на початку 18 століття і, як і більшість чоловіків того часу, абсолютно нічого не знає про жінок.

Але я знаю, кому це вдалося. Дефо. Так-так, авторові славнозвісного роману «Робінзон Крузо». На жаль, більшість навіть не читала (можливо, навіть і не підозрювала про існування) інших його романів. А дарма. «Щаслива куртизанка, або Роксана» ― непогане чтиво.

Чому непогане, а не хороше/чудове? Бо це класика, яка свого часу була створена для мас, дуже наближена до кічу.

Та не все так погано, як здається на перший погляд. Постійні історичні зрізи (можливо, не прямим текстом а через опис подій та середовища, в якому живуть герої (хоча ці події теж дещо перекручені і під лаштовані під сюжет роману), опис життя різних соціальних прошарків, нестримних грошових спекуляцій, створення нових капіталів підіймають твір Дефо в моїх очах.

08.07.14

Довжелезний пост про Андре Моруа і його «Листи незнайомці»

Щойно закінчила «Листи незнайомці» Андре Моруа.

Вражає, як чоловік з такою делікатністю і точністю може говорити про жінок, ба більше, повчати їх. 
Ніколи дидактична проза не була настільки цікавою.  
Погоджуюсь, деякі речі для сучасної жінки будуть звучати занадто банально, чи як щось застаріле (іноді хотітиметься навіть перейменувати книгу на щось на кшталт «Кніга для благародних дівіц, ілі Как паступать в разних жизнєнних сітуациях»), але в цілому звідти можна почерпнути чимало по-справжньому корисних штук, які, можливо, і стануть у нагоді.

Найкрутіше те, що всі свої поради Андре Моруа писав у віці 71 року. Сімдесят одного року!  Може, саме тому в них стільки спокою, стільки досвіду і виваженості. Сподіваюсь, що і я в свої 71 буду мисли так само тверезо і створю щось насправді вартісне, а не просто ганятиму курей десь в селі за містом біля маленької (але затишної) халупи і сваритимусь на сусідку, яка знов тихцем вкрала мою кукурудзу.

06.07.14

«Біле на чорному» Рубена Гальєго від якого стискається серце

Продовжую читати книжки зі Списку, який мені допомогли скласти добрі люди наприкінці 2013 року.
Цього року до рук потрапив автобіографічний роман «Біле на чорному» Рубена Гонсалеса Гальєго.

Щиро кажучи, я не люблю такого чтива. Де вся книжка — щось безпросвітне, де нема світлого закінчення, де закінчення, власне, немає взагалі.

Роман про непросту долю людей з обмеженими можливостями, яким судилося жити в сиротинцях та в будинках для літніх людей. Про людей, які вже в 10 років не бачать сенсу в своєму існуванні. Про людей, в котрих є права і привілеї(?) та немає сенсу ними користуватись, адже більшість із них просто помирає, не доживаючи навіть до повноліття.
Роман про дітей(?), які живуть, доки живеться. Чи, радше, існують (?)

Автор всіляко намагається довести, що навіть ті, хто не має ні рук, ні ніг не хочуть, щоб їх вважали особливими, не хочуть щоб їх жаліли, адже це найогидніше. Вони не хочуть, щоб хтось наживався на їхньому нещасті. Проте, кожна сторінка твору змушує ледь не завивати від відчаю.
А наприкінці ти вже просто відмовляєшся вірити в той «паралельний» світ. Відмовлєся вірити у те, що десь є неповносправні, що хтось десь змушений страждати. Що в когось від самого дитинства не було навіть маленького шансу жити, як всі.
Вдумайтеся, ЯК ВСІ!

До всього цього додайте те, що описані події відбуваються в радянські часи.
І лише тепер можна уявити всю глибину того жаху, що описується.

Загалом важко. І боляче.
“Если дать всем взрослым на Земле много водки и колбасы, они будут добрые и все дети будут счастливы.

Для тих, кому цікаво, додаю посилання на сайт Рубена Гальєго.
А тут лінк на історію про нього.
І тут більше цитат із ЖЖ з атмосферними ілюстраціми.

І так, якщо хтось не дійде до Вікі, то автор з народження хворий на церебральний параліч. А свої книги набирає вказівним пальцем.

29.06.14

Розібратись в собі, або Сомерсет Моем і «Тягар пристрастей людських»

Якби хто знав, як я ненавиджу мотивуючі книжки. Особливо сучасні. Вас 200-400 сторінок вчать, як слід «правильно» жити, що робити. Вам 200-400 сторінок розказують про очевидне. Але така вже людська природа: нам треба ще раз хоч десь почути те, що ми й так давно знаємо, щоб остаточно переконатись в цьому.

Один мій хороший друг якось сказав, що життя ― це пісочниця. Так чому ж, чорт забирай, ми маємо позбавляти себе можливості гратись в цій пісочниці? Кому потрібні ті таймменеджменти, розпорядки дня? Чому в свої 20 ми повинні заганяти себе в рамки правильності і слухати людей, які, можливо, зовсім-зовсім не тямлять, як варто жити.  Чому ми не можемо помилятись? Чому ми повинні дотримуватись якихось часових стереотипів? Нащо нам щось встигати чи не встигати?

Іноді я просто дивуюсь, тому, що нам сьогодні навʼязують.
До чого весь цей довжелезний пролог? Спаліть всі книжки зі самовдосконалення, та черпайте ідеї і натхнення з хорошої художньої літератури. Там все вже давно описано, слід просто вмикати мозок і помічати щось поза самим сюжетом.

А тепер я вимикаю свою злість і розповідаю про чудову-пречудову книжку Сомерсета Моема «Тягар пристрастей людських».

08.06.14

Багатогранний «Світ очима Гарпа» від Джона Ірвінга

Скажу одразу — це одна з найкращих книжок, які я прочитала за останній час. І, думаю, мало хто зі мною не погодиться.
Отож, що ми маємо?
На початку Ірвінг знайомить нас з досить дивною дамою, яка в кінотеатрі розрізає солдатові шкіру ледь не до кістки скальпелем. Хто вона? Дженні Філдс — дочка взуттєвого магната.

Так вже склалось, що Дженні не хотіла стати тією дівчиною, яких віддають в коледж, здавалось би, лише задля того, щоб вони вдало вийшли заміж. Така схема штампування хороших дружин здавалась їй чимось на кшталт вирощування племінних корів. Тому коледж Дженні покинула і стала медсестрою. Тим паче тоді були воєнні часи і допомога в лікарнях була просто необхідною.

05.04.14

Курт Воннегут. Коли безглуздість межує з геніальністю!

Останнім часом мені якось щастить на дивакуваті книжки. Прямо сама дивуюсь, де їх відкопую і чому читаю/дочитую.
Дивакуватою виявилась і книжка Курта Воннегута, американського письменника, який (відповідно до слів із Вікі) вважається одним із найбільш визначних письменників ХХ століття.
Щоправда, я зараз сиджу і дивуюсь, чому ж не взяла до рук твори, які зробили його визначним, а задовольнилась «автобіографічним» твором «Фарс, або Геть самотність!», точніше його журнальною версією (трішки унормованою (?) в лексичному плані).

Але що вже, як то кажуть, махати руками.

Тож. Усім, хто збирається це читати, раджу робити це швидко і по порядку, або ж відкласти передмову на потім, як штуку, яка зробить все більш-менш зрозумілим, і розкладе всі сюжетні повороти (?) по окремим полицям.

18.03.14

Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття»

Ніколи не любила політематичних книжок. Навіть не так, я їх терпіти не могла! Ну, що доброго може бути там, де на 200 сторінках хтось намагається розкрити питання любові\смерті\дуже_розумних_вічних_тем?
Це як збірна солянка (яку я теж ніколи не любила, до речі), куди кидають усе, що є, але смачнішою вона від того не стає.
Та з Кундерівським романом склалось якось все інакше.
Не впевнена, в чому ховається причина (можливо, все через те, що останнім часом засильно захоплююсь Чехією), та мені він страшенно «запав в душу».
«Нестерпна легкість буття» для мене став відправною точкою на шляху до самопереосмислення. Серйозно.
Це коли ти поміж історії, чоловічої психології, жіночої недовіри, ревнощів, правд-неправд, політики, різнобічних поглядів на секс, зраду, любов… знаходиш і вихоплюєш щось справді своє.
Це коли ми по суті не маємо стрункого сюжету з арістотелівськими (?) канонічними зачином, основною частиною і кінцівкою. Коли спогади, відсилання, ліричні відступи, «літературознавчі» вставочки переплітаються і утворюють єдину історію, яка, власне, тебе і змінює.
Це коли ти замислюєшся над своєю старомодністю в плані стосунків.

15.02.14

Кен Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі»

Щойно завершила читати «Пролітаючи над гніздом зозулі».
Знаєте, це якраз та книжка, котру спочатку треба прочитати, перш ніж дивитись будь-які екранізації.
Та книжка, яка має просто безліч смачних моментів, які просто несправедливо викидати за жодних обставин.

07.02.14

Лев Толстой трилогія «Дитинство. Отроцтво. Юність»

Чесно кажучи, коли починаєш читати Толстого, очікуєш чогось грандіозного.
Ідея трилогії «Дитинство. Отроцтво. Юність» показати внутрішні (та і зовнішні) зміни особистості, яка формується. А простіше кажучи - як змінюється світогляд дитини на шляху дорослішання.

Ідея чудова. А от з «чудовістю» результату втілення цієї ідеї я б посперечалась.
На сторінках ми бачимо негарного хлопчика, якому важкувато контактувати зі своїми однолітками через зовнішність і через внутрішні (часом абсолютно ідіотські переконання). Бачимо людину, яка по суті, з самого дитинства ні до чого не прагне.
Ми бачимо якісь прояви дитячого максималізму але далі ніж у слова ті прояви нікуди не втілюються.

І виходить якась нуднувата балаканина на три томи.
Роздуми про батьків, про братів/сестер/родичів, про релігію, про гроші, про дорослішання, про любов.
Така враження що герой наш, від імені кого ведеться розповідь живе десь у хмарах. В нього якесь викривлене бачення світу. Він поділяє людей на камєльфо і некаєльфо. Для нього нігті і гарна вимова французькою - ледь не найважливіше.
Він ставить себе над усіма, в то час, як сам розуміє, що нічим не краще, ба, навіть гірше інших.
А найлегшим виходом в таких ситуаціях «прозріння» для нього лишається (навіть в зрілому віці) розплакатись і звинувачувати у всьому інших.

Але з-поміж усього таки вдалось видивитись досить цікаві ідеї.

“Во всякой привязанности есть две стороны: одна любит, другая позволяет любить себя; одна целует, другая подставляет щеку.
А.Карр

“Есть три рода любви:
1) Любовь красивая,
2) Любовь самоотверженная и
3) Любовь деятельная [Юность гл.24].

“Только люди, способные сильно любить, могут испытывать и сильное огорчение. Но та же потребность любить служит для них противодействием горести, исцеляя их. От этого моральная природа человека еще живучее природы физической. Горе никогда не убивает [гл.28 Детство].

18.01.14

Фаулз зі своїм страшним «Колекціонером» або Особливе захоплення

Маємо двох головних героїв які розповідають по-своєму одну і ту ж історію. 
Один із них ― звичайнісінький клерк. Його ніхто не помічає, бо кого цікавлять нудні люди, які нічогісінько в житті не досягли. Клерк той (Фредеріке Клегге) проживає з тиранічною істеричною тітонькою та її дочкою інвалідом, яка ображена на весь світ. Щоб зрозуміти настільки це хворе оточення вистачить одного шматка тексту:
“Ну вот, к примеру, скажешь вечером, ни о чем таком вовсе не думая: «Сегодня утром чуть на автобус не опоздал, пришлось мчаться со всех ног». И тут уж тетушка шанса не упустит, наверняка скажет: «Ну и радуйся, что у тебя-то ноги есть». А Мейбл промолчит, но так взглянет, сам не рад будешь, что рот раскрыл.

Але, думаю, не в оточенні причина того, що наш головний герой хворий маніяк.
Чому маніяк.
Якось він помічає на вулицях свого міста прекрасну дівчину. Вона навчається в приватній художній школі. Дівчинку ту, Міранду, постійно оточує зграя якихось людей. Переважно хлопців, що неймовірно злить нашого героя. Він закохується в образ цієї дівчини. Починає ходити за нею, дивитися, де вона буває, з ким спілкується, що любить. Але любов ця виглядає як щось наївне дитяче. Ледь не кожен пам’ятає той період дитинства, коли і сам мав таку любов, коли про неї хотілось знати все, але далі ніж прослідкувати де вона живе і з ким спілкується ― не заходило. Але в нашого героя не така любов. Це було б надто просто і безневинно. Згадаймо ж, наш герой здоровий мужик. Саме мужик, не дивлячись на те, що незайманий і незрілий.

І якось настає момент Ікс, коли цей мужик викрадає нашу чудову героїню Міранду.
Причиною такого викрадення стало раптове багатство, яке звалилось на нього, коли він виграв на іподромі. Він своїм примітивним розумом думає, що може купити все на світі, навіть кохання. Бо так легше. Думає, що грошима можна досягти чого завгодно.
Так з’являється план викрадення майбутньої супутниці життя, з якою він планує жити дружно, немов подружжя бла бла бла.

Фаулз обкрутив усе так, ніби герой наш не визнає цього бажання володіти кимось силою. От просто так купує будинок далеко за містом, просто так облаштовує в ньому підвал ремонтує і «по-багатому» декорує кімнати. І все це з розрахунком, ніби просто житиме з тіткою та її дочкою і нічого страшного.

Тобто, ми маємо людину, яка не усвідомлює до кінця що робить. Такого собі фанатика своєї справи. Фанатика з якимись фантастичними уявленнями про світ. Який раніше збирав метеликів, а тепер перекинувся на серйознішу здобич. Фанатика, в якого надто добре розвинене стратегічне мислення, але разом із тим мислення в загальному розвинене вкрай паскудно, через суспільні рамки, догми, правила, моральні цінності нав’язані колись кимось десь. Це молодий чоловік страшенно старий душею (якщо ми маємо право говорити про душу в такої холоднокровної особи). У нього почуття пристрасті (форма фанатизму) відтісняє усі інші почуття ― співчуття, доброту, розуміння… відтісняє довіру, якщо, звісно, вона хоч колись у нього була. Маємо циніка, який і не розуміє, в чому полягає його цинізм.

Але не в тому справа, що він такий «поганий». Якщо ми так говоритимемо, ми вчинимо так як він, навішаємо ярликів на все незрозуміле нам і радітимемо.
Справа у тому, що він не здатен вчитися. Абсолютно нічому (!)

Законсервована людина. Якщо уявити що в пологовому будинку замість дітей на світ з’являються шпроти в банках, то він і був тими шпротами. Народився таким як є і все тут. Або ти їси ті шпроти, або вони в тебе ледь не десятиліттями зберігаються і нічого з ними не відбувається. Як був банкою зі шпротами, так і лишиться, так і помре.

Власне, переказувати твір не було б сенсу. Всі добре розуміють, що нічого доброго з того не вийшло.

Дівчина намагалась спочатку боротись із своєю неволею, потім боротись з неможливою обмеженістю Ф., потім вирішила з відчаю вдатись до крайніх заходів і віддатись йому… Але не цього всього він хотів! Не для цього тримав її в підвалі в повній тиші. Вона була його скарбом, хом’яком, якого тримають люди, щоб тішитись з того, який він милий і пухнастий. Не більше! Він не міг збагнути її світосприйняття. Та будьмо щирими, йому це було непотрібним.

І коли його гарна тваринка раптово померла, він не дуже розчарувався. Для нього це було чимось звичайним. Спочатку він вирішив влаштувати показуху а-ля вбити себе біля неї, і щоб їх знайшли мертвими разом. Але враз усе змінюється. Він просто помічає іншу гарну дівчину на вулиці (не таку гарну як попередня) яка страшенно схожа на мертву колишню здобич ― Міранду. І історія починається спочатку. Але цього разу йому здається, що він зуміє зробити все правильно, що цього разу жертва гратиме за його правилами, що він зможе переконати її в чомусь своєму, навчити чогось. Він вирішує, що минулого разу йому просто не пощастило. Як на іподромі. Просто невдало стали планети. Просто йому треба було вибирати когось «папроще». Просто йому потрібен був хтось слабший, на фоні кого він би міг самоствердитись і нарешті показати усім (чи тільки собі?), що він на щось здатен, що він може об хитрити усіх!

Фаулзівського «колекціонера» можна звести до однієї фрази: таких людей, як Фредеріке повно і їх не засуджувати треба, а жаліти.
Або до однієї цитати, яка стосується усіх без виключення:

“…когда Пирсу что-то непонятно, он сразу становится циничным, начинает говорить гад ости

або
“Будто если ты чего-нибудь терпеть не можешь, оно перестает на тебя влиять.

Роман змушує відкрити очі, переглянути усі життєві цінності, пожаліти себе і оточуючих і подумати над тим, чому близькі роблять ті, а не інші вчинки. Доволі примітивно. Але що поробиш?

За іншими життєвими цитатами сюди
А тих, кого цікавлять екранізації роману прошу сюди

Єдине вразило: жодне видавництво не втілило в життя образ, який хотіла намалювати жертва-Міранда, - вихід з підвалу за якими сяє сонце і стоїть зелений садок. Він би був набагато сильніший ніж усе, що вони вигадали.