Легке розчарування, або Мілан Кундера «Невідомість»

Попереду довжелезні 16 годин дороги. 16 годин тряски в потязі.Що можна зробити за 16 годин?
Спекти +-8 тортів, написати пару статей, переглянути +-8 кінострічок або +-64 короткометражки, назбирати купу кошиків яблук, написати таку собі картину...

Що можна робити 16 годин в потязі? Читати.
Попереду було 16 годин дороги, а я дістала свій рідер і почала читати Кундеру. Цього разу «Невідомість».

Це була дорога зі Львова. Десь в тернополі до мене підсіла дівчина, яка дуже довго прощалась з коханим на пероні. Пізніше я дізналась, що вона літературознавець, випускниця КНУ ім. Т. Шевченка. (Чим займаються літературознавці після завершення університету?)

Ця впускниця з огидою скривилась, коли дізналась, що я читаю Кундеру і сказала: «Нестерпну легкість буття? Ні? Не читайте цю банальщину. Ліпше прочитайте Орхана Памука «Мене називають червоний». Він нобелянт».

Довжелезний пост про Андре Моруа і його «Листи незнайомці»

Щойно закінчила «Листи незнайомці» Андре Моруа.

Вражає, як чоловік з такою делікатністю і точністю може говорити про жінок, ба більше, повчати їх. 

Ніколи дидактична проза не була настільки цікавою.  

Погоджуюсь, деякі речі для сучасної жінки будуть звучати занадто банально, чи як щось застаріле (іноді хотітиметься навіть перейменувати книгу на щось на кшталт «Кніга для благародних дівіц, ілі Как паступать в разних жизнєнних сітуациях»), але в цілому звідти можна почерпнути чимало по-справжньому корисних штук, які, можливо, і стануть у нагоді.

Найкрутіше те, що всі свої поради Андре Моруа писав у віці 71 року. Сімдесят одного року!  Може, саме тому в них стільки спокою, стільки досвіду і виваженості. Сподіваюсь, що і я в свої 71 буду мисли так само тверезо і створю щось насправді вартісне, а не просто ганятиму курей десь в селі за містом біля маленької (але затишної) халупи і сваритимусь на сусідку, яка знов тихцем вкрала мою кукурудзу.

Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття»

Ніколи не любила політематичних книжок. Навіть не так, я їх терпіти не могла! Ну, що доброго може бути там, де на 200 сторінках хтось намагається розкрити питання любові\смерті\дуже_розумних_вічних_тем?

Це як збірна солянка (яку я теж ніколи не любила, до речі), куди кидають усе, що є, але смачнішою вона від того не стає.

Та з Кундерівським романом склалось якось все інакше.

Не впевнена, в чому ховається причина (можливо, все через те, що останнім часом засильно захоплююсь Чехією), та мені він страшенно «запав в душу».

«Нестерпна легкість буття» для мене став відправною точкою на шляху до самопереосмислення. Серйозно.

Це коли ти поміж історії, чоловічої психології, жіночої недовіри, ревнощів, правд-неправд, політики, різнобічних поглядів на секс, зраду, любов… знаходиш і вихоплюєш щось справді своє.

Це коли ми по суті не маємо стрункого сюжету з арістотелівськими (?) канонічними зачином, основною частиною і кінцівкою. Коли спогади, відсилання, ліричні відступи, «літературознавчі» вставочки переплітаються і утворюють єдину історію, яка, власне, тебе і змінює.

Це коли ти замислюєшся над своєю старомодністю в плані стосунків.

Кен Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі»

Щойно завершила читати «Пролітаючи над гніздом зозулі».

Знаєте, це якраз та книжка, котру спочатку треба прочитати, перш ніж дивитись будь-які екранізації.

Та книжка, яка має просто безліч смачних моментів, які просто несправедливо викидати за жодних обставин.

Фаулз зі своїм страшним «Колекціонером» або Особливе захоплення

Маємо двох головних героїв які розповідають по-своєму одну і ту ж історію. 

Один із них ― звичайнісінький клерк. Його ніхто не помічає, бо кого цікавлять нудні люди, які нічогісінько в житті не досягли. Клерк той (Фредеріке Клегге) проживає з тиранічною істеричною тітонькою та її дочкою інвалідом, яка ображена на весь світ. Щоб зрозуміти настільки це хворе оточення вистачить одного шматка тексту:

“Ну вот, к примеру, скажешь вечером, ни о чем таком вовсе не думая: «Сегодня утром чуть на автобус не опоздал, пришлось мчаться со всех ног». И тут уж тетушка шанса не упустит, наверняка скажет: «Ну и радуйся, что у тебя-то ноги есть». А Мейбл промолчит, но так взглянет, сам не рад будешь, что рот раскрыл.

Але, думаю, не в оточенні причина того, що наш головний герой хворий маніяк.

Чому маніяк.

Якось він помічає на вулицях свого міста прекрасну дівчину. Вона навчається в приватній художній школі. Дівчинку ту, Міранду, постійно оточує зграя якихось людей. Переважно хлопців, що неймовірно злить нашого героя. Він закохується в образ цієї дівчини. Починає ходити за нею, дивитися, де вона буває, з ким спілкується, що любить. Але любов ця виглядає як щось наївне дитяче. Ледь не кожен пам’ятає той період дитинства, коли і сам мав таку любов, коли про неї хотілось знати все, але далі ніж прослідкувати де вона живе і з ким спілкується ― не заходило. Але в нашого героя не така любов. Це було б надто просто і безневинно. Згадаймо ж, наш герой здоровий мужик. Саме мужик, не дивлячись на те, що незайманий і незрілий.

І якось настає момент Ікс, коли цей мужик викрадає нашу чудову героїню Міранду.

Причиною такого викрадення стало раптове багатство, яке звалилось на нього, коли він виграв на іподромі. Він своїм примітивним розумом думає, що може купити все на світі, навіть кохання. Бо так легше. Думає, що грошима можна досягти чого завгодно.

Так з’являється план викрадення майбутньої супутниці життя, з якою він планує жити дружно, немов подружжя бла бла бла.

Фаулз обкрутив усе так, ніби герой наш не визнає цього бажання володіти кимось силою. От просто так купує будинок далеко за містом, просто так облаштовує в ньому підвал ремонтує і «по-багатому» декорує кімнати. І все це з розрахунком, ніби просто житиме з тіткою та її дочкою і нічого страшного.

Тобто, ми маємо людину, яка не усвідомлює до кінця що робить. Такого собі фанатика своєї справи. Фанатика з якимись фантастичними уявленнями про світ. Який раніше збирав метеликів, а тепер перекинувся на серйознішу здобич. Фанатика, в якого надто добре розвинене стратегічне мислення, але разом із тим мислення в загальному розвинене вкрай паскудно, через суспільні рамки, догми, правила, моральні цінності нав’язані колись кимось десь. Це молодий чоловік страшенно старий душею (якщо ми маємо право говорити про душу в такої холоднокровної особи). У нього почуття пристрасті (форма фанатизму) відтісняє усі інші почуття ― співчуття, доброту, розуміння… відтісняє довіру, якщо, звісно, вона хоч колись у нього була. Маємо циніка, який і не розуміє, в чому полягає його цинізм.

Але не в тому справа, що він такий «поганий». Якщо ми так говоритимемо, ми вчинимо так як він, навішаємо ярликів на все незрозуміле нам і радітимемо.

Справа у тому, що він не здатен вчитися. Абсолютно нічому (!)

Законсервована людина. Якщо уявити що в пологовому будинку замість дітей на світ з’являються шпроти в банках, то він і був тими шпротами. Народився таким як є і все тут. Або ти їси ті шпроти, або вони в тебе ледь не десятиліттями зберігаються і нічого з ними не відбувається. Як був банкою зі шпротами, так і лишиться, так і помре.

Власне, переказувати твір не було б сенсу. Всі добре розуміють, що нічого доброго з того не вийшло.

Дівчина намагалась спочатку боротись із своєю неволею, потім боротись з неможливою обмеженістю Ф., потім вирішила з відчаю вдатись до крайніх заходів і віддатись йому… Але не цього всього він хотів! Не для цього тримав її в підвалі в повній тиші. Вона була його скарбом, хом’яком, якого тримають люди, щоб тішитись з того, який він милий і пухнастий. Не більше! Він не міг збагнути її світосприйняття. Та будьмо щирими, йому це було непотрібним.

І коли його гарна тваринка раптово померла, він не дуже розчарувався. Для нього це було чимось звичайним. Спочатку він вирішив влаштувати показуху а-ля вбити себе біля неї, і щоб їх знайшли мертвими разом. Але враз усе змінюється. Він просто помічає іншу гарну дівчину на вулиці (не таку гарну як попередня) яка страшенно схожа на мертву колишню здобич ― Міранду. І історія починається спочатку. Але цього разу йому здається, що він зуміє зробити все правильно, що цього разу жертва гратиме за його правилами, що він зможе переконати її в чомусь своєму, навчити чогось. Він вирішує, що минулого разу йому просто не пощастило. Як на іподромі. Просто невдало стали планети. Просто йому треба було вибирати когось «папроще». Просто йому потрібен був хтось слабший, на фоні кого він би міг самоствердитись і нарешті показати усім (чи тільки собі?), що він на щось здатен, що він може об хитрити усіх!

Фаулзівського «колекціонера» можна звести до однієї фрази: таких людей, як Фредеріке повно і їх не засуджувати треба, а жаліти.

Або до однієї цитати, яка стосується усіх без виключення:

“…когда Пирсу что-то непонятно, он сразу становится циничным, начинает говорить гад ости

або

“Будто если ты чего-нибудь терпеть не можешь, оно перестает на тебя влиять.

Роман змушує відкрити очі, переглянути усі життєві цінності, пожаліти себе і оточуючих і подумати над тим, чому близькі роблять ті, а не інші вчинки. Доволі примітивно. Але що поробиш?

За іншими життєвими цитатами сюди

А тих, кого цікавлять екранізації роману прошу сюди

Єдине вразило: жодне видавництво не втілило в життя образ, який хотіла намалювати жертва-Міранда, - вихід з підвалу за якими сяє сонце і стоїть зелений садок. Він би був набагато сильніший ніж усе, що вони вигадали.

Єдиний роман Маргарет Мітчелл ― «Віднесені вітром»

Не можу повірити, щоб тендітна жінка була автором такого грандіозного Твору.
Справа тут не в двох томах, двох книженціях, двох частинах одного історичного роману, справа в силі.
Ця сила і душа, яку було вкладено в твір можуть настільки переповнювати, що міняють життя. і, мабуть, змінюють його назавжди.
Не можу повірити, що історичні романи можуть так легко читатись. Не можу збагнути, як за такий малий період можна було ковтнути двотомник і бути під таким стійким потужним враженням.
У « Віднесених вітром» є щось надзвичайне.
По-перше, цей історизм, який розкриває початки розростання майбутніх США. Надзвичайно цікаво читати про події, які відбувались тоді, про заснування земель, про війну між Півднем і Північчю, про звільнення  «негрів», про Лінкольна, про Ку-Клукс-Клан, про людей, які жили і боролися, які виживали в швидкозмінних умовах, в голоді. Захоплювали ці люди мужністю, аристократизмом, силою, витримкою, Духом (з великої літери) і своїми душами.
По-друге, цей хід думок персонажів роману, їх вчинки, їх образи, їх своєрідні діалоги. Події, які з ними відбувалися, події, які або змінювали їх, або ламали.
По-третє, це романтика, без якої ніяк, це користолюбство і егоїзм, без котрих нікуди. Це коли ти читаєш про тисяча вісімсот якісь роки і порівнюєш з сьогоденням, запитуєш себе  «власне, а що ж змінилось?»

По-четверте, це славнозвісні Скарлетт О`Хара і Ретт Батлер - герої, що не давали спокою не один десяток років читачам, різних поколінь.
По-п'яте, в романі знаходиш Своє. Це означає, що до нього схочеш повертатись ще не раз, перечитувати улюблені моменти, жваві діалоги (о як  люблю репліки Капітана Батлера), коли вже не зважатимеш на сюжет, а черпатимеш натхнення в дрібницях.
 «Віднесені вітром»  ―  маніфест. Маніфест гордості, сили, мужності, витривалості, дружби, справжності і любові.
Тут не знайдеш банальних істин, які розкривають очевидне: погане ― погано, хороше ― добре. Тут психологія поведінки. Тут непрості рішення.
Це коли читаєш і після кожного розділу напрошуються тисячі висновків і пояснень, які потім спростовуються ― і ти залишаєшся перед широкою дорогою наодинці, бо тобі не пояснили до кінця, що ж сталося, що відбудеться. Це коли є недосказаність, але ця недосказаність зароджує в серці надію на світле завтра.
 «Віднесені вітром» ―  роман-натхнення. Він надихає зробити  подумати про найдорожче, переглянути пріоритети і зробити правильний вибір, або ще раз впевнитись у правильності вже давно обраного. Після прочитання починаєш цінувати. Цінувати не щось єдине для всіх, а своє.

Роками я відкладала Твір Маргарет Мітчелл, н хотіла за нього братися. Мені про нього, як не дивно, колись розповіла мама. Не раз вона цитувала  «Скарлет О'Хара не была красавицей, но мужчины вряд ли отдавали себе в этом отчет, если они... становились жертвами ее чар» або улюблену  «Об этом я подумаю завтра»., використовуючи їх у розповідях якихось наджиттєвих ситуацій, можливо, навіть повчань. І я в свою чергу думала, ну що ж можна для себе підчерпнути  усього того? Що Скарлет була сиьною жінкою? А хто зараз з жінок слабкий? І все в такому стилі.
І тут ця книжеціязнову попалась мені на очі в рідері.  «Скільки вона може маячить мені в бібліотеці? Треба прочитати та забути»  ― подумала тоді я. Але, як виявилось, забути цю книженцію не вдасться.
Я до того, мабуть, веду, що на все свій час. Для мене він міг настати ще багато років тому, але я відкладала. А тепер отримала від прочитання величезну гору задоволення.
Від того, що це не простий бабський роман про кохання. Це не Джейн Остін з її соплями-сльозами (хоча, так, вона мені теж дуже подобається). Це набагато більше.
Тому, якщо хтось таки надумає взяти цю книжку до рук, знайте, ви не пошкодуєте однозначно (!). Незалежно від статі вона згодиться, якщо не для роздумів, так для розваги. Тим паче, що стиль у Мітчелл легкий, мова проста і надзвичайно захоплива. А ще роман повний алюзій, що також приємно вразило.
Це все писалось під дією найглибших вражень, тому може здатись клаптиковим і надто суб'єктивним. Можу тільки точно сказати, що полюбила все в цій книзі і вона варта уваги.

Для зацікавлених. Є ще роман  «Скарлет», де фігурують майже ті ж самі персонажі, але історю, наскільки я чула, дещо змінено (в майбутньому може прочита, але не зараз, бо з тих таких чуток, він набагато слабший ніж Мітчеллівські  «Віднесені вітром»). Хоча це продовження не від Мітчелл не єдине. Ось що про це говорить Вікі: тицяй сюди.
І є ще ряд екранізацій твору. Найбільш вдалим, як на мене, є фільм 1939 року Gone With The Wind Віктора Флемінга. Акторів настільки вдало підібрано, що просто немає слів. Він вартий перегляду.

Ну а тепер цитати:

“ Поделом вам будет, если эта продувная девчонка надумает заарканить одного из вас... А может, она решит, что двое лучше одного, и тогда им придется переселиться в Юту, к мормонам (мать близнецов) [Т.1. с.33].

“Она могла довести своими выходками до бешенства, но в этом была ее прелесть  [Т.1. с.34].

Цей уривок викликав асоціацію з Гітлером:

“А мне дайте резвую лошадь, стакан хорошего вина, порядочную девушку, за которой можно приволокнуться, и не очень порядочную, с которой можно поразвлечься, и забирайте себе вашу Европу, нужна она мне очень… (Брент) [Т.1. с.38] 

“Ни одна жена на всем свете не сумела еще переделать мужа (отец Скарлетт Джералд О`Хара ) [Т.1. с.85]  

“Земля ― единственное на свете, что имеет ценность... потому что она ― единственное, что вечно... Единственное, ради чего тоит трудиться, за что стоит бороться... и умереть!  (отец Скарлетт Джералд О`Хара) [Т.1. с.88]  

“ Укоряла она или поощряла, голос ее был неизменно мягок и тих, спина пряма и дух несгибаем: она осталась такой даже после потери трех малюток-сыновей. Скарлетт ни разу не видела, чтобы мать, сидя в кресле, позволила себе откинуться
на спинку.
<...>
И если под глазами у нее залегли глубокие тени, то голос звучал одро, как всегда, и ничто не выдавало пережитого напряжения. За величавой женственностью Эллин скрывалась стальная выдержка и воя, державшие в почитительном трепете весь дом [Т.1. С.97, 100].

“ Маленький человек должен быть крепок, чтобы выжить среди больших  (отец Скарлетт Джералд О`Хара) [Т.1. с.105].   

“Мир пренадлежал мужчинам, и она принимала его таким, собственность принадлежала мужчине, а женщине ― обязаность ею управлять [Т.1. с.143].  

“Она не очень-то разбиралась в душах мужчин, еще того меньше ― в душах женщин, ибо они интересовали ее куда меньше. У нее никогда не было закадычной подружки, но она никогда от этого не страдала. Все женщины, включая собственных сестер, были для нее потенциальными врагами, ибо все охотились на одну и ту же дичь ― все стремились поймать в свои сети мужчину [Т.1. с.149].    

“Наполеон ― вы вероятно слышали о нем ― заметил как-то раз: «Бог всегда на стороне более сильной армии!» (Ретт Батлер) [Т.1. с.278].

“Вид множества книг всегда нагонял на нее тоску ― совершенн, так же, впрочем, как и люди, поглощавшие книги в таком количестве [Т.1. с.284].

“  Убежать ― значило бы только дать им новое против себя оружие [Т.1. с.308].

“Больше всего ее раздражала его козлиная бородка. Мужчины должны быть либо гладко выбритыми или с усами, либо с пышной бородой  [Т.1. с.429]. 

“У вас необыкновенно отвратительное свойство издеваться над благопристойностью, превращая ее в непроходимую глупость (Скарлетт О'Хара)  [Т.1. с.479]. 

“ ― Без хорошей репутации превосходно можно обойтись при условии, что у вас есть деньги и достаточно мужества.
―Не все можно купить за деньги.
― Кто вам это внушил? Сами вы не могли бы додуматься до такой банальности. Что же нельзя купить за деньги?
― Ну, как... я не знаю... Во всяком случае, счастье и любовь ― нельзя.
― Чаще всего можно. А уж если не получится, то им всегда можно найти отличную замену (Ретт Батлер и Скарлетт О'Хара)  [Т.1. С.480-481].    

“Выздоравливающие мужчины чрезвычайно чувствительны к женскому вниманию [Т.1. с. 516].    

“Я не стану думать об этому (или о том) сейчас ― это слишком неприятно. Я подумаю об этом завтра. И чаще всего, когда наступало завтра, неприятная мысль или не возникала больше, или по происшествию времени уже не казалась такой неприятной [Т.1. с. 519].    

“Она привыкла считать, что никто таким жаром не доказывает свою правдивость, как лжец, свою храбрость ― как трус, свою учтивость ― как дурно воспитаный человек, свою незапятнаную честь ― как подонок [Т.1. с. 554].    

“Войны всегда священны для тех, кому приходится их вести... Все войны, в сущности, ― драка из-за денег [Т.1. с. 574].  

“Вы, верно, еще не познали какая это смертная тоска. От вас требуют, чтобы вы делали тысячу каких-то ненужных вещей только потому, что так делалось всегда. И по той же причине тысячу совершенно безвредных вещей вам делать не дозволяется (Ретт Батлер) [Т.1. с.596]. 

“Большие деньги можно сделать в двух случаях: пр создании нового государства и при его крушении (Ретт Батлер) [Т.1. с.600]. 

“ Мужчины, как ни странно, придают почему-то огромное значение поцелуям. И очень часто после одного поцелуя совершенно теряют голову (Скарлетт О'Хара)  [Т.1. с.609].  

“Верить ― священный долг каждого (Скарлетт О'Хара)  [Т.1. с.726].  

“Это беда всех женщин-северянок. Они бы были обольстительны, если бы постоянно не говорили, что умеют постоять за себя сами (Ретт Батлер) [Т.1. с.760].

“ Мне нравиться эластичность вашей совести и ваших моральных правил, нравиться ваш эгоизм, который вы весьма редко даете себе труд скрывать, нравиться ваша крепкая жизненная хватка  (Ретт Батлер) [Т.1. с.837].  

“ Не будучи от природы злой, она вместе с тем была так напугана и так не уверена в себе, что становилась грубой, боясь, как бы ее несостоятельность не обнаружилась и не пошатнула ее авторитета [Т.1. с.1057].   

“Люди, обладающие умом и мужеством, выплывают, а те, кто не обладает этими качествами, идут ко дну (Эшли Уилкс) [Т.2. с.16].     

“ Когда люди сами не могут заботиться о себе, всегда ведь находится кто-то, кто берет на себя заботу о них (Скарлетт О'Хара) [Т.2. с.23].  

“ Если вы пытаетесь чего-то добиться от мужчины, не выкладывайте ему все сразу... Постарайтесь быть погибче, пособлазниельнее. Это приносит лучшее результаты (Ретт Батлер) [Т.2. с.94].    

“Нападения на женщин, боязнь за своих жен и дочерей и привели к тому, что южане решили создать ку-клукс-клан [Т.2. с.181].

“Плох тот человек и плох тот народ который сидит и льет слезы только потому, что жизнь складывается не так, как хотелось бы (Томми) [Т.2. с.193].

“Смерть, налоги, роды! Ни то, ни другое, ни третья никогда не бывает вовремя [Т.2. с.197].

“Странно, что именно он предстал пред ней в таком свете, ― непостоянный, как ртуть, и прочный, как дьявол из преисподней [Т.2. с.209].

“Тягости либо обтесывают людей, либо ломают (Ретт Батлер) [Т.2. с.215].

“Ты не поднимаешь шума, когда делу нельзя помочь, даже если тебе это и не по нутру. Перепрыгнула через препятствие и поскакала дальше, как хорошая лошадка (бабуля Фонтейн) [Т.2. с.260].

“Ничто на свете не может нас подкосить, а вот мы сами себя подкашиваем ― вздыхаем о тому, чего у нас больше нет, и слишком часто думаем о прошлом (бабуля Фонтейн) [Т.2. с.260].

“Вот что, Скарлетт, берите-ка свою малютку: она решила пускать слюни, а я не могу добраться до носового платка. Отличный ребенок, уверяю вас только я не хочу, чтоб она испачкала мне рубашку (Ретт Батлер) [Т.2. с.321]. 

“Люди могут простить почти все ― не прощают лищь тем, кто не интересуется чужими делами (Ретт Батлер) [Т.2. с.425].  

“Сколько бы красоты не таилось в прошлом, она в прошлом и должна остаться. Человек не может двигаться вперед, если душу его разъедает боль воспоминаний (Эшли Уилкс) [Т.2. с.525].

“  ―Вам жаль ― меня?
― Да, жаль, потому что вы такое дитя, Скарлетт. Дитя, которое плачет оттого, что не может получить луну. А что бы стало дитя делать с луной? (Ретт Батлер и Скарлетт О'Хара) [Т.2. с.545]. 

“Она не сумела понять ни одного из двух мужчин, которых любила, и вот теперь потеряла обоих [Т.2. с.673].

Література в літературі:
Томас Мур
Теккерей
Диккенс
Шекспир  «Макбет»
Виктор Гюго «Отверженные»