Численні особистості Біллі Міллігана

Деніелу Кізу вдалося створити одну з таких книжок, яка просто не може лишити байдужим.

Не знаю, чи то тема вдала потрапила йому до рук, чи, може, і справді в неї було вкладено купу роботи. 

Сюжет книги розпочинається досить нудно. Довго перераховуються всі особистості головного героя (Біллі), які ти все одно одразу не в стані запам’ятати. Розуміння де є хто приходить пізніше.

А далі відбувається щось магічне. Звісно, не в прямому сенсі того слова. Перед нами постає дивакуватий персонаж, якого звинувачують в страшних злочинах, а-ля зґвалтування пари жінок і бла бла бла. І одразу ми починаємо сприймати Білла як чергового мерзотника, якому просто нудно живеться і який таким дивним чином розважається. 

І, здавалось би, чого ще чекати від книжки? Але продовжуєш читати, бо щось нічого не в’яжеться в голові: «навіщо було детально описувати якісь особистості, чому в книги такий заголовок?...». Ми шукаємо пояснень. І тут Кіз починає їх нам давати. 

Пояснює як це множинна особистість, бореться з нашою недовірою, вдається до таких дрібних деталей в своїй розповіді… що наприкінці твору ти вже цілком серйозно співчуваєш Біллу Міллігану і не можеш повірити, чому в нього все склалось так паскудно. Не можеш збагнути, як так сталося, чому аж 24 "розуми" в одній голові?

Ти прикидаєш, а що би було, якби тебе в юному віці, тебе хлопчика, зґвалтував вітчим. Що би було, якби він погрожував тобі вбивством і якось закопав живцем посеред поля. Що би було, коли від стресу твоя свідомість розірвалась на купу цілком самостійних шматків. Що би було, якби ці шматки не контактували між собою, так само як у Біллі, і з’являлись\зникали, коли їм заманеться.

Що би ти тоді робив?

Що би робив, якби тобі розповідали про страшні речі, заподіяні тобою, яких ти навіть і не пам’ятаєш? Що би ти відчував, якби за рахунок тебе (точніше твого приниження) хтось робив собі кар’єру. Що би ти робив, якби замість лікування, якого ти так прагнув, тебе запроторили б звичайну психлікарню суворого режиму і просто знущались.

А що би ти робив, якби одного дня це справді сталось, якби ти розпався? Якби виявив у собі абсолютно різних «людей». Якби дізнався, що поганого в тобі значно більше, ніж хорошого, як ти вважав раніше?

Я б не витримала.

Просто не змогла б збагнути, як в моєму тілі можуть поєднуватись такі дикі протилежності.

А хлопець, Біллі, впав у глибокий відчай. Але йому доводиться існувати (не жити далі) зі сподіваннями на те, що врешті-решт йому вдасться воз’єднати свої особистості в одну, нехай і менш талановиту, ніж кожна із них окремо, і жити нор-маль-но.

І вражає його мужність. Він захотів розказати правду про себе, як би важко йому не було. І все не тому, що це могло би якось йому допомогти, а просто, щоб більше ніхто в світі не міг перекручувати все на свій лад. Він зумів, нехай і ненадовго, віднайти у собі "вчителя" - єдину особистість і розкрити всі таємниці свого життя.

“Обычно это одна из причин, почему люди ложатся спать, – чтобы уйти от того, что их расстроило.

“– Да, Артур. Конечно, я узнал, что это ты, по твоему британскому акценту…
– У меня нет акцента, доктор Кол. Акцент есть у вас.

“Чтобы управлять судьбой, нужен выдающийся ум. Чтобы осуществлять планы, нужен дурак.