Кен Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі»

Щойно завершила читати «Пролітаючи над гніздом зозулі».

Знаєте, це якраз та книжка, котру спочатку треба прочитати, перш ніж дивитись будь-які екранізації.

Та книжка, яка має просто безліч смачних моментів, які просто несправедливо викидати за жодних обставин.

І здавалось би, такий відомий однойменний фільм, відзнятий 1975 року з Джеком Ніколсоном у головній ролі мав би бути просто неперевершеним візуальним втіленням друкованого слова, зважаючи на шалену популярність (як кінострічки, так і Ніколсона), та ні. Я його забракувала. І людям, які в свому житті дивились ту кінострічку і ніколи не читали книги, а особливо тим, яким кінострічка сподобалась, дуже і дуже раджу доповнити картинку в голові твором Кена Кізі, а потім іще раз передивитись все. Порівте, сприймається по-новому, і задоволення від того в сотні разів більше.

Але для тих хто і не читав і не бачив в двох словах окреслю сюжет.

Розповідає всю історію індіанець, якого кличуть «Вождь», або «Вождь Швабра» (зазначу, що у фільмі постать вождя відсунули на другий план). Вождя вважають глухонімим. Він звик лишень слухати, сприймати, та ніколи не говорити сам. Так простіше (?). Так ніхто не зачіпає його гідність і не доводиться багато говорити, щоб нарешті почули.

Події розгортаються у психлікарні.

Одного дня туди привозять одного в’язня, з підозрою, що він ненормальний, позаяк він дуже дратівливий, агресивний і взагалі… І ніхто не враховує ментальність того в’язня (як з’ясовується потім, він просто Ірландець, що все і пояснює (для мене, не для героїв твору)). Ірландця того звати Рендл Патрік МакМерфі, або ж просто ― МакМерфі.

Саме цей МакМерфі і стає ключовою фігурою твору, яка починає докорінно змінювати життя у психлікарні для тих, хто ще може мислити і відчувати.

Він намагається змінювати правила, він бореться із медсестрою-стервом, він приносить із зовні (ну майже із зовні) нові власні правила.

І все не тільки тому, що він потрапив із в’язниці у психлікарню, де мало би бути більше свободи. Як на мене непокора і нестриманість у ірландців у крові!

В лікарні він починає грати з хворими в азартні ігри, постійно закладається на якісь нісенітниці, вчить хворих танцювати, вчить відстоювати свою думку.

Пробує щось змінити навіть тоді, коли іншим до цього було/є байдуже. І цим для мене стає втіленням саме тієї людини, яка не жертвує своїм внутрішнім комфортом, підлаштовуючись під будь-які життєві ситуації. І асоціюється у мене із фразою «Принаймні я спробував».

Інші ж, психи, того спочатку бояться, а потім починають тішитись. Знайшовся той, хто бореться за них, той, хто їх розважає. Той, кого вони бояться і кого вони поважають.

І коли хтось звинуватить МакМерфі в егоїзмі, буцім всі «блага» він робив заради того, щоб набити кишені грішми перед випискою з психушки, то я знайду для нього виправдання. Усі інші хворі НЕ були позбавлені егоїзму (як і все лдство загалом!). Вони ховались за його спинами і спонукали його до рішучих дій, за які він поплатився багатотижневою шоковою терапією та лоботомією наприкінці.

Саме МакМерфі показав тим навіженим, як треба жити на повні груди, не вагаючись, не боячись. Саме він сказав, що таких шизиків, як вони, повно «на свободі», але тих інших ніхто ненормальними не вважає.

Я думаю, що і справді, все залежить від внутрішнього сприйняття.

 Власне, в такому дусі і розгортається сюжет, закінчуючись неоднозначно. Та швидше добре, ніж погано.

Для мене та психлікарня з дурнуватою старшою сестрою це уособлення наших внутрішніх рамок з численними комплексами, які ми добровільно терпимо (своєрідна форма мазохізму). А МакМерфі ― приклад людини, яка мала б найбільше страждати через ті численні комплекси, але натомість відкидає їх. Він хоч і пришиблений але вільний! Він не такий розумний, чи гарний, чи сильний, як ті, хто його оточував у псих відділенні, але його це не обходить.

Як на мене, «Пролітаючи над гніздом зозулі» такий собі чудовий маніфест «самолюбові» і «самосприйняття». А психлікарня і хворі ― проста гіперболізація. Та сприймати можна по-різному.

“Он знает: надо смеяться над тем, что тебя мучит, иначе не сохранишь равновесия, иначе мир сведет тебя с ума. Он знает, что у жизни есть мучительная сторона…

До речі, дл тих, кому цікаво, є ще одна кінострічка за мотивами роману Кена Кізі: Thalavattam (1986) відзнята індусами.