Показ дописів із міткою раджу. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою раджу. Показати всі дописи

28.05.15

Десять заповідей реклами від Боба Гарфілда, або книжка, яку хочеться читати

Видання Боба Гарфілда я знайшла на роботі в один із тих днів, коли робота ніби і є, але немає натхнення. Знайшла випадково і прочитала б залпом, якби не робочий графік з 10 до 18, хехе.

Це була перша книжка, яку я прочитала не з е-буку чи прослухала, а прочитала з екрану. Але потім, виявилось, що все не так погано. Зручно було, відкривши поряд вкладочку з YouTube, шукати ролики, про які йде мова.

Про книжку
Від початку склалось таке враження, що автор ну дуже пихатий. Ще у вступі говорить про те, який він класний, яка в нього сувора колонка «AdvertisingAge». Пізніше виявилось, що це не пиха, а прямолінійність. І вона була потрібною, щоб налаштувати читача на безпосередність, яка буде в наступних розділах. Потрібна, щоб наш зелений читач дізнався про той журнал «AdvertisingAge» і про роль автора в заокеанських рекламних колах.
«10 заповідей реклами» — видання про те, як не потрібно робити рекламу з яскравими прикладами.
На жаль, пізно усвідомила, що треба було б зібрати і викласти їх тут, але тоді б не було сенсу її читати. Томмуууу наприкінці виставлю 2 штуки в огидній якості. Готуйте свої очі.

Книжка справді дуже ідейна. Цікаво спостерігати, як автор препарує ролики, розповідає про їхню суть чи недоліки. Цікаво читати про те, як формуються відгуки на рекламні кампанії, про відбори на Канни, про їхню суть. Взагалі дядечко Боб пише захоплююче.

Дві улюблені тези:
Якщо ідея не нова - нічого страшного! Можливо, вона підходить краще іншому продукту!
Менше сексу, більше сенсу.

Традиційні цитати:
“Дорога в рыночный ад устлана брендами.
“Сказать по правде, меня всегда ставило в тупик то, что рок-группа, в состав которой входили персонажи мультфильмов, поет об инцесте.
“Создатели рекламы — это не художники и не представители авторского кинематографа. Они являются бизнесменами или, по крайней мере, предполагается, что они таковыми являются. Их работа не имеет ничего общего с поиском неизведанного. Ее цель — продаватъ товары.
“Зачем преклонять колени перед этим алтарем? Кого волнует оригинальность рекламы, помимо ее создателя? Где написано, что потребители реагируют на новаторство в рекламе? Хочу заметить, что потребителя это заботит меньше всего. Церковь, которую должны посещать сотрудники рекламных агентств, это не Храм Оригинальности, а Храм Изобретательности: поиск умных, понятных и, да, иногда ранее использованных решений для проблем передачи информации. Когда главная цель — это имидж бренда, знание бренда, идентичность бренда, его репозиционирование или что-то подобное, то для коммуникации используется именно реклама. Никого не нанимают для создания чего-то новаторского. Нововведение довольно часто становится прикрытием для неспособности решить поставленную задачу.
“Поэтому не думайте об этом как о воровстве, потому что «воровство» — это очень неприятное слово. Воспринимайте это так, как это делает любой уважающий себя рекламист: «Новое и усовершенствованное».
“...Литература не штампует «сообщения», а дарит нам истории и персонажей, позволяющие заглянуть внутрь самих себя.
“Множество рекламных роликов ужасны только потому, что они претендуют на художественность.
“В условиях существования сотен телевизионных каналов при выполнении своей задачи реклама должна веселить, пленять, развлекать или иным образом очаровывать зрителей. Дни хвастовства и многословности давно прошли, и тем лучше.
“Но раз и навсегда следует запомнить, что целъ не оправдывает средства. Реклама — это пистолет, а не ружье. Когда она стреляет, никто из находящихся рядом с целью не попадает под град пуль.
“Иногда рекламе позволительно задеть некоторых, чтобы произвести впечатление на многих. Но никогда не позволительно задевать очень многих, чтобы потрясти некоторых.
“Вспомните совет, который дают кровельщикам и монтажникам- высотникам. Вы должны чувствовать себя на высоте удобно, иначе вы упадете. Но нельзя чувствовать себя слишком удобно, а не то вы забудете, где находитесь... и упадете.
“Если вы хвастаетесь своими делами, то это не благотворительность. Это реклама с использованием ярких плакатов с изображением детей.

Музика в книзі:

  • Гансе Гвидо фон Бюлов «Iphigenie in Aulis Reverie Fantastique», «Tarantelle Valse Caracteristique»;
  • Ричард Вагнер;
  • Skids «Into The Valley»;
  • Германа Хермитса;
  • The Archies - «Sugar, Sugar»;
  • Bob Dylan «Subterranian Homesick Blues»;
  • George Harrison «Му Sweet Lord»;
  •  Rivers Rutherford «Ain`t nothing Bout You», «Smoke Rings In The Dark», «Таg, You`re It»;
  • Willie Nelson;
  • «Di Quella Р1га» из оперы Верди «Трубадур»
Фільми:


Література в книзі:

Художники:




Найцікавіші згадувані ролики:


Крем "Esencial" увлажняет, но не содержит жира»

Кому цікаво, даю посилання на твітер автора. 

18.04.15

Типовий Буковскі, або враження від «Поштамту»

За вікном весна, погода змінюється щоп'ять хвилин і від того хочеться невідомо чого: чи то солодкого, чи то поспати. Саме в такий час згадуєш про Список рекомендованої літератури, який складали гуртом ще восени, і знаходиш знайоме прізвище ― Буковскі ― навпрти якого майоріє назва книжки, яку ще не читав ― «Поштамт» ― його перший роман.

Часу на читання, щиро кажучи, вирвати нема де ― на роботі треба працювати, вдома захлестує «битовуха» ― тому відкриваєш милий ex.ua і починаєш чаклувати над пошуком у розділі «аудіокнижки».

І як же дивуєшся, коли чуєш, що перекладач Стронґовський! Ти ж тільки недавно скачував його «Їбаш» з динозавриком для заставки на робочий стіл. Захоплення змінюється сміхом, коли картавий митець починає читати текст. І ти починаєш хвилюватися, хоч би вловлювати зміст за тим нуднуватим читанням та смішною картавістю (о, не толерантна я).

Але ні, переклад ― божественний. Тут тобі і книжкова лайка, і слова, про які давним-давно забув, і коментарі з примітками. Загалом ― сік. І звичайний текстик пияка Буковскі перетворюється на щось фантастичне.

Після оди талановитому Стронґу час згадати про що ж книжка.
Про вже знайомого Чинаскі, який пʼє (що то за персонаж Буковскі, який не пʼє?), лається, займається сексом з усіма, ким можна, грає на іподромі та «коротает» свої деньки на пошті, скаржачись на начальство у притаманному для нього флегматичному стилі.

От слухаєш книжку і одразу на думку спадає «втрачене покоління». Не ремарки-гемінгвеї, а просто словосполучення-залишок, якщо від нього відкинути всі визначення. І хочеться приліпити те словосполучення до цього флегматичного Чинаскі і вліпити ще приставку «пост», щоб всі заговорили про втрачене сучасне покоління, яке втратило себе не через війну, а через себе самих.

Загалом, якби не Стронг з вибуховим українським перекладом, роман був би незавуальовною дворівневою драмою (зверху простуватий сюжетик, знизу драма особистості), а так це щось штибу комедії абсурду (?), коли плачучи ще й смієшся.

І, взагалі, якось дивно сміятись зі своєї ж мови, зі слів, які є надзвичайно крутими, але яких ти просто н вживаєш в повсякденному житті. Але що це я знов про переклад.

Раджу.
“Мужність походить від живота, а решта є відчаєм.
До речі! Шукаючи якісь зображення, щоб запхати сюди, наткнулась на ідейний канал про книжки. Ось цей відосик якрах про «Поштамт». 45 секунд. не полінуйтесь переглянути:


І якщо я вже дісталась відосиків, то дивіться ДУЖЕ дивне анімоване інтерв'ю з Чарльзом.


Огидна «Лоліта», або як легко тримати розбещене дитя з несформованим «Я» від В. Набокова.

«Лоліта» ― Набокова, з розряду тієї класики, до якої йдеш півжиття, і читаєш, коли всесвіт не просто кричить, а волає: «Прочитай мене!». Коли безліч знайомих, не важливо звідки: мережа, не мережа ― вже давно її проковтнули і перебивають враження іншим чтивом. А перебивати є що.

Якби я була видавцем, створила б добірку «огидних» книжок, в яку б всунула Набоківську «Лоліту» та Фаулзівського «Колекціонера» (памʼятаєте?). Є у них щось спільне. В обох випадках жертвами є дівчата. Навіть не жертвами, а невільницями (?). Одна в моральному плані (Лоліту залякували (?), інша ж в плані фізичному (її тримали в підвалі). Проте, в одної був вибір втекти і насолоджуватись життям де-інде, інша ж вибору не мала. В обох книжках жертви ― дівчата. Жертви «правильних» з вигляду чоловіків (клерка та літературознавця. химерно, ні?).

11.03.15

50 найкращих книжок для дітей

Сьогодні натрапила на надзвичайно класну статтю-список-рекомендація 50 кращих книжок для дітей.
Переглянути її можна ТУТ
Не зовсім впевнена стосовно того, чи всі вони є перекладеними якщо не на українську, то бодай на російську, але це тільки ще одна причина підтягнути свою англійську, або ж англійської свого дітьониша.
Книжки всі з невеликими описами і посиланнями на амазон, де їх можна купити. Хо-чааа біля деяких ще стоять лінки на сканування для Kindle.
В будь-якому разі, було би лишень бажання прочитати *багатозначно підморгує*

01.02.15

Чуттєвий «Гранатовий браслет» Александра Купріна

Як би там не було, та російську літературу дореволюційного періоду не любити неможливо.
Так само, як і неможливо не любити Александра Купріна і його чудову мову.
Давно я з такою насолодою не вслухалась в аудіокнижки. Не знаю, чи все через чудовий голос Володимира Стулакова, який читав Гранатовий браслет, чи через те, що і справді чудово написано.
Менше з тим.

Про що?
Про знатну пані, яка на свої іменини отримує доволі цінний подарунок (власне, той гранатовий браслет, про який і йде мова у назві повісті) від таємного шанувальника. Так вже склалось, що одруженим не годиться приймати подарунки від чужих чоловіків, тому пані ця, Віра Шеїна, розповідає про подарунок своєму чоловікові. Той в свою чергу бере з собою діловитого Віриного брата і вирушає в гості до таємного шанувальника, про особу якого вони дізнаються з довідників за ініціалами.

І можна було б подумати, що за цим піде драматичне з'ясування стосунків, та ні.

11.01.15

Діана Вінн Джонс з фантастичним твором «Будинок з характером» («Будинок ста шляхів»)


 Здається, від того моменту, коли тримала в руках бодай електрону книжку для дітей (чи хоча б підлітків) минула ціла вічність (пристрасть до мовних штампів мене згубить). Не знаю чому, але іноді на мене находить щось на кшталт «ти така доросла тітонька, досить вже впадати в дитинство і читати те, що не згодиться-диться-иться-ся-я-а». Скучно, нє правда лі?

Але годі ліричних відступо-вступів.
Цього разу я натрапила на надзвичайну річ ― роман Діани Вінн Джонс «Будинок з характером» (інша, коректніша назва ― «Будинок ста шляхів»).

Що це?
Це остання (третя) книжка серії «Замок», куди входить супервідома книжка «Мандрівний замок Хаула» (за якою Міядзакі Хаяо створив одноіменний анімаційний фільм і створив цілий культ цього ходячого замку: народ почав робити з ним тату, в магазинах зʼявилось безліч іграшок-моделей, тисячі фанатів, хто як міг, зображали персонажів книги/анімації, знайшла навіть торт з одним із персонажей…ух!)

Про що?

Джон Прістлі і його «Небезпечний поворот» з неочікуваним закінченням

 Нелюбов до п'єс в мене з'явилась мабуть, ще на перших курсах академії, коли нас змушували залпом прочитувати книжки, при цьому не впускати суті і намагатись відповісти на одвічні питання «чому?» та «нащо?».
До чого я? А до того, що п'єса Джона Прістлі «Небезпечний поворот» — зовсім інша річ (!). Звісно, якщо не читати її, а слухати (або дивитись, кому як пощастить).

Сюжет твору побудований довкола радіовистави, яку слухають гості, зібравшись в будинку подружжя Кеплен. Радіовистава та
називається «Пес, що спить» (рос. «Спящий пёс»).
З часом слухачі не можуть ніяк зрозуміти, чому ж автори так назвали п'єсу, адже ні про що подібне там не йдеться. І тут починається дискусія. Хтось припускає, що пес символізує правду, яка не виринає на поверхню, доки ти нічого не чіпаєш (у нашому випадку пса). А хтось говорить, що говорити правду, це як заходити в поворот на величезній швидкості  — небезпечно. Іншому ж п'єса нагадує про самогубство спільного знайомого гостей  — Мартіна Кеплена... На цих словах господиня дому вирішує якось відволікти всіх від неприємної розмови і пропонує гостям алкоголь та цигарки. А цигарки ті знаходяться в маленькій скриньці, яку, виявляється, бачили в домі Мартіна Кеплена перед тим, як він застрелився...

03.09.14

«Овід» Етель Ліліан Войнич

Чи доводилось вам хоч коли-небудь читати роман, вже перші сторінки якого змушували подумати «що тут взагалі відбувається?»?
Чи доводилось розбиратись в плутанині якихось імен/подій?
І можна було б подумати, що я говорю про котрусь із книжок Маркеса. Але ні.

Насправді, мова йде про історичний роман Ліліан Войнич «Овід».
Почала я його читати ще всередині літа (зараз вже початок осені), коли надворі немилосердно смалило сонечко, в панельному будинку сидіти не хотілося, а вода в річці була (як би банально це не звучало) як молоко, хіба тільки дещо зеленувата.
Пляжним чтивом творіння Войнич назвати було ну дуууже важко, але тоді в голові промайнула думка «чому ні?».

09.08.14

Боротися і шукати, знайти і не здаватися, або Веніамін Каверін «Два капітани»

To strive, to seek, to find, and not to yield

Тепер я знаю, нащо читати з ручкою в руках і якимось папірцем під боком (головне той папірець потім не загубити). Особливо гостро усвідомлюєш те нащо, коли твір складається з двох книг і запам'ятати всі враження після такого довгого читання практично неможливо.

Мова піде про «Два капітани», які свого часу порадила якась добра людина, коли складався список рекомендованих книжок.

01.08.14

Богуміл Грабал «Занадто гучна самотність»

Оповідання Грабала ― одні із тих, які мені дали почитати «на пробу».
І серед них усіх найбільше зачепив(?) манюсінький роман «Занадто гучна самотність».

Часом, він огидний, часом змушує виплескувати із себе тони жалості. Але в цілому роман інший. Як, в принципі, і вся чеська література.

Головний герой у нас ― старий дядько-макулатурщик. Цілими днями (протягом 35 років) він мочить книжки водою, вигрібає їх лопатою і складає у гідравлічний прес. Дядько цей романтик. Кожного разу, як починає спресовувати чергову порцію паперу, він намагається покласти в блок щось від себе: книжку Гегеля чи Шопенгауера, розгорнуту на найцікавішому моменті, чи репродукцію Рембрандта, Мане, Моне, Халса, Клімта, Сезанна… В кожен блок паперу він намагається вкласти часточку своєї душі.

08.07.14

Довжелезний пост про Андре Моруа і його «Листи незнайомці»

Щойно закінчила «Листи незнайомці» Андре Моруа.

Вражає, як чоловік з такою делікатністю і точністю може говорити про жінок, ба більше, повчати їх. 
Ніколи дидактична проза не була настільки цікавою.  
Погоджуюсь, деякі речі для сучасної жінки будуть звучати занадто банально, чи як щось застаріле (іноді хотітиметься навіть перейменувати книгу на щось на кшталт «Кніга для благародних дівіц, ілі Как паступать в разних жизнєнних сітуациях»), але в цілому звідти можна почерпнути чимало по-справжньому корисних штук, які, можливо, і стануть у нагоді.

Найкрутіше те, що всі свої поради Андре Моруа писав у віці 71 року. Сімдесят одного року!  Може, саме тому в них стільки спокою, стільки досвіду і виваженості. Сподіваюсь, що і я в свої 71 буду мисли так само тверезо і створю щось насправді вартісне, а не просто ганятиму курей десь в селі за містом біля маленької (але затишної) халупи і сваритимусь на сусідку, яка знов тихцем вкрала мою кукурудзу.

07.07.14

Улюблений Бредбері з настроєвими оповіданнями «Ліки від меланхолії»

Не знаю, хто як, але я коли беру до рук щось  Бредберівське, то очікую отримати порцію тепла і приємних емоцій.

У моїй голові дядечко Рей ― не фантаст, який пише про майбутнє на Марсі, про космічні польоти, людське майбутнє і все в тому ж дусі. Він ― письменник, який може створити атмосферу, той, хто навіть описами погоди, сонця, місяця (такими коротесенькими) може захопити і затримати увагу.
“Солнце уже наполовину погрузилось в води ― и на глазах у Джорджа Смита за считанные секунды затонуло совсем [с.14].
“Кто-то задувает солнце, и сразу ― ночь [с.18].
Коли я брала до рук «Ліки від меланхолії», я думала, о справді від неї вилікуюсь. Я думала, що назва ледь не буквальна. Я забула (!), що маю справу з Бредбері.
Ця книга ― збірка коротесеньких оповідань на різну-різну тематику. Я довго не могла зрозуміти, що могло їх обʼєднати під однією обкладинкою. А потім усвідомила ― дивні персонажі.

29.06.14

Розібратись в собі, або Сомерсет Моем і «Тягар пристрастей людських»

Якби хто знав, як я ненавиджу мотивуючі книжки. Особливо сучасні. Вас 200-400 сторінок вчать, як слід «правильно» жити, що робити. Вам 200-400 сторінок розказують про очевидне. Але така вже людська природа: нам треба ще раз хоч десь почути те, що ми й так давно знаємо, щоб остаточно переконатись в цьому.

Один мій хороший друг якось сказав, що життя ― це пісочниця. Так чому ж, чорт забирай, ми маємо позбавляти себе можливості гратись в цій пісочниці? Кому потрібні ті таймменеджменти, розпорядки дня? Чому в свої 20 ми повинні заганяти себе в рамки правильності і слухати людей, які, можливо, зовсім-зовсім не тямлять, як варто жити.  Чому ми не можемо помилятись? Чому ми повинні дотримуватись якихось часових стереотипів? Нащо нам щось встигати чи не встигати?

Іноді я просто дивуюсь, тому, що нам сьогодні навʼязують.
До чого весь цей довжелезний пролог? Спаліть всі книжки зі самовдосконалення, та черпайте ідеї і натхнення з хорошої художньої літератури. Там все вже давно описано, слід просто вмикати мозок і помічати щось поза самим сюжетом.

А тепер я вимикаю свою злість і розповідаю про чудову-пречудову книжку Сомерсета Моема «Тягар пристрастей людських».

08.06.14

Багатогранний «Світ очима Гарпа» від Джона Ірвінга

Скажу одразу — це одна з найкращих книжок, які я прочитала за останній час. І, думаю, мало хто зі мною не погодиться.
Отож, що ми маємо?
На початку Ірвінг знайомить нас з досить дивною дамою, яка в кінотеатрі розрізає солдатові шкіру ледь не до кістки скальпелем. Хто вона? Дженні Філдс — дочка взуттєвого магната.

Так вже склалось, що Дженні не хотіла стати тією дівчиною, яких віддають в коледж, здавалось би, лише задля того, щоб вони вдало вийшли заміж. Така схема штампування хороших дружин здавалась їй чимось на кшталт вирощування племінних корів. Тому коледж Дженні покинула і стала медсестрою. Тим паче тоді були воєнні часи і допомога в лікарнях була просто необхідною.

22.04.14

Хей, дякую, що порадив! або Ніл Гейман з романом «Neverwhere»

Минулого року (не пам’ятаю, коли саме це було)  я створювала опитування, стосовно тих книжок, які варто прочитати… І в той момент, коли я вже думала, за що ж його дібрати для прочитання, — згадала про той список. А звідти вже обрала книжечку Ніла Геймана «Neverwhere» (Никогде/Задверье; так і не змогла підібрати адекватний український відповідник до назви).

Сюжет роману створювався спочатку як сценарій для серіалу. Та коли Ніл Гейман побачив, як під час зйомки видаляються цілісінькі сторінки/діалоги/сцени— вирішив написати книгу, в якій би все лишилось так, як він замислив на початку.

Головний герой — Річард Мейхью (одразу перепрошую за написання прізвища) — був звичайнісіньким робочим одного із лондонських офісів. Життя його йшло ніби «по накатаному». Працював, як усі, орендував квартиру, як усі, мав наречену, як усі. До речі, наречена була ще тою штучкою (можна було б замінити дві перші літери однією іншою, щоб зробити слово красномовнішим). Вона тягала бідного Метью музеями та виставками по різноманітним культурним заходам (сама ж бо оберталась в тому всьому, адже робота її полягала в організації таких заходів). А він мусив мовчки ходити з нею, витрачати купу грошей на її забаганки/ресторани, хоча не був аж надто заможним.

Та одного разу все пішло не так.

05.04.14

Курт Воннегут. Коли безглуздість межує з геніальністю!

Останнім часом мені якось щастить на дивакуваті книжки. Прямо сама дивуюсь, де їх відкопую і чому читаю/дочитую.
Дивакуватою виявилась і книжка Курта Воннегута, американського письменника, який (відповідно до слів із Вікі) вважається одним із найбільш визначних письменників ХХ століття.
Щоправда, я зараз сиджу і дивуюсь, чому ж не взяла до рук твори, які зробили його визначним, а задовольнилась «автобіографічним» твором «Фарс, або Геть самотність!», точніше його журнальною версією (трішки унормованою (?) в лексичному плані).

Але що вже, як то кажуть, махати руками.

Тож. Усім, хто збирається це читати, раджу робити це швидко і по порядку, або ж відкласти передмову на потім, як штуку, яка зробить все більш-менш зрозумілим, і розкладе всі сюжетні повороти (?) по окремим полицям.

18.03.14

Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття»

Ніколи не любила політематичних книжок. Навіть не так, я їх терпіти не могла! Ну, що доброго може бути там, де на 200 сторінках хтось намагається розкрити питання любові\смерті\дуже_розумних_вічних_тем?
Це як збірна солянка (яку я теж ніколи не любила, до речі), куди кидають усе, що є, але смачнішою вона від того не стає.
Та з Кундерівським романом склалось якось все інакше.
Не впевнена, в чому ховається причина (можливо, все через те, що останнім часом засильно захоплююсь Чехією), та мені він страшенно «запав в душу».
«Нестерпна легкість буття» для мене став відправною точкою на шляху до самопереосмислення. Серйозно.
Це коли ти поміж історії, чоловічої психології, жіночої недовіри, ревнощів, правд-неправд, політики, різнобічних поглядів на секс, зраду, любов… знаходиш і вихоплюєш щось справді своє.
Це коли ми по суті не маємо стрункого сюжету з арістотелівськими (?) канонічними зачином, основною частиною і кінцівкою. Коли спогади, відсилання, ліричні відступи, «літературознавчі» вставочки переплітаються і утворюють єдину історію, яка, власне, тебе і змінює.
Це коли ти замислюєшся над своєю старомодністю в плані стосунків.

14.03.14

Численні особистості Біллі Міллігана

Деніелу Кізу вдалося створити одну з таких книжок, яка просто не може лишити байдужим.
Не знаю, чи то тема вдала потрапила йому до рук, чи, може, і справді в неї було вкладено купу роботи. 

Сюжет книги розпочинається досить нудно. Довго перераховуються всі особистості головного героя (Біллі), які ти все одно одразу не в стані запам’ятати. Розуміння де є хто приходить пізніше.

А далі відбувається щось магічне. Звісно, не в прямому сенсі того слова. Перед нами постає дивакуватий персонаж, якого звинувачують в страшних злочинах, а-ля зґвалтування пари жінок і бла бла бла. І одразу ми починаємо сприймати Білла як чергового мерзотника, якому просто нудно живеться і який таким дивним чином розважається. 
І, здавалось би, чого ще чекати від книжки? Але продовжуєш читати, бо щось нічого не в’яжеться в голові: «навіщо було детально описувати якісь особистості, чому в книги такий заголовок?...». Ми шукаємо пояснень. І тут Кіз починає їх нам давати. 

15.02.14

Кен Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі»

Щойно завершила читати «Пролітаючи над гніздом зозулі».
Знаєте, це якраз та книжка, котру спочатку треба прочитати, перш ніж дивитись будь-які екранізації.
Та книжка, яка має просто безліч смачних моментів, які просто несправедливо викидати за жодних обставин.

08.12.13

геніально про те, чому ми не читаємо від Деніела Пеннака

Іноді дивуєшся, чому будь-які речі,створені давно-давно, доходять до тебе так пізно? Чому та чи інша книжка потрапляє тобі на очі тільки зараз. Чому не 2-5-8 років?
Чому, коли та книжка нарешті в тебе, ти думаєш, що сам один знаєш про її існування?
Чому думаєш, що вона була написана ось-ось недавно? Що її ще не встигли розтягти на цитати і не встигли зробити з неї культ(?)
У мене ці тисяча чому виникли після прочитання «Як роман» Деніела Пеннака.
Одного разу, коли я в черговий раз їхала потягом, до мене причепився напрочуд балакучий дядечко, якийсь заробітчанин. Я щось читала. Слово за слово і мені почали втирати, що молодь зараз не читає, мовляв, переросла це все, вважає це немодним.
Я ж заперечувала, мовляв, ніііі, в мене дуже багато знайомих читає.
А він мені у відповідь: «Може, тобі просто пощастило з оточенням?». А за якусь мить продовжив: «я свого часу прочитав тисячі книжок, мабуть, усі, що були в сільській бібліотеці. Але мої діти, наприклад, радше скурять ті книжки, ніж їх читатимуть».
Я на те вжахнулася і сказала, що культура читання прищіплюється батьками і ніхто на неї не вплне.
Такі красномовні пафосні слова. А якби, я раніше прочитала той «Як роман», у мене було б в кишені в рази більше ВАГОМИХ аргументів, та й для себе я почерпнула багато чого.

Про що книжка? В двох словах: про те, чому люди не читають і де в тому помилка інших. Ну і про те, що робити, щоб спонукати до читання.
Не надто привабливі «два слова»? Але повірте, написано так смачно і яскраво, що весь текст читається, як одне малюсіньке, але дуже захоплююче оповіданнячко. Після того, як пробіжиш очима останній рядок, справді, розумієш, чому все названо «Як роман».
Раніше я говорила про розтягування на цитати. Тут весь текст як суцільна цитата. Наводити їх усі ― тупо переписувати все есе Пеннака, але декілька я таки напишу:

“…Парадокс чтения: оно уводит нас от реальности, чтобы наполнить реальность смислом [с.4].
“Великое наслаждение читателя — … молчание о прочитанном! [с.4]
“Слишком «визуальный» двадцатый век? Слишком описательный девятнадцатый? А почему тогда заодно и не слишком рационалистический восемнадцатый, слишком классицистический семнадцатый, слишком возрожденческий шестнадцатый, слишком русский Пушкин, слишком мертвый Софокл? Как будто для разрыва отношений между человеком и книгой нужны века [с.13].
“Я бы добавил еще только одно, но это весьма важная максима: обычно всего вернее и быстрее добиваются того, чего вовсе не спешат добиться [с.21].
“Хорошо поставленное чтение спасает нас от всего, в том числе от самих себя [с.33].
“Они забыли, что такое книга, что она может дать. Забыли, что любой роман — это прежде всего рассказанная история. Не знали, что роман должен читаться, как роман: утолить в первую очередь нашу жажду интересных историй [с.47].
“Коль скоро встает вопрос, есть ли время читать, стало быть, нет на то желания. Потому что, если разобраться, времени читать ни у кого никогда нет.
Нет у мелких, нет у подростков, нет у взрослых. Жизнь — постоянная помеха чтению [с.49].
“Время читать — это всегда украденное время. (Как, впрочем, и время писать, время любить.) У кого украденное? Скажем, у обязанности жить.
<…>
Время читать, как и время любить, расширяет время, состоящее из минут и часов. Если бы любовь приходилось рассматривать с точки зрения распределения времени, кто бы на нее отважился? У кого есть время быть влюбленным? А между тем, ктонибудь когда-нибудь видал влюбленного, у которого не нашлось бы времени любить? [с.49]
“Вопрос не в том, есть ли у меня время читать (время, которого, кстати, никто мне не даст), но в том, подарю я себе или нет счастье быть читателем [с.49].

“По части чтения мы, читатели, признаем за собой все права, начиная с тех, в которых отказываем юному поколению, полагая, что приобщаем его к чтению.
1) Право не читать.
2) Право перескакивать.
3) Право не дочитывать.
4) Право перечитывать.
5) Право читать что попало.
6) Право на боваризм.
7) Право читать где попало.
8) Право читать вслух.
9) Право втыкаться.
10) Право молчать о прочитанням [c. 57].
“Если они не будут сами для себя решать, что им по возрасту, а что нет, и сами выбирать, какие страницы перескакивать, их подстерегает серьезная опасность: за них это сделают другие. Вооружатся огромными ножницами идиотизма и вырежут все, что сочтут слишком «трудным» для детей. Результаты ужасающие: «Моби Дик» или «Отверженные», сведенные к изложению в 150 страниц, изувеченные, выхолощенные, скукоженные, засушенные, переписанные для детей дистрофическим языком, который принято считать единственно для них понятным! Примерно как если бы я вздумал перерисовать «Гернику» на том основании, что у Пикассо слишком много линий для двенадцати- или тринадцатилетнего глаза [c. 59].

“…В отличие от хороших вин хорошие книги не стареют. Они ждут нас на полках, а стареем мы [c. 60].
“Великий роман, который нам сопротивляется, не обязательно болем трудный, чем какой-нибудь другой… просто между ним, при всем его величии, и нами, при всей способности его «понять», на которую мы претендуем, не происходит некая химическая реакция. В один прекрасный день мы вдруг попадем в такт с романом Борхеса, который до сих пор не подпускал нас к себе, но роман Музиля так и останется для нас чужим… [c. 60].
“Человек строит дома потому, что живет, а пишет книги потому, что смертен и знает это. Он живет в коллективе потому, что он — общественное животное, но читает потому, что одинок и знает это. Чтение составляет ему компанию, которая не может заменить никакую другую, но и ее никакая другая компания не заменит. Чтение не дает человеку исчерпывающего объяснения его судьбы, но сплетает прочную сеть соприкосновений между ним и жизнью. Несущественных, тайных соприкосновений, которые провозглашают парадоксальное счастье бытия, раскрывая трагическую нелепость жизни [c. 67].

Література в літературі:
сторінки вказано за електронною версією книжки "Как роман" видавництва "Самокат".