Минулого року (не пам’ятаю, коли саме це було) я створювала опитування, стосовно тих книжок,
які варто прочитати… І в той момент, коли я вже думала, за що ж
його дібрати для прочитання, — згадала про той список. А звідти вже
обрала книжечку Ніла Геймана «Neverwhere» (Никогде/Задверье; так і не змогла
підібрати адекватний український відповідник до назви).
Сюжет роману створювався спочатку як сценарій для серіалу.
Та коли Ніл Гейман побачив, як під час зйомки видаляються цілісінькі
сторінки/діалоги/сцени— вирішив написати книгу, в якій би все лишилось так, як
він замислив на початку.
Головний герой — Річард Мейхью (одразу перепрошую за
написання прізвища) — був звичайнісіньким робочим одного із лондонських офісів.
Життя його йшло ніби «по накатаному». Працював, як усі, орендував квартиру, як усі,
мав наречену, як усі. До речі, наречена була ще тою штучкою (можна було б
замінити дві перші літери однією іншою, щоб зробити слово красномовнішим). Вона
тягала бідного Метью музеями та виставками по різноманітним культурним заходам
(сама ж бо оберталась в тому всьому, адже робота її полягала в організації
таких заходів). А він мусив мовчки ходити з нею, витрачати купу грошей на її
забаганки/ресторани, хоча не був аж надто заможним.
Та одного разу все пішло не так.
Він забув про зустріч з нареченою
та її босом, яку вони (чи, радше, вона) планували дуже довго, забув забронювати
столика в дорогому ресторані, не встигав здати звіт начальнику… І коли все ж «розрулив»
ситуацію, коли вигадав щось із звітом, коли зібрався на ту зустріч з нареченою,
коли вони вже йшли до ресторану… Річард побачив дівчину, яка лежала осторонь
тротуару і не рухалась. Дівчина була в біді.
І там Річард мав обирати, або він не зверне увагу на ту
нещасну дівчину і піде з нареченою (а саме цього вона від нього вималага), або
ж допоможе нещасній.
Отож, як виявилось, нещасну звали Двєрь. (Так, знаю, досить
дивне імʾя. І в книзі таких імен повно, доведеться звикати. Там навіть є свій Маркіз
Карабас). Дівчина розмовляла зі звірами, та відчиняла будь-які замки. Власне, з
її появою «нормальний» сюжет книги перетворився у щось таке, що почало
викликати купу запитань, на кшталт «що взагалі коїться?»
Далі більше. Виявилося, що Двєрь у величезній небезпеці. За
нею полюють двоє найкращих вбивць Нижнього Лондону (Гейман пободував в романі
два світи Нижній і Верхній Лондон. У Верхньому живуть звичайні люди, у Нижньому
— ті, хто випав із життя). Метью чомусь вирішує збрехати вбивцям про те, що
дівчина у нього. І з моменту цієї брехні, а вірніше, з моменту, коли він
вирішив допомогти дівчині на самому початку, коли підібрав її з тротуару все і
починається.
Він просто зникає з Верхнього Лондону. Його перестають
помічати так само, як і усіх жителів Нижнього Л. На роботі його робоче місце
зникає. Згодом виявляється, що його наречена розірвала заручени та й узагалі
його не впізнає.
А внизу він стикається з іншим світом. Світом, в якому не
існує поняття грошей, бо все побудовано на обмінах (я тобі, ти мені, навіть,
якщо мова йде про послуги). Світі, де треба виживати, забути про комфорт і
згадати, що ти чоловік і маєш фізичну силу. Світ, в якому живуть інші народи,
наприклад крисіти чи діти ночі. Світом, в якому не маєш нічого стабільного… Світом,
в якому не діють звичайні людські демократичні (?) правила, фізичні закони.
Спершу я подумала, чого можна чекати від фентезі. То ж
вигадка. Я ж іще скептично ставлюся до «нових» авторів і такого роду жанрів.
Чого можна чекати від книги, в якій персонажі живуть з такими іменами?
Та не все так просто. Якщо пірнути глибше ніж простий сюжет,
де Метью допомагає Двєрі, проходить випробовування Чорних монахів, переборює
страх висоти, втрачає друзів/знайомих, то опинишся на іншій площині, моральній(?),
якщо, звісно, її можна так назвати.
Площина ця пронизана ідеєю того, що всі звикли жити і нічого
не помічати. Жити для когось, та не для себе. Звикли дотримуватись дурнуватих
традицій, які вигадав казна-хто невідомо коли. Звикли до простоти, коли все вже
розплановано. Що на початку життя ти маєш десь вчитися, всередині — дертися
карʾєрною драбиною та одружитися, пізніше — народити та виростити дітей… й далі
за відомим сценарієм. І все це наше життя зведене до такого автоматизму, який
навіть тупим назвати не можна. Автоматизму, який не лишає нам вибору.
Ідіотський фатум, коли станеться так, як судилося, і нащо щось змінювати?
І наш Річард, як ніхто інший, звик до того автоматизму. Йому
було зручно так жити. Потім нашого Річарда з того автоматизму викинуло. Він жив
у світі, якого не розумів, орієнтуючись за ситуацією. А вже наприкінці, коли
перед Річардом постав вибір лишитись в тому іншому «ситуативному» світі,
Нижньому Лондоні, чи повернутись назад до нормального життя, в якому його
підвищують і в якому до нього повертається наречена… він за інерцією робить
свій вибір, та потім кардинально його змінює, бо розуміє, що так тривати більше
не може.
Отож, в смачній фентезійній лондонській обгортці маємо
проекцію сучасного життя з його клопотами, псевдо культурністю, застарілими
традиціями та приклад внутрішньої (та і зовнішньої) боротьби з ним. І, якщо є
бажання іще раз переосмислити своє життя, подумати, чи й справді те, що робиш чогось варте, та водночас почати вірити в дива (бодай трішечки), — «Neverwhere» для вас.
Раджу.
До речі, Майк Кері (британський дядечко відомий в світі коміксів) у 2005 року створив адаптацію роману (комікс в 9 номерах). Художником коміксу, якщо не помиляюсь, став Глен Фабрі. Річ на любителя (власне, мені не сподобались ілюстрації).
Також у 2013 році роман адаптувало під радопостановку Радіо БіБіСі.
А тут є серіал, про який я уже згадувала. Відзнятий 1996 року в тій же Британії.
Немає коментарів:
Дописати коментар
прокоментуй