Курт Воннегут. Коли безглуздість межує з геніальністю!

Останнім часом мені якось щастить на дивакуваті книжки. Прямо сама дивуюсь, де їх відкопую і чому читаю/дочитую.
Дивакуватою виявилась і книжка Курта Воннегута, американського письменника, який (відповідно до слів із Вікі) вважається одним із найбільш визначних письменників ХХ століття.
Щоправда, я зараз сиджу і дивуюсь, чому ж не взяла до рук твори, які зробили його визначним, а задовольнилась «автобіографічним» твором «Фарс, або Геть самотність!», точніше його журнальною версією (трішки унормованою (?) в лексичному плані).

Але що вже, як то кажуть, махати руками.

Тож. Усім, хто збирається це читати, раджу робити це швидко і по порядку, або ж відкласти передмову на потім, як штуку, яка зробить все більш-менш зрозумілим, і розкладе всі сюжетні повороти (?) по окремим полицям.

Саме в передмові ми дізнаємось деякі дрібнички про автора. Про те, що він мав брата і сестру, які пішли зовсім іншими шляхами. Про те, якими несхожими в плані мислення/дій вони були. Про те, що об’єднувала їх сама «безалаберність». Про те, що коли син Курта, відправляючись на якусь миротворчу місію в день свого 21-річчя, сказав Курту, що той ніколи його не обіймав… письменник відреагував так: «Я обійняв його. Ми обійнялись Гарне відчуття: ніби валяєшся на килимі, обійнявшись з крупним догом».

Розумієте, в цьому і є весь Воннегут!

Саме йому належить ідея «штучних» сімей. Я, звісно, поняття не маю,наскільки вона є новою, але. Її суть полягає в тому, що н-ський юрист з н-ського містечка буде братом якомусь іншому юристові. Так само із вченими, письменниками… та ким завгодно. І в цьому він вбачає такий собі порятунок від самотності, користь від того, що така величезна кількість рідні «слугуватиме потенційними донорами якщо не любові, то, бодай, елементарної порядності». Вдумайтеся.

Власне, це те головне на чому він і побудував свій твір.

За сюжетом, маємо брата і сестру, яких навіть рідні батьки вважали монстрами-потворами і тому навіть на хрестини не запросили абсолютно нікого. Ба більше, їх ще й вважали відсталими ідіотами, які не доживуть і до 14 років.

Але ці двоє все не вмирали. Їх перевезли в будиночок далеко за містом, найняли для них цілу купу слуг, які повинні були їх годувати, перевдягати і бла бла бла.

І все би було гірко нудно і нецікаво, якби цей їхній ідіотизм не був звичайнісінькою комедією, яку вони розігрували, щоб слуги могли і далі жити в зручненьких будиночках з телевізорами; щоб лишатися в нерозривному зв’язку «брат-сестра» в своєму такому комфортному та ізольованому місці.

Зв’язок цей брат із сестрою називали чимось типу колективного розуму. Вони могли думати тільки разом і доходити до абсолютно революційних (чи безглуздих?) теорій, які, можливо, всі давним-давно вже відкрили. Тільки ці двійко про це не знали. Бо в величезній бібліотеці маєтку, в якому вони жили, усі книжки були (якщо я не помиляюсь) видані до 1920 року.

Та одного разу, коли батьки на черговий День народження (а саме в цей і тільки в цей день вони приїздили) навідали своїх ненависних діточок, діточки зробили велику дурницю ― викрили свою нормальність.

 

Для всіх (лікарів, гувернанток та і для батьків) це був шок. Як так, двометрові діти-ідіоти насправді не ідіоти? Що це, звичайна гра чи зцілення? Ніхто більше не кидатиметься їжею, не крутитиме по-божевільному очима і не говоритиме якоюсь космічною мовою?

Одразу ж до маєтку запросили супекрутих лікарів, які почали обстежувати дітей. Серед них була жіночка-стерво, яка, як потім виявилось, вибивалась «в люди» самотужки, йдучи «по трупам» і ненавиділа «золотих» діточок (золоту молодь, якщо бажаєте).

Саме це стерво і сформувало свої чудо діагнози про те, що хлопчик, коли він вміє читати і писати, має право жити серед суспільства і стати кінець-кінцем заправщиком. А дівчинка, як взагалі розумово відстала (хоча, зазначу, у неї була феноменальна пам’ять, вона знала декілька мов, розкішно висловлювалась бла бла бла) повинна поїхати на довічне лікування в одну з клінік, де повно таких, як вона.

Ось так наше нерозривне ціле, колективний розум «брат-сестра», генія в двох тілах розділили. Брат навчався в школі для розумово відсталих, а потім так старався, що потрапив до Гарварду. А сестра, як я вже й говорила, сиділа в клініці, доки не помер їхній батько і спадок не дістався братові. Далі звідкись з’явився дивний чолов’яга-адвокат, який розказав братові все, що про них з матір’ю думає сестра…

Закінчилось все зустріччю цих двох, чимось таким, що Воннегут назвав «оргією», а я зрозуміла по-іншому, і книжечкою з педіатрії, написаною в співавторстві. Якось так.

Далі колективний розум воз’єднувався досить рідко і в досить дивний спосіб. Були там і цитування Шекспірових сонет і зізнання в коханні.

До речі, про кохання. Герой наш, тобто брат, нікого не любив. Як і авторові йому не було притаманним це почуття. Настільки раціональне (?) турбувало його більше. Хочааа він був двічі одружений і мав навіть одного сина. Потім, правда, випадково чи не зовсім з’явився інший, але це все через таблетки, якими зловживав наш герой, а це вже зовсім інша історія.

І взагалі, всі ці божевільні повороти описуються у такій собі формі щоденника від імені героя-брата. Починається все з незрозумілого опису «теперішнього часу», за яким починається опис життя за хронологією, і лише наприкінці ми розуміємо, чого стосувався початок і як же все починалось.

В книзі ще порушуються питання розподілу суспільства. Здається, що в цьому плані все зводиться до думки, що як би ми не об’єднали країну (чи світ), ощаслививши одних і, можливо, засмутивши інших, вона все одно розколеться на шматки. На королівства графства штати країни тощо. А найабсурдніше те, що всі все одно помруть через хаос і… (барабанний дріб) китайців!

О, стосовно китайців тут взагалі бомба. Вони, за книгою, настільки розвинулись в наці, що почали телепортуватись і утворювати колонії на Марсі. Вони розірвали усі зв’язки з іншими країнами, адже не вбачали більше у них сенсу, бо ніхто більше не розвивався. Вони розвинули теорію, згідно з якою, чим менша людина ― тим менше вона споживає ресурсів… і все по накатаній дорозі. І через цю теорію вони стали настільки дрібними з часом, що весь інший світ, де люди лишались нормального розміру, почав просто-напросто вдихати їх в легені і помирати від того, як від лихоманки. А протиотрутою від цих «зелених чоловічків» були риб’ячі нутрощі… Я навіть розповідати не буду, як же визначили що протиотрута в них. Але ні, скажу: випадково (!!!)

Власне, ось так, балансуючи на межі божевілля, і був написаний цей твір. Твір-насмішка над усіма цінностями, що існують в сучасному суспільстві ― релігією (раєм, зокрема), медициною, політикою, чи, радше, державним управлінням загалом, сімейними вузами, які виявилось можна будувати і викручувати, як завгодно, суспільним ладом… продовжувати можна годинами.

Як закінчити свою довжелезну писанину ― не знаю. Тому просто нижче, як завжди, подам цитати.

 “… Можно пройти по жизни без особых потрясений, если выработать штук десять или около того каждодневных ритуалов, которые повторять без конца [с.26].

 “Только подумайте, какими уязвимыми становились особи, решившие эволюционировать. Пока они из кожи вон лезли, отращивая мощные крылья и броню их за милую душу могли сожрать более практичные собраться, которые плевать хотели на прогресс [с.29].

 “Дайте ребенку лично столкнуться с человеком, которого ценят и всячески превозносят взрослые. И пусть ребенок обнаружит, что в действительности этот человек не что иное, как злобствующий маньяк [с.57].

 “Ожидать новых и новых прибывающих ― вот и все занятие тех, кто попал в рай [с.95].

“История — это всего лишь цепь удивительных неожиданностей... Все, что она может, это научить нас ничему не удивляться [с. 153].

 “Потом мы зажгли все свечи. Стоя среди маленьких мерцающих огоньков, я чувствовал себя как Бог, по колено увязший в Млечном Пути [с.155].

 Література в літературі: 
Г. Андерсен «Гидке каченя»
Ф. Достоєвский
Енциклопедія «Britanica»
Ф. Бьорнетт (Бёрнетт) «Маленький Лорд Фонтлерой (Фунтлерой)»
Шекспір
Марк Твен

А на самкінець даю посилання на доволі таки смачний матеріал, який стосується поглядів/життя/фантастики Воннегута

сторінки вказані з розрахунку на те, що об'єм книженції - 166 с.