Гі де Мопассан і ті, що йдуть по трупам

Приблизно рік тому ми роз'їжджали Україною, вбиваючи в подорожах літній час і потрапили до однієї далекої родички в Херсон.
З милою і гіперактивною тітонькою ми за пару годин договорились до такого, що вона вже про літературу почала...
І розповіла вона про Гі де Мопасана та його «Любого друга» (Милого друга). Ми покивали головами, позаяк той твір в той час з нас ще ніхто не прочитав.
На початку літа вже цього року про нього згадали між іншим. Спочатку читати почав Андрюшик. Я все відкладала, позаяк ніяк не могла дочитати «Братів Карамазових» і це мене злило.
Пізніше вже разом ми переглянули абсолютно бездарну кінострічку-екранізацію роману 2012

року. Дивитись я її змогла тільки з коментарем того, хто прочитав роман, настільки тезово вона зроблена.
Після того настав час і мені прочитати.
І тут знов казус: з'явилась проблема з очима. Біс із ним, — подумала я, — прослухаю аудіокнижку студії «Ардіс» (2003).
І яким же було моє здивування, коли я не могла відірватися від тих аудіозаписів!
Зазвичай, щоб під час прослуховування нічого в голову іншого не лізло, а слова краще сприймалися, починаєш займатись якоюсь механічною роботою (наприклад малюєш тощо). Та тут навіть робити нічого не хотілося. Лежала собі на ліжку, дивилась в стелю і слухала-слухала-слухала.
Роман, насправді, злободенний.
Маємо героя з чіткими бажаннями. Гарного, стрункого, хитрого, якщо хочете.
Втіленню цих бажань в реальність не може завадити ніхто, бо герой наш обводить навіть найпроникливіших кругом пальця. Він грається життями, душами інших. Він вибудовує собі сходинки до слави (до парламенту, як ми потім зрозумієм) з тих життів і душ. Він користується

кожнісінькою можливістю, він чує всі підказки, кожнісіньке слово, сказане ненароком і використовує їх в потрібну мить.
Герой наш, Жорж Дюруа (пізніше Дю Руа на аристократичний лад) не вміє на початку абсолютно нічого, знаходиться ледь на самому дні суспільної ями. Та згодом поступово завдяки іншим лізе і лізе догори.
Спочатку йому допомагає старий друг з воєнних часів, далі дружина друга допомагає йому писати, потім він одружується з тією дружиною завдяки щасливим (чи не дуже?) обставинам для нього... і пішло-поїхало.
Це великий образ тільки тому, що він знає, чого хоче, не сидить на місці, а працює-думає над своїм майбутнім. І це низький, огидний образ тільки тому, що він не знає межі, він занадто ненаситний як в фізичному так і в матеріальному плані (духовний же план давно лишається позаду нього). Він женеться за всім недоступним і це, можливо, і правильно. Але, як на мене, прогнавшись так ціле життя, на що обертатися будеш потім? 

І, справді, час від часу Жоржу гидким стають ті, що колись йому допомагали. Він ніби зрікається їх, бо кому ж приємно усвідомлювати, що щось зробив НЕ САМ?
Та хіба такий герой аналізуватиме такого роду ситуації? Живе по накатаному та й годі.
Ось тільки через це все, щоб десь повчитись і десь щось збагнути і варто все перечитати.

Сподобались цитати... свого роду девізи Жоржа Дю Руа:

“Мир принадлежит сильным. Нужно быть сильным. Нужно быть выше всего.

“Победа принадлежит смелым. Эгоизм — это все. Но эгоизм ведущий к наживе и почету стоит больше чем эгоизм ведущий к обладанию женщины и любви.