Ніколи не любила політематичних книжок. Навіть не
так, я їх терпіти не могла! Ну, що доброго може бути там, де на 200 сторінках
хтось намагається розкрити питання любові\смерті\дуже_розумних_вічних_тем?
Це як збірна солянка (яку я теж ніколи не любила,
до речі), куди кидають усе, що є, але смачнішою вона від того не стає.
Та з Кундерівським романом склалось якось все
інакше.
Не впевнена, в чому ховається причина (можливо,
все через те, що останнім часом засильно захоплююсь Чехією), та мені він
страшенно «запав в душу».
«Нестерпна легкість буття» для мене став
відправною точкою на шляху до самопереосмислення. Серйозно.
Це коли ти поміж історії, чоловічої психології,
жіночої недовіри, ревнощів, правд-неправд, політики, різнобічних поглядів на секс,
зраду, любов… знаходиш і вихоплюєш щось справді своє.
Це коли ми по суті не маємо стрункого сюжету з
арістотелівськими (?) канонічними зачином, основною частиною і кінцівкою. Коли
спогади, відсилання, ліричні відступи, «літературознавчі» вставочки переплітаються
і утворюють єдину історію, яка, власне, тебе і змінює.
Це коли ти замислюєшся над своєю старомодністю в
плані стосунків.
