Показ дописів із міткою література в літературі. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою література в літературі. Показати всі дописи

28.05.15

Десять заповідей реклами від Боба Гарфілда, або книжка, яку хочеться читати

Видання Боба Гарфілда я знайшла на роботі в один із тих днів, коли робота ніби і є, але немає натхнення. Знайшла випадково і прочитала б залпом, якби не робочий графік з 10 до 18, хехе.

Це була перша книжка, яку я прочитала не з е-буку чи прослухала, а прочитала з екрану. Але потім, виявилось, що все не так погано. Зручно було, відкривши поряд вкладочку з YouTube, шукати ролики, про які йде мова.

Про книжку
Від початку склалось таке враження, що автор ну дуже пихатий. Ще у вступі говорить про те, який він класний, яка в нього сувора колонка «AdvertisingAge». Пізніше виявилось, що це не пиха, а прямолінійність. І вона була потрібною, щоб налаштувати читача на безпосередність, яка буде в наступних розділах. Потрібна, щоб наш зелений читач дізнався про той журнал «AdvertisingAge» і про роль автора в заокеанських рекламних колах.
«10 заповідей реклами» — видання про те, як не потрібно робити рекламу з яскравими прикладами.
На жаль, пізно усвідомила, що треба було б зібрати і викласти їх тут, але тоді б не було сенсу її читати. Томмуууу наприкінці виставлю 2 штуки в огидній якості. Готуйте свої очі.

Книжка справді дуже ідейна. Цікаво спостерігати, як автор препарує ролики, розповідає про їхню суть чи недоліки. Цікаво читати про те, як формуються відгуки на рекламні кампанії, про відбори на Канни, про їхню суть. Взагалі дядечко Боб пише захоплююче.

Дві улюблені тези:
Якщо ідея не нова - нічого страшного! Можливо, вона підходить краще іншому продукту!
Менше сексу, більше сенсу.

Традиційні цитати:
“Дорога в рыночный ад устлана брендами.
“Сказать по правде, меня всегда ставило в тупик то, что рок-группа, в состав которой входили персонажи мультфильмов, поет об инцесте.
“Создатели рекламы — это не художники и не представители авторского кинематографа. Они являются бизнесменами или, по крайней мере, предполагается, что они таковыми являются. Их работа не имеет ничего общего с поиском неизведанного. Ее цель — продаватъ товары.
“Зачем преклонять колени перед этим алтарем? Кого волнует оригинальность рекламы, помимо ее создателя? Где написано, что потребители реагируют на новаторство в рекламе? Хочу заметить, что потребителя это заботит меньше всего. Церковь, которую должны посещать сотрудники рекламных агентств, это не Храм Оригинальности, а Храм Изобретательности: поиск умных, понятных и, да, иногда ранее использованных решений для проблем передачи информации. Когда главная цель — это имидж бренда, знание бренда, идентичность бренда, его репозиционирование или что-то подобное, то для коммуникации используется именно реклама. Никого не нанимают для создания чего-то новаторского. Нововведение довольно часто становится прикрытием для неспособности решить поставленную задачу.
“Поэтому не думайте об этом как о воровстве, потому что «воровство» — это очень неприятное слово. Воспринимайте это так, как это делает любой уважающий себя рекламист: «Новое и усовершенствованное».
“...Литература не штампует «сообщения», а дарит нам истории и персонажей, позволяющие заглянуть внутрь самих себя.
“Множество рекламных роликов ужасны только потому, что они претендуют на художественность.
“В условиях существования сотен телевизионных каналов при выполнении своей задачи реклама должна веселить, пленять, развлекать или иным образом очаровывать зрителей. Дни хвастовства и многословности давно прошли, и тем лучше.
“Но раз и навсегда следует запомнить, что целъ не оправдывает средства. Реклама — это пистолет, а не ружье. Когда она стреляет, никто из находящихся рядом с целью не попадает под град пуль.
“Иногда рекламе позволительно задеть некоторых, чтобы произвести впечатление на многих. Но никогда не позволительно задевать очень многих, чтобы потрясти некоторых.
“Вспомните совет, который дают кровельщикам и монтажникам- высотникам. Вы должны чувствовать себя на высоте удобно, иначе вы упадете. Но нельзя чувствовать себя слишком удобно, а не то вы забудете, где находитесь... и упадете.
“Если вы хвастаетесь своими делами, то это не благотворительность. Это реклама с использованием ярких плакатов с изображением детей.

Музика в книзі:

  • Гансе Гвидо фон Бюлов «Iphigenie in Aulis Reverie Fantastique», «Tarantelle Valse Caracteristique»;
  • Ричард Вагнер;
  • Skids «Into The Valley»;
  • Германа Хермитса;
  • The Archies - «Sugar, Sugar»;
  • Bob Dylan «Subterranian Homesick Blues»;
  • George Harrison «Му Sweet Lord»;
  •  Rivers Rutherford «Ain`t nothing Bout You», «Smoke Rings In The Dark», «Таg, You`re It»;
  • Willie Nelson;
  • «Di Quella Р1га» из оперы Верди «Трубадур»
Фільми:


Література в книзі:

Художники:




Найцікавіші згадувані ролики:


Крем "Esencial" увлажняет, но не содержит жира»

Кому цікаво, даю посилання на твітер автора. 

31.01.15

«Світ Софії» — чудова книжка Юстейна Ґордера з паршивим закінченням

Для мене ― людини, яка на перших курсах Академії пропустила філософію повз вуха, книжка стала відкриттям. Вона ― геніальна, якщо розглядати її як популярну книжку з філософії для підлітків. Тут є і старший дядечко Альфред Нокс (авторитет, якому, якщо вірити психології, довірятиме підліток), тут є 14-річна героїня Софія Амунсен (втілення читацького «я») і тут є цікавий, спресований, виклад філософії (точніше того, як змінювалось сприйняття світу) з купою прикладів.

Класним ще є те, що протягом розповіді вчитель-філософ ставить запитання-завдання, в яких треба розібратись.

Власне, все і закручується після слів «Кто ты такая?», які читає головна героїня ― Софія ―на маленькому  листочку, вкладеному  в конверт. Далі були інші запитання (прядок не точний):

11.01.15

Арчібальд Кронін і психологізм Роберта Шеннона («Юні роки»)

Знаєте, іноді до наших рук так раптово потрапляють правильні книжки, які раз і назавжди перевертають наше життя.
Однією із таких для мене стала книжка «Юні роки» (продовженням якої є «Шлях Шеннона»).

Про що вона? Про хлопця-ірландця, який волею долі потрапляє в чужий дім (ну добре, дім родичів) і лишається там жити після смерті своїх батьків. Через скупість свого дядечка життя у Роберта Шеннона складається не дуже добре: доводиться носити старі речі старших братів і викручуватись, як тільки можна. А ще й ірландська природа (стереотипне ірландське бунтарство та агресивність) часом роблять життя хлопця досить важким.

14.09.14

Доки я жива

Довго вагалась, чи писати що-небудь про цю книжку, чи ні.
Мова йде про роман «Доки я жива» («Доки я не померла») британки Дженні Даунхем.

Насторожує і водночас інтригує вже сама назва. Але з перших сторінок починаєш розуміти, чим вона виправдана.

Головна героїня Тесса ― 16-річний підліток, хворий на рак.

Гнітюче, еге ж? Але тепер ще раз усвідомте, що в романі йдеться про підлітка, з усіма його проблемами і переламними моментами, з його внутрішніми і зовнішніми протестами, з відчайдушністю і страхом. Згадайте себе у цьому віці, зі своїм максималізмом і, можливо, навіть авантюрно вдачею. А тепер уявіть, якби саме в тому віці вам сказали поставити хрест на майбутньому через невиліковну хворобу.

18.08.14

Бредбері спалює книжки. 451 градус за Фаренгейтом

Сжигать в пепел, затем сжечь даже пепел

Хто не читав «451 градус за Фаренгейтом»? Ти?
Насправді я й сама йог прочитала от-от (здається, пізніше від усіх на світі). Але нічого.

Що це?
Це роман-антиутопія улюбленого Рея Бредбері.

Про що?
Про суспільство, яке в рамках свого середовища розучилося сприймати інформацію в повному обсязі. (нічого не нагадує, ні? Та ну!).Щоб та інформація сприймалась, це має бути супервибране, екстракт екстракту, щось драматичне, захоплююче і обовʼязково зі зрозумілим закінченням. Про суспільство, яке сліпо довіряє усьому, що навʼязують йому зі стін-екранів телебачення (родичі). Про жорстоку глобалізацію.

09.08.14

Боротися і шукати, знайти і не здаватися, або Веніамін Каверін «Два капітани»

To strive, to seek, to find, and not to yield

Тепер я знаю, нащо читати з ручкою в руках і якимось папірцем під боком (головне той папірець потім не загубити). Особливо гостро усвідомлюєш те нащо, коли твір складається з двох книг і запам'ятати всі враження після такого довгого читання практично неможливо.

Мова піде про «Два капітани», які свого часу порадила якась добра людина, коли складався список рекомендованих книжок.

07.08.14

Легке розчарування, або Мілан Кундера «Невідомість»

Попереду довжелезні 16 годин дороги. 16 годин тряски в потязі.Що можна зробити за 16 годин?
Спекти +-8 тортів, написати пару статей, переглянути +-8 кінострічок або +-64 короткометражки, назбирати купу кошиків яблук, написати таку собі картину...

Що можна робити 16 годин в потязі? Читати.
Попереду було 16 годин дороги, а я дістала свій рідер і почала читати Кундеру. Цього разу «Невідомість».

Це була дорога зі Львова. Десь в тернополі до мене підсіла дівчина, яка дуже довго прощалась з коханим на пероні. Пізніше я дізналась, що вона літературознавець, випускниця КНУ ім. Т. Шевченка. (Чим займаються літературознавці після завершення університету?)

Ця впускниця з огидою скривилась, коли дізналась, що я читаю Кундеру і сказала: «Нестерпну легкість буття? Ні? Не читайте цю банальщину. Ліпше прочитайте Орхана Памука «Мене називають червоний». Він нобелянт».

01.08.14

Богуміл Грабал «Занадто гучна самотність»

Оповідання Грабала ― одні із тих, які мені дали почитати «на пробу».
І серед них усіх найбільше зачепив(?) манюсінький роман «Занадто гучна самотність».

Часом, він огидний, часом змушує виплескувати із себе тони жалості. Але в цілому роман інший. Як, в принципі, і вся чеська література.

Головний герой у нас ― старий дядько-макулатурщик. Цілими днями (протягом 35 років) він мочить книжки водою, вигрібає їх лопатою і складає у гідравлічний прес. Дядько цей романтик. Кожного разу, як починає спресовувати чергову порцію паперу, він намагається покласти в блок щось від себе: книжку Гегеля чи Шопенгауера, розгорнуту на найцікавішому моменті, чи репродукцію Рембрандта, Мане, Моне, Халса, Клімта, Сезанна… В кожен блок паперу він намагається вкласти часточку своєї душі.

16.07.14

Спритна «Роксана» Даніеля Дефо

Мабуть страшенно важко писати «жіночі мемуари», якщо ти чоловік. Особливо, якщо ти чоловік, який живе на початку 18 століття і, як і більшість чоловіків того часу, абсолютно нічого не знає про жінок.

Але я знаю, кому це вдалося. Дефо. Так-так, авторові славнозвісного роману «Робінзон Крузо». На жаль, більшість навіть не читала (можливо, навіть і не підозрювала про існування) інших його романів. А дарма. «Щаслива куртизанка, або Роксана» ― непогане чтиво.

Чому непогане, а не хороше/чудове? Бо це класика, яка свого часу була створена для мас, дуже наближена до кічу.

Та не все так погано, як здається на перший погляд. Постійні історичні зрізи (можливо, не прямим текстом а через опис подій та середовища, в якому живуть герої (хоча ці події теж дещо перекручені і під лаштовані під сюжет роману), опис життя різних соціальних прошарків, нестримних грошових спекуляцій, створення нових капіталів підіймають твір Дефо в моїх очах.

08.07.14

Довжелезний пост про Андре Моруа і його «Листи незнайомці»

Щойно закінчила «Листи незнайомці» Андре Моруа.

Вражає, як чоловік з такою делікатністю і точністю може говорити про жінок, ба більше, повчати їх. 
Ніколи дидактична проза не була настільки цікавою.  
Погоджуюсь, деякі речі для сучасної жінки будуть звучати занадто банально, чи як щось застаріле (іноді хотітиметься навіть перейменувати книгу на щось на кшталт «Кніга для благародних дівіц, ілі Как паступать в разних жизнєнних сітуациях»), але в цілому звідти можна почерпнути чимало по-справжньому корисних штук, які, можливо, і стануть у нагоді.

Найкрутіше те, що всі свої поради Андре Моруа писав у віці 71 року. Сімдесят одного року!  Може, саме тому в них стільки спокою, стільки досвіду і виваженості. Сподіваюсь, що і я в свої 71 буду мисли так само тверезо і створю щось насправді вартісне, а не просто ганятиму курей десь в селі за містом біля маленької (але затишної) халупи і сваритимусь на сусідку, яка знов тихцем вкрала мою кукурудзу.

29.06.14

Розібратись в собі, або Сомерсет Моем і «Тягар пристрастей людських»

Якби хто знав, як я ненавиджу мотивуючі книжки. Особливо сучасні. Вас 200-400 сторінок вчать, як слід «правильно» жити, що робити. Вам 200-400 сторінок розказують про очевидне. Але така вже людська природа: нам треба ще раз хоч десь почути те, що ми й так давно знаємо, щоб остаточно переконатись в цьому.

Один мій хороший друг якось сказав, що життя ― це пісочниця. Так чому ж, чорт забирай, ми маємо позбавляти себе можливості гратись в цій пісочниці? Кому потрібні ті таймменеджменти, розпорядки дня? Чому в свої 20 ми повинні заганяти себе в рамки правильності і слухати людей, які, можливо, зовсім-зовсім не тямлять, як варто жити.  Чому ми не можемо помилятись? Чому ми повинні дотримуватись якихось часових стереотипів? Нащо нам щось встигати чи не встигати?

Іноді я просто дивуюсь, тому, що нам сьогодні навʼязують.
До чого весь цей довжелезний пролог? Спаліть всі книжки зі самовдосконалення, та черпайте ідеї і натхнення з хорошої художньої літератури. Там все вже давно описано, слід просто вмикати мозок і помічати щось поза самим сюжетом.

А тепер я вимикаю свою злість і розповідаю про чудову-пречудову книжку Сомерсета Моема «Тягар пристрастей людських».

08.06.14

Багатогранний «Світ очима Гарпа» від Джона Ірвінга

Скажу одразу — це одна з найкращих книжок, які я прочитала за останній час. І, думаю, мало хто зі мною не погодиться.
Отож, що ми маємо?
На початку Ірвінг знайомить нас з досить дивною дамою, яка в кінотеатрі розрізає солдатові шкіру ледь не до кістки скальпелем. Хто вона? Дженні Філдс — дочка взуттєвого магната.

Так вже склалось, що Дженні не хотіла стати тією дівчиною, яких віддають в коледж, здавалось би, лише задля того, щоб вони вдало вийшли заміж. Така схема штампування хороших дружин здавалась їй чимось на кшталт вирощування племінних корів. Тому коледж Дженні покинула і стала медсестрою. Тим паче тоді були воєнні часи і допомога в лікарнях була просто необхідною.

Стівен Чбоскі «Добре бути тихонею» («Переваги скромників»)

Розумієте в чому суть. Минуло уже більше 3 місяців з того часу, як я прочитала цю книжку, а все ніяк не можу сформувати враження від неї.
Це вперше, коли після прочитання чогось, всередині порожньо.
Чомусь на думку спадає аналогія з вітамінами у пігулках. От тримаєш в руці таку пігулку і думаєш, що після того, як її проковтнеш, щось стане кращим. Або ні, радше думаєш, що щось зміниться. Потім ти ковтаєш її, можливо, запиваючи водою. Минає 10 хвилин, година, три, день, два... І нічого. Розумієте? Ніяких змін.
Ну от прочитаєш ти «Добре бути тихонею» і що? Ніякої реакції на книжку, яка викликала свого часу шалений резонанс. В ній ледь не вперше розкривалась суть емоцій підлітка. Описувався його перший досвід (?). Хвилювання, поцілунки, секс...
А ти собі бурмочеш під носа «ну і що?».
І тут до голови вривається інше: можливо, ти просто уже забув, як це — бути підлітком? Можливо, тобі байдуже, бо ще сам не маєш дітей?
Чи ні? Чи просто там описані реалії, які якось складнувато накласти на своє життя? Можливо, там описаний інший культурний пласт, до якого тобі просто дуже далеко.

05.04.14

Курт Воннегут. Коли безглуздість межує з геніальністю!

Останнім часом мені якось щастить на дивакуваті книжки. Прямо сама дивуюсь, де їх відкопую і чому читаю/дочитую.
Дивакуватою виявилась і книжка Курта Воннегута, американського письменника, який (відповідно до слів із Вікі) вважається одним із найбільш визначних письменників ХХ століття.
Щоправда, я зараз сиджу і дивуюсь, чому ж не взяла до рук твори, які зробили його визначним, а задовольнилась «автобіографічним» твором «Фарс, або Геть самотність!», точніше його журнальною версією (трішки унормованою (?) в лексичному плані).

Але що вже, як то кажуть, махати руками.

Тож. Усім, хто збирається це читати, раджу робити це швидко і по порядку, або ж відкласти передмову на потім, як штуку, яка зробить все більш-менш зрозумілим, і розкладе всі сюжетні повороти (?) по окремим полицям.

18.03.14

Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття»

Ніколи не любила політематичних книжок. Навіть не так, я їх терпіти не могла! Ну, що доброго може бути там, де на 200 сторінках хтось намагається розкрити питання любові\смерті\дуже_розумних_вічних_тем?
Це як збірна солянка (яку я теж ніколи не любила, до речі), куди кидають усе, що є, але смачнішою вона від того не стає.
Та з Кундерівським романом склалось якось все інакше.
Не впевнена, в чому ховається причина (можливо, все через те, що останнім часом засильно захоплююсь Чехією), та мені він страшенно «запав в душу».
«Нестерпна легкість буття» для мене став відправною точкою на шляху до самопереосмислення. Серйозно.
Це коли ти поміж історії, чоловічої психології, жіночої недовіри, ревнощів, правд-неправд, політики, різнобічних поглядів на секс, зраду, любов… знаходиш і вихоплюєш щось справді своє.
Це коли ми по суті не маємо стрункого сюжету з арістотелівськими (?) канонічними зачином, основною частиною і кінцівкою. Коли спогади, відсилання, ліричні відступи, «літературознавчі» вставочки переплітаються і утворюють єдину історію, яка, власне, тебе і змінює.
Це коли ти замислюєшся над своєю старомодністю в плані стосунків.

08.12.13

геніально про те, чому ми не читаємо від Деніела Пеннака

Іноді дивуєшся, чому будь-які речі,створені давно-давно, доходять до тебе так пізно? Чому та чи інша книжка потрапляє тобі на очі тільки зараз. Чому не 2-5-8 років?
Чому, коли та книжка нарешті в тебе, ти думаєш, що сам один знаєш про її існування?
Чому думаєш, що вона була написана ось-ось недавно? Що її ще не встигли розтягти на цитати і не встигли зробити з неї культ(?)
У мене ці тисяча чому виникли після прочитання «Як роман» Деніела Пеннака.
Одного разу, коли я в черговий раз їхала потягом, до мене причепився напрочуд балакучий дядечко, якийсь заробітчанин. Я щось читала. Слово за слово і мені почали втирати, що молодь зараз не читає, мовляв, переросла це все, вважає це немодним.
Я ж заперечувала, мовляв, ніііі, в мене дуже багато знайомих читає.
А він мені у відповідь: «Може, тобі просто пощастило з оточенням?». А за якусь мить продовжив: «я свого часу прочитав тисячі книжок, мабуть, усі, що були в сільській бібліотеці. Але мої діти, наприклад, радше скурять ті книжки, ніж їх читатимуть».
Я на те вжахнулася і сказала, що культура читання прищіплюється батьками і ніхто на неї не вплне.
Такі красномовні пафосні слова. А якби, я раніше прочитала той «Як роман», у мене було б в кишені в рази більше ВАГОМИХ аргументів, та й для себе я почерпнула багато чого.

Про що книжка? В двох словах: про те, чому люди не читають і де в тому помилка інших. Ну і про те, що робити, щоб спонукати до читання.
Не надто привабливі «два слова»? Але повірте, написано так смачно і яскраво, що весь текст читається, як одне малюсіньке, але дуже захоплююче оповіданнячко. Після того, як пробіжиш очима останній рядок, справді, розумієш, чому все названо «Як роман».
Раніше я говорила про розтягування на цитати. Тут весь текст як суцільна цитата. Наводити їх усі ― тупо переписувати все есе Пеннака, але декілька я таки напишу:

“…Парадокс чтения: оно уводит нас от реальности, чтобы наполнить реальность смислом [с.4].
“Великое наслаждение читателя — … молчание о прочитанном! [с.4]
“Слишком «визуальный» двадцатый век? Слишком описательный девятнадцатый? А почему тогда заодно и не слишком рационалистический восемнадцатый, слишком классицистический семнадцатый, слишком возрожденческий шестнадцатый, слишком русский Пушкин, слишком мертвый Софокл? Как будто для разрыва отношений между человеком и книгой нужны века [с.13].
“Я бы добавил еще только одно, но это весьма важная максима: обычно всего вернее и быстрее добиваются того, чего вовсе не спешат добиться [с.21].
“Хорошо поставленное чтение спасает нас от всего, в том числе от самих себя [с.33].
“Они забыли, что такое книга, что она может дать. Забыли, что любой роман — это прежде всего рассказанная история. Не знали, что роман должен читаться, как роман: утолить в первую очередь нашу жажду интересных историй [с.47].
“Коль скоро встает вопрос, есть ли время читать, стало быть, нет на то желания. Потому что, если разобраться, времени читать ни у кого никогда нет.
Нет у мелких, нет у подростков, нет у взрослых. Жизнь — постоянная помеха чтению [с.49].
“Время читать — это всегда украденное время. (Как, впрочем, и время писать, время любить.) У кого украденное? Скажем, у обязанности жить.
<…>
Время читать, как и время любить, расширяет время, состоящее из минут и часов. Если бы любовь приходилось рассматривать с точки зрения распределения времени, кто бы на нее отважился? У кого есть время быть влюбленным? А между тем, ктонибудь когда-нибудь видал влюбленного, у которого не нашлось бы времени любить? [с.49]
“Вопрос не в том, есть ли у меня время читать (время, которого, кстати, никто мне не даст), но в том, подарю я себе или нет счастье быть читателем [с.49].

“По части чтения мы, читатели, признаем за собой все права, начиная с тех, в которых отказываем юному поколению, полагая, что приобщаем его к чтению.
1) Право не читать.
2) Право перескакивать.
3) Право не дочитывать.
4) Право перечитывать.
5) Право читать что попало.
6) Право на боваризм.
7) Право читать где попало.
8) Право читать вслух.
9) Право втыкаться.
10) Право молчать о прочитанням [c. 57].
“Если они не будут сами для себя решать, что им по возрасту, а что нет, и сами выбирать, какие страницы перескакивать, их подстерегает серьезная опасность: за них это сделают другие. Вооружатся огромными ножницами идиотизма и вырежут все, что сочтут слишком «трудным» для детей. Результаты ужасающие: «Моби Дик» или «Отверженные», сведенные к изложению в 150 страниц, изувеченные, выхолощенные, скукоженные, засушенные, переписанные для детей дистрофическим языком, который принято считать единственно для них понятным! Примерно как если бы я вздумал перерисовать «Гернику» на том основании, что у Пикассо слишком много линий для двенадцати- или тринадцатилетнего глаза [c. 59].

“…В отличие от хороших вин хорошие книги не стареют. Они ждут нас на полках, а стареем мы [c. 60].
“Великий роман, который нам сопротивляется, не обязательно болем трудный, чем какой-нибудь другой… просто между ним, при всем его величии, и нами, при всей способности его «понять», на которую мы претендуем, не происходит некая химическая реакция. В один прекрасный день мы вдруг попадем в такт с романом Борхеса, который до сих пор не подпускал нас к себе, но роман Музиля так и останется для нас чужим… [c. 60].
“Человек строит дома потому, что живет, а пишет книги потому, что смертен и знает это. Он живет в коллективе потому, что он — общественное животное, но читает потому, что одинок и знает это. Чтение составляет ему компанию, которая не может заменить никакую другую, но и ее никакая другая компания не заменит. Чтение не дает человеку исчерпывающего объяснения его судьбы, но сплетает прочную сеть соприкосновений между ним и жизнью. Несущественных, тайных соприкосновений, которые провозглашают парадоксальное счастье бытия, раскрывая трагическую нелепость жизни [c. 67].

Література в літературі:
сторінки вказано за електронною версією книжки "Как роман" видавництва "Самокат". 

19.10.13

Пушкін і шедевр «Євгеній Онєгін»

Я довго думала над тим як почати цей пост (ех, щоб я стільки думала над написанням курсової).
З книжок Пушкіна почалась моя свідома любов до книги. Досі добре пам’ятаю розкішне видання «Казки про мертву царівну та сімох богатирів», яке мама з татом привезли з Москви у подарунок. Я надивитись не могла. Все не випускала книги з рук.

Але мова зараз не про «Казку...», а про «Євгенія Онєгіна».
Був колись у мене друг-знайомий. Звали його Женею, або ж Анєжкай. Саме після того, як я з ним познайомилась, дізналась хто такий Онєгін. Дізналась, але ніхто нічого, ясно, не читав, бо страшно не любив вірші.
Зараз же, коли з того часу пройшло майже 6 років, я все одно роман не прочитала. Прослухала (в записі чудового Алєксєя Золотніцкого). 
 І, господи, моя нелюбов зникла! А все тому, що в Пушкінських рядках нема «води». Він вміє і розвеселити, змушує з ним погоджуватись, змушує пригадати рядки, які ніколи не читав, але стільки разів чув.
Він просто надзвичайно (!!!) пише. Тоді, як інші розвезли б мазанину на 150 розділів, він виклав свій роман з безліччю деталей, характерів, моментів, почуттів у якісь 8 (!)
Направду, зараз, коли я це пишу, у мене тремтять руки. Все через дурну емпатію.
Настільки твір чуттєвий, наскільки милі і чудові в ньому герої. І, здавалось би, звичайні люди своєї епохи, байдужі, втомлені, а здаються такими близькими у Пушкінських рядках!
І мабуть вперше в житті я насправді рада тому, що чудово знаю російську і можу читати гені в оригіналі. Хоч Рильський і добре переклав його роман, та все одно це вже не те.
Та годі моїх слів. Далі цитати (ледь втрималась, щоб не скопіювати абсолютно всі рядки).

 
“Как рано мог он лицемерить,
Таить надежду, ревновать,
Разуверять, заставить верить,
Казаться мрачным, изнывать,
Являться гордым и послушным,
Внимательным иль равнодушным!
Как томно был он молчалив,
Как пламенно красноречив,
В сердечных письмах как небрежен!
Одним дыша, одно любя,
Как он умел забыть себя!
Как взор его был быстр и нежен,
Стыдлив и дерзок, а порой
Блистал послушною слезой! [Х, гл.1]
  “Как он умел казаться новым,
Шутя невинность изумлять,
Пугать отчаяньем готовым,
Приятной лестью забавлять,
Ловить минуту умиленья,
Невинных лет предубежденья
Умом и страстью побеждать,
Невольной ласки ожидать,
Молить и требовать признанья,
Подслушать сердца первый звук,
Преследовать любовь, и вдруг
Добиться тайного свиданья...
И после ей наедине
Давать уроки в тишине! [ХI, гл.1]

“Как рано мог уж он тревожить
Сердца кокеток записных!
Когда ж хотелось уничтожить
Ему соперников своих,
Как он язвительно злословил!
Какие сети им готовил!
Но вы, блаженные мужья,
С ним оставались вы друзья:
Его ласкал супруг лукавый,
Фобласа давний ученик,
И недоверчивый старик,
И рогоносец величавый,
Всегда довольный сам собой,
Своим обедом и женой. [ХII, гл.1]
 “И снова, преданный безделью,
Томясь душевной пустотой,
Уселся он - с похвальной целью
Себе присвоить ум чужой;
Отрядом книг уставил полку,
Читал, читал, а всё без толку:
Там скука, там обман иль бред;
В том совести, в том смысла нет;
На всех различные вериги;
И устарела старина,
И старым бредит новизна.
Как женщин, он оставил книги,
И полку, с пыльной их семьей,
Задернул траурной тафтой. [ХLIV, гл.1]


“Кто жил и мыслил, тот не может
В душе не презирать людей;
Кто чувствовал, того тревожит
Призрак невозвратимых дней:
Тому уж нет очарований.
Того змия воспоминаний,
Того раскаянье грызет.
Все это часто придает
Большую прелесть разговору… [XLVI , гл.1]

“Но я, любя, был глуп и нем [LVIII, гл. 1].

“Но дружбы нет и той меж нами.
Все предрассудки истребя,
Мы почитаем всех нулями,
А единицами - себя.
Мы все глядим в Наполеоны;
Двуногих тварей миллионы
Для нас орудие одно;
Нам чувство дико и смешно. [XIV, гл. 2].

“Друзья мои, что ж толку в этом?
Быть может, волею небес,
Я перестану быть поэтом,
В меня вселится новый бес,
И, Фебовы презрев угрозы,
Унижусь до смиренной прозы [XIІІ, гл. 3].

“Чем меньше женщину мы любим,
Тем легче нравимся мы ей,
И тем ее вернее губим
Средь обольстительных сетей [VII, гл. 4].

“Кого ж любить? Кому же верить?
Кто не изменит нам один?
Кто все дела, все речи мерит
Услужливо на наш аршин?
Кто клеветы про нас не сеет?
Кто нас заботливо лелеет?
Кому порок наш не беда?
Кто не наскучит никогда?
Призрака суетный искатель,
Трудов напрасно не губя,
Любите самого себя,
Достопочтенный мой читатель!
Предмет достойный: ничего
Любезней верно нет его [XXII, гл. 4].


“Блажен, кто с молоду был молод,
Блажен, кто во-время созрел,
Кто постепенно жизни холод
С летами вытерпеть умел;
Кто странным снам не предавался,
Кто черни светской не чуждался,
Кто в двадцать лет был франт иль хват,
А в тридцать выгодно женат;
Кто в пятьдесят освободился
От частных и других долгов,
Кто славы, денег и чинов
Спокойно в очередь добился,
О ком твердили целый век:
N. N. прекрасный человек [X, гл. 8].
“О люди! все похожи вы
На прародительницу Эву:
Что вам дано, то не влечет;
Вас непрестанно змий зовет
К себе, к таинственному древу:
Запретный плод вам подавай,
А без того вам рай не рай [XXVII, гл. 8].

“Любви все возрасты покорны;
Но юным, девственным сердцам
Ее порывы благотворны,
Как бури вешние полям:
В дожде страстей они свежеют,
И обновляются, и зреют -
И жизнь могущая дает
И пышный цвет и сладкий плод.
Но в возраст поздний и бесплодный,
На повороте наших лет,
Печален страсти мертвый след:
Так бури осени холодной
В болото обращают луг
И обнажают лес вокруг [XXIX, гл. 8].


Кому цікаво

Екранізації:
  • «Евгений Онегин» (1911, Василія Гончарова) ― російський німий фільм
  • «Eugen Onegin» (1919, Альфреда Халма) ― німецький німий фільм
  • «Евгений Онегин» (1958, Ленфильм) ― екранізація опери за романом Пушкіна
  • «Eugen Onegin» (1972) ― німецько-французький мюзикл
  • «Eugen Onegin» (1988) ― екранізація опери Чайковського «Евгений Онегин». 

  • Є ще екранізації опери 2002, 2007 років.
  • «Yevgeny Onyegin» (1994, Хамфрі Бартона)
  • «Onegin» (1999, Марти Файнс) ― розкішна англійська кінострічка, яка по-своєму показує Онєгіна
  • «Евгений Онегин. Между прошлым и будущим» (2009, Нікіти Тіхонова) — документальный фільм.
Література в літературі:
  • Гомер;
  • Феокрит;
  • Адам Смит;
  • Торкват;
  • Петрарка;
  • Гораций;
  • Кант;
  • Шиллер;
  • Гетте «Страдания юного Вертера»;
  • Ричардсон;
  • Мольфиатор;
  • Неккер;
  • Шатобриан;
  • Толстой;
  • Прад;
  • Вальтер Скотт;
  • Август Лафонтен;
  • Жуковский;
  • Сенека;
  • Мртын Задека;
  • Омир;
  • Петрарка;
  • Дмитриев;
  • Баратынский «Эда»;
  • Грибоедов;
  • Байрон «Гяур», «Дон Жуан», «Паломничество Чайльд-Гарольда»;
  • Шишков;
  • Гиббон;
  • Руссо «Юлия, или Новая Элоиза»;
  • Манзони;
  • Гердер;
  • Шамфор;
  • Madame de Staёl;
  • Биша;
  • Тиссо;
  • Бель;
  • Фонтенель
  • M-me Cottin
  • Крюднер;
  • Матюрин «Мельмот»;
  • Карл Нодье «Jean Sbogar».

22.09.13

Борис Пастернак «Доктор Живаго» ― записки лікаря-інтелігента

Пастернаку судилося бути митцем. Інакше не могло бути.
Змалечку в будинку батьків вирувала атмосфера творчості ― під одним дахом на різні «концерти» збиралися відомі особистості з усіх куточків Росії (?)
Він захоплювався тим. Він мріяв і сам колись так жити.
До літератури він прийшов не одразу.
Спочатку мистецькі пошуки привели його до музики, якою він на академічному рівні займався 6 років. Далі в житті Пастернака, зі вступом до Московського університету, з'явилась філософія. Це і залишило величезний відбиток на його творах.
Після філософського нарешті розпочався літературний період: Пастернак почав писати вірші. Далі була проза, згодом ― переклади.
В 1958 році Пастернака нагородили Нобелівською премією, від якої він, в силу непростої політичної ситуації в країні, а відтак ― непростого ставлення людей, відмовився.
В останні роки життя він не жив, а виживав. Писав вірші, займався перекладами.
Його всіляко підтримували друзі з-за кордону. А з рідної країни його намагались всіляко випхати.
Та все одно Пастернаківський творчий стержень зламати не міг ніхто. І тепер, письменника знають і люблять в усьому світі. А за його творами було знято чимало екранізацій:
Якщо говорити власне про «Доктора Живаго». Особисто моя думка полягає в тому, що його краще не читати, а слухати (аудіокнигу). Можливо, елемент нав'язування актором інтонацій почуттів в аудіокнижці уб'є всю романтику твору, але все одно. Читати нам буде складніше. Бо в романі Пастернака ми не знайдемо того, до чого так звикли (стрімкого розгортання сюжету, коли нам потрібен темп і швидкість, щоб не втратити зацікавлення). Він наповнений ліричними описами пейзажів, монотонністю, численними роздумами. 
Для його прочитання потрібна ціла купа часу. А аудіокнига (як не прикро мені це говорити) більш дисциплінує, її вже не вийде відкласти так, як друкований аналог, на поличку, щоб згодом колись повернутись до читання.
Тому і сприймається роман цілісно. І враження від нього зрозуміліші. 
В мене читання забрало майже 2 місяці (!) надзвичайно багато. Все через ті ліричні відступи, деколи через обурення поведінкою Живаго...
(Власне персонаж Живаго асоціюється у мене з героями фільмів-нуар. Він так само розчарований у житті, не може визначитись зі своїми бажаннями і, по суті, не має їх. Шукає порятунку в одній жінці, в іншій, в горілці...).
Та, не дивлячись ні на що, думаю, що роман геніальний через свою мову, задум і втілення.
Так як писав Борис Пастернак не зможе писати ніхто.

Цитати:
“С тех пор, как он себя помнит, он не переставал удивляться, как это при одинаковости рук и ног и общности языка и привычек , можно быть не тем, что все и при том, чем-то таким, что нравиться немногим и чего не любят. Он не мог понять положение, при котором, если ты хуже других, ты не можешь приложить усилие, что бы исправиться и стать лучше (Миша). 
“Вот вы опасаетесь: воскреснете ли вы, а вы уже воскресли, когда родились и этого не заметили, будет ли вам больно, ощущает ли ткань свой распад. То есть другими словами, что будет с вашим сознанием? Но что такое сознание? Рассмотрим. Сознательно желать уснуть ― верная бессонница, сознательная попытка вчувствоваться в работу своего пищеварения ― верное расстройство его иннервации. Сознание ― яд, средство самоотравления для субъекта, применяющего его на самом себе. Сознание ― свет, бьющий наружу. Сознание освещает перед нами дорогу, что  не споткнуться. Сознание ― это зажженные фары впереди идущего паровоза. Обратите их светом внутрь,  ― и случиться катастрофа (Юрий Живаго).
“Читала. Ничего не понимаю, но гениально. Это сразу видно (Шура Шлизингер).
“Все, решительно все матери ― матери великих людей. И не их вина, что жизнь потом обманывает их (Юрий Живаго).
“Кстати о снах. Принято думать, что ночью снится обыкновенно то, что днем, в бодрствовании, произвело сильнейшее впечатление. У меня как раз обратные наблюдения. Я не раз замечал, что именно вещи, едва замеченные днем, мысли, не доведенные до ясности, слова, сказанные без души и оставленные без внимания, возвращаются ночью, облеченные в плоть и кровь, и становятся темами сновидений, как бы в возмещение за дневное к ним пренебрежение (Юрий Живаго).
“Шаг вперед в искусстве делается по закону притяжения, с подражания, следования и поклонения любимым предтечам (Юрий Живаго).
“Хорошо, когда человек обманывает ваши ожидания, когда он расходится с заранее составленным представлением о нем. Принадлежность к типу есть конец человека, его осуждение. Если его не подо что подвести, если он не показателен, половина требующегося от него налицо. Он свободен от себя, крупица бессмертия достигнута им (Юрий Живаго).
“Иногда встречается на свете большое и сильное чувство. К нему всегда примешивается жалость. Предмет нашего обожания тем более кажется нам жертвою, чем более мы любим. У некоторых сострадание к женщине переходит все мыслимые пределы. Их отзывчивость помещает ее в несбыточные, не находимые на свете, в одном воображении существующие положения, и они ревнуют ее к окружающему воздуху, к законам природы, к протекшим до нее тысячелетиям.

“Я не люблю сочинений, посвященных целиком философии. По-моему философия должна быть скупою приправой к искусству и жизни. Заниматься ею одною так же странно, как есть один хрен (Лиза Антипова)

Література в літературі:
  • Маяковский «Флейта позвоночник»
  • Толстой «Война и мир»
  • Достоевский «Преступление и наказание»
  • Пушкин «Воспоминания в Царском Селе» («Навис покров угрюмой нощи…»), «Евгений Онегин», «Городок», «Послания к сестре», «К моей чернильнице», «Послания к Юдину», «Моя родословная», «Путешествия Онегина», «История Пугачева»
  • Чехов
  • Гоголь
  • Тургеньев
  • Толстой
  • Стендаль «Красное и черное» 
  • Диккенс «Повесть о двух городах» 
  • Рассказы Клейста
  • Оссиан
  • Эварист Дезире де Форж Парни
  • Некрасов
  • Данте «Божественная комедия»