Цього року до рук потрапив автобіографічний роман «Біле на чорному» Рубена Гонсалеса Гальєго.
Щиро кажучи, я не люблю такого чтива. Де вся книжка — щось безпросвітне, де нема світлого закінчення, де закінчення, власне, немає взагалі.
Роман про непросту долю людей з обмеженими можливостями, яким судилося жити в сиротинцях та в будинках для літніх людей. Про людей, які вже в 10 років не бачать сенсу в своєму існуванні. Про людей, в котрих є права і привілеї(?) та немає сенсу ними користуватись, адже більшість із них просто помирає, не доживаючи навіть до повноліття.
Роман про дітей(?), які живуть, доки живеться. Чи, радше, існують (?)
Автор всіляко намагається довести, що навіть ті, хто не має ні рук, ні ніг не хочуть, щоб їх вважали особливими, не хочуть щоб їх жаліли, адже це найогидніше. Вони не хочуть, щоб хтось наживався на їхньому нещасті. Проте, кожна сторінка твору змушує ледь не завивати від відчаю.
А наприкінці ти вже просто відмовляєшся вірити в той «паралельний» світ. Відмовлєся вірити у те, що десь є неповносправні, що хтось десь змушений страждати. Що в когось від самого дитинства не було навіть маленького шансу жити, як всі.
Вдумайтеся, ЯК ВСІ!
До всього цього додайте те, що описані події відбуваються в радянські часи.
І лише тепер можна уявити всю глибину того жаху, що описується.
Загалом важко. І боляче.
“Если дать всем взрослым на Земле много водки и колбасы, они будут добрые и все дети будут счастливы.
Для тих, кому цікаво, додаю посилання на сайт Рубена Гальєго.
А тут лінк на історію про нього.
І тут більше цитат із ЖЖ з атмосферними ілюстраціми.
І так, якщо хтось не дійде до Вікі, то автор з народження хворий на церебральний параліч. А свої книги набирає вказівним пальцем.
Немає коментарів:
Дописати коментар
прокоментуй