29.06.14

Розібратись в собі, або Сомерсет Моем і «Тягар пристрастей людських»

Якби хто знав, як я ненавиджу мотивуючі книжки. Особливо сучасні. Вас 200-400 сторінок вчать, як слід «правильно» жити, що робити. Вам 200-400 сторінок розказують про очевидне. Але така вже людська природа: нам треба ще раз хоч десь почути те, що ми й так давно знаємо, щоб остаточно переконатись в цьому.

Один мій хороший друг якось сказав, що життя ― це пісочниця. Так чому ж, чорт забирай, ми маємо позбавляти себе можливості гратись в цій пісочниці? Кому потрібні ті таймменеджменти, розпорядки дня? Чому в свої 20 ми повинні заганяти себе в рамки правильності і слухати людей, які, можливо, зовсім-зовсім не тямлять, як варто жити.  Чому ми не можемо помилятись? Чому ми повинні дотримуватись якихось часових стереотипів? Нащо нам щось встигати чи не встигати?

Іноді я просто дивуюсь, тому, що нам сьогодні навʼязують.
До чого весь цей довжелезний пролог? Спаліть всі книжки зі самовдосконалення, та черпайте ідеї і натхнення з хорошої художньої літератури. Там все вже давно описано, слід просто вмикати мозок і помічати щось поза самим сюжетом.

А тепер я вимикаю свою злість і розповідаю про чудову-пречудову книжку Сомерсета Моема «Тягар пристрастей людських».
Це друга книжка після «Мартіна Ідена», яка страшенно надихає і, може, навіть заспокоює в якомусь плані.

Головний герой книги Філіп ― сирота, каліка від народження, який росте в сімʼї дядька-священика. Закомплексований інтроверт, який всіляко хоче налагодити контакт з оточуючими, але через свою замкненість та захисні механізми, що проявляються через грубощі, не може цього зробити.

Він люто ненавидить школу, в яку його віддають, тому згодом кидає її, щоб поїхати до Лондона та навчатись бухгалтерії ― справі, яка стає модною і популярною, справі, якою за словами персонажів твору, мають і будуть займатись лише джентльмени. Та з цифрами у Філіпа не складається і він вирішує спробувати себе в мистецтві. Він думає, що має схильність до малювання. Два (?) роки він проводить у Франції, навчаючись в салоні. Там йому допомагає дуже дивна дівчина, яка згодом закінчує життя самогубством (як виявляється пізніше через бідність). Після цього одного дня Філіп звертається до майстра (злого на вигляд дядечка) і просить його реально оцінити його здібності і сказати, чи є сенс далі продовжувати навчання. Той радить йому зайнятись іншою справою якщо він справді не хоч залишитись на рівні звичайнісінького художника.

І Філіп знову вирушає на пошуки себе. Цього  разу знов до Англії. Там він починає вивчати лікарську справу. Вона видається йому напрочуд нудною, але він не полишає навчання, позаяк хоче хоч раз у житті довести щось до кінця.

В цей період, під час практики, він знайомиться з одним цікавим чоловічком ― Ательні. Сімʼя Ательні в подальшому дуже полюбить Філіпа і допомагатиме йому в скрутні моменти.
Філіп переживе бідність, спатиме на лавках на вулиці, страшенно недоїдатиме.
Філіп переживе декілька зрад друзів і жінки, яку він так любив і яка весь час його використовувала. Він болісно сприйматиме ці зради, але кожного разу прощатиме їх, через свою добросердечність і милосердя (?).  
Але врешті все налагодиться: він знайде свою тиху гавань, зрозуміє, що нарешті знайшов те, чим хоче займатись, зрозуміє, що тяга до подорожей екзотичними країнами Азії в складі екіпажу якогось судна ― це те, за чим ховалось справжнє бажання осісти на місці, створити сімʼю і жити тихо і щасливо.

Сомесет досконало передасть психологію поведінки закоханої людини, яка щоразу робить ті ж самі помилки і щоразу про це шкодує. Він чудово продемонструє визрівання внутрішнього стрижня, становлення особистості.  Він з іронією розповідатиме про людські пороки, помилки.
Він продемонструє, що людина, усвідомлюючи, що чинить неправильно, все одно раз за разом чинитиме це. Що, страждаючи від дій інших, вона тими ж діями змусить страждати інших...
Сомерсет продемонстрував шлях пошуку самого себе (те, що мене схвилювало найбільше!). Покаже, що не важливо скільки часу/грошей/зусиль ти витрачаєш на ті пошуки, неважливо, що кажуть інші (з висати сваєво опита), адже якщо ти намагаєшся щось змінити (нехай і незграбно), це щось таки зміниться і все складеться найкращим чином.

І Сомерсет говорить про час. Про те, що не варто думати, що ми його гаємо. Не варто порівнювати себе з оточуючими (які вже давно одружились, завели дітей, успішно десь працюють бла бла бла) і поспішати робити те ж саме, дисбалансуючи себе самого. Навʼязані суспільні межі, в яких до 25  (чи до скількох там) ти мусиш влаштувати своє життя ― ідіотизм. Куди і нащо поспішати.  Це можна зробити і в 30, і в 40. І ні-чо-го від того не зміниться. На все свій час, як би банально не звучала ця істина.

Одне точно ― це вічний роман. Всеосяжний і багатогранний. З силою, з досвідом (чи його відсутністю), з емоціями. Роман, в якому ти не критикуєш вчинки героїв, а лишень співпереживаєш. Роман, який змушує думати, аналізувати та спостерігати.

“Филип был еще так молод, что не понимал, насколько меньше чувствуют обязательства те, кому оказывают услугу, чем те, кто ее оказывает  (глава 25).
“Никто не знает, какая она, ваша жизнь! Люди познают жизнь такой, какой ее увидел художник (Лоусон, глава 41).
“– Великое искусство немыслимо без морального начала  (глава 41).
“Единственным их талантом было долголетие, а ни один художник не имеет права жить после сорока: в этом возрасте он уже создал свои лучшие произведения, потом он только повторяется (Лоусон, глава 41).
“...Хороший художник должен рисовать два объекта сразу – человека и его душевное устремление (глава 48).
“Деньги – это шестое чувство, без него вы не можете как следует пользоваться остальными пятью (Мсье Фуане, глава 51).
“...Искусство ... способно утолять душевные муки (Филип, глава 64).
“...Красотой наделяют действительность художники и поэты. Они творят красоту (Филип, глава 64).
“Наконец Филип признал:
– Я ничего не знаю о других людях. Могу сказать только о себе. Иллюзия, что воля моя свободна, так сильно во мне укоренилась, что я не в состоянии от нее избавиться, хотя и подозреваю, что это только иллюзия. Однако эта иллюзия является одним из сильнейших стимулов всех моих поступков. Прежде чем что-нибудь совершить, я чувствую, что у меня есть выбор, и это влияет на каждый мой шаг; но потом, когда поступок уже совершен, я прихожу к убеждению, что он был неизбежен с самого начала.
– Какой же ты отсюда делаешь вывод? – спросил Хейуорд.
– А только тот, что всякие сожаления бесполезны. Снявши голову, по волосам не плачут, ибо все силы мироздания были обращены на то, чтобы эту голову снять (Филип, Хейуорд, глава 67).
“Люди спешили с места на место, подгоняемые неведомой силой; сущность происходящего ускользала от них; казалось, они спешат только для того, чтобы спешить (глава 85).
“Жизнь его казалась ужасной, пока мерилом было счастье, но теперь, когда он решил, что к ней можно подойти и с другой меркой, у него словно прибавилось сил. Счастье имело так же мало значения, как и горе. И то и другое вместе с прочими мелкими событиями его жизни вплетались в ее узор (глава 106).
“Отказаться от всего ради личного счастья – может быть, и означает поражение, но это поражение лучше всяких побед (глава 122).

 Література в літературі:

Музика, згадана в романі:


Художники, згаданІ в романі: 


Для зацікавлених:
Існує 3 екранізації роману Моема. 
1) Of Human Bondage (1934) стрічка виробництва США, яка абсолютно перекручує і «ріже» зміст роману Сомерсета, побудована лише на «любовних» його сторонах.
2) Of Human Bondage (1946) адаптація тих же США
3) Of Human Bondage (1964) Великобританія (сюжет порізаний і в ньому багато плутанини, але все ж значно ліпший ніж екранізація 34 року)


Автор: на
Ярлыки: , , , , , , ,

Немає коментарів:

Дописати коментар

прокоментуй

Підписатися на: Дописати коментарі (Atom)