«Овід» Етель Ліліан Войнич

Чи доводилось вам хоч коли-небудь читати роман, вже перші сторінки якого змушували подумати «що тут взагалі відбувається?»?
Чи доводилось розбиратись в плутанині якихось імен/подій?
І можна було б подумати, що я говорю про котрусь із книжок Маркеса. Але ні.

Насправді, мова йде про історичний роман Ліліан Войнич «Овід».
Почала я його читати ще всередині літа (зараз вже початок осені), коли надворі немилосердно смалило сонечко, в панельному будинку сидіти не хотілося, а вода в річці була (як би банально це не звучало) як молоко, хіба тільки дещо зеленувата.
Пляжним чтивом творіння Войнич назвати було ну дуууже важко, але тоді в голові промайнула думка «чому ні?».

І не все так жахливо, як здалося напочатку. (останнім часом усе виявляється не таким вже і жахливим.) Імена почали самі собою влазити до голови, сюжет поступово ставав стрункішим, а головне вимальовувалась драма, а хто ж їх не любить?

Настав час спойлерів, бо я без них не можу.
Був собі такий хлопчина Артур, якого дуже цікавило богослужіння. Був у цього Артура наставник (згодом виявилось, що наставник ― то дуже м'яко сказано), якого він просто обожнював. І жилося б тому Артурові добре, якби не подався він в політику. Саме ту яскраву, з гаслами, маніфестами, зборами однодумців... І здавалось би, ну і що з того? Але політика та була зав'язана на революційних поглядах, і ба більше ― партія, до якої долучився Артур, була підпільною.

Але це ще не найважливіше. Якось, під час сповіді, коли наставник-сповідальник (?) Артура був у «відрядженні», наш головний герой висповідався іншому церковнослужителю. І пішло-поїхало, бо той порушив таємницю сповіді і здав поліції те, що Артур пов'язаний з підпільною партією і так далі.

З Артура почали знущатись, допитуючись, хто його спільники, і врешті-решт підставили, буцім він здав когось, кого недолюблював (на почвє любві і рєвнасті). Всі повірили у цю зраду і Артур вирішив зникнути з життя усіх знайомих, ініціювавши смерть (тіло так і не знайшли).

І вже незабаром перед нами з'являєтьcя інший герой. Саркастичний молодий чоловік зі шрамом на обличчі, зі скаліченою рукою та ногою, який називає себе Оводом.

Овід цей починає всіляко виступати проти церковнослужителів (особливо проти свого колишнього наставника (але більше з особистих причин, ніж через проблему співіснування політики-релігії, тему якої, власне, і зачіпає Ліліан Войнич).

Власне, оцей момент переродження і є, як на мене, переломним в усьому романі. Його ніби і передчуваєш і не очікуєш одночасно.
А найцікавіше потім спостерігати за усіма змінами, що відбулись у житті Артура та тих, хто його оточував.

Розповідати, що було далі, не буду. Просто скажу, що кінцівка роману вийшла дуже емоційною.
Тому читати раджу, але без великих сподівань.

А ще скажу, що приписка «історичний» ― дуже голосна. Так, правда, події, описані в романі, реальні і все таке. Але саме формулювання відлякує. Чому не зазначити, що в основі роману лежать реальні події. Але це так, думки в голос і нічого серйозного.

Цього разу про усі екранізації розповідати не буду. Чимало є радянських, про які пише Вікі та китайських. Наприклад, найновішою адаптацією є «Niumeng» (2003) Китай.
І я про себе дивуюсь, чому роман про повстання проти режиму політичного та релігійного викликає якийсь резонанс в країнах, де цього не очікуєш.
Цензура там не вдивляється в суть, а черпає сенс з поверхні роману? Хм, це б усе пояснило.