Бредбері спалює книжки. 451 градус за Фаренгейтом

Сжигать в пепел, затем сжечь даже пепел

Хто не читав «451 градус за Фаренгейтом»? Ти?

Насправді я й сама йог прочитала от-от (здається, пізніше від усіх на світі). Але нічого.

Що це?

Це роман-антиутопія улюбленого Рея Бредбері.

Про що?

Про суспільство, яке в рамках свого середовища розучилося сприймати інформацію в повному обсязі. (нічого не нагадує, ні? Та ну!).Щоб та інформація сприймалась, це має бути супервибране, екстракт екстракту, щось драматичне, захоплююче і обовʼязково зі зрозумілим закінченням. Про суспільство, яке сліпо довіряє усьому, що навʼязують йому зі стін-екранів телебачення (родичі). Про жорстоку глобалізацію.

Дивує ситуація, в якій за вікном літають воєнні літаки, а на людей з екранів ллється бруд про якогось пожежника, який (о ні!) приховував книжки, бо це ж протизаконно. А за якийсь час місто просто накривають ядерні боєголовки, а ніхто нікого не попередив про це. Люди собі просто померли, не знаючи правду, «щасливими».

Але чи все так погано? Саме в ситуації заборон виникає сильне бажання порушувати ті заборони (ну, хто ж цього не відчував бодай раз у житті?). І в ситуації заборони книжок виникає бажання ті книжки читати, сприймати, запамʼятовувати. Та для чого чекати заборон, щоб взятися за те, що можна робити і так?

Як і в кожній утопії/антиутопії ця теж має безпосередній звʼязок з реальністю. Далеко ходити не треба: Вікі нагадує нам історію, коли цензура забороняла вірші Ахматової (зауважу, значно раніше, ніж світ побачив «451 градус…»), і вона просила своїх друзів завчати їх напам’ять, щоб хоч якось зберегти. Та ж сама ситуація із запам’ятовуванням була в тюрмах Союзу. Там заборонені книжки також передавали із уст в уста. Хіба не те ж роблять герої наприкінці роману? Кожен відповідав за якусь вивчену книжку. (До речі, на моменті, де починається пояснення «як це ― бути книгою» (памʼятати її) та переліком тих книг, які зберігають герої, у мене виникло надсильне відчуття дежавю, ніби я вже (читала/) бачила десь (про) цю ж ідею).

Хто?

Головний герой ― пожежник Гай Монтег. Пожежник не в традиційному розумінні цього слова. Бредберівський пожежник не гасить пожежі, а навпаки їх створює. Спалює книжки, знищує все майно тих, хто ті книжки тримає.  

Вже майже на початку роману з Гаєм відбуваються зміни. Він зустрічає дівчину, яка відкриває йому очі на «інший» світ, на інше мислення (цікавиться ним, а не собою, говорить про почуття…). Згодом ми дізнаємось, що ця дівчина (ймовірно) мертва, бо потрапила в автокатастрофу (хоча я навіть і зараз в тому сумніваюсь і вірю, що вона жива і, так само як і Гай, бродить поза межами міст). Саме з моменту першої їх зустрічі до голови Гая прокрадаються сумніви стосовно правильності того, що він робить.

Дружина Гая всіляко переконує, що він робить неправильно, керівник по роботі так само намагається розвіяти ті сумніви і повернути Гая до «правильної» місії пожежника. Але в них нічого не виходить.

Як наслідок колишнє життя нашого героя руйнується вщент, а попереду майорять «революційні» перспективи.

Сказати, що я аж так полюбила цю книжку, чи, бодай, була в шаленому захваті від неї ― не скажу. Друга половина роману, як на мене, вийшла трішки невиразною, а закінчення взагалі зіпсувало враження. Куди поділась та живописність в описах, хвилюючі образи, емоційність в кожній літері?

Але загалом ідея (концепція?) роману надзвичайно сильна. А головне (і на жаль) дуже близька сучасному суспільству.

Висновок: безумовно раджу.

Порада: не слухайте «восторженных визгов» усіх тих, хто прочитав роман раніше від вас і не вибудовуйте великих сподівань. Можливо, саме тоді роман сприйматиметься легше і без упереджень.

“…люди уже не представляют ценности. Человек в наше время ― как бумажная салфетка: в неё сморкаются, комкают, выбрасывают, берут новую, сморкаются, комкают, бросают...Люди не имеют своего лица.

 “Книги ― только одно из вместилищ, где мы храним то, что боимся забыть. В них нет никакой тайны, никакого волшебства. Волшебство лишь в том, что они говорят, в том, как они сшивают лоскутки вселенной в единое целое.

“Хорошие писатели тесно соприкасаются с жизнью. Посредственные ― лишь поверхностно скользят по ней. А плохие насилуют ее и оставляют, растерзанную, на съедение мухам...

“Мы живём в такое время, когда цветы хотят питаться цветами же, вместо того чтобы пить влагу дождя и соки жирной почвы. Но ведь даже фейерверк, даже всё его великолепие и богатство красок создано химией земли. А мы вообразили, будто можем жить и расти, питаясь цветами и фейерверками, не завершая естественного цикла, возвращающего нас к действительности.

 “…книги не обладают такой «реальностью», как телевизор. <…> Вы можете закрыть книгу и сказать ей: «Подожди». Вы её властелин. Но кто вырвет вас из цепких когтей, которые захватывают вас в плен, когда вы включаете телевизорную гостиную? Она мнёт вас, как глину, и формирует вас по своему желанию. Это тоже «среда» — такая же реальная, как мир. Она становится истиной, она есть истина. Книгу можно победить силой разума. Но при всех моих знаниях и скептицизме я никогда не находил в себе силы вступить в спор с симфоническим оркестром из ста инструментов, который ревел на меня с цветного и объёмного экрана.

“Набивайте людям головы цифрами, начиняйте их безобидными фактами, пока их не затошнит, ничего, зато им будет казаться, что они очень образованные. У них даже будет впечатление, что они мыслят, что они движутся вперёд, хоть на самом деле они стоят на месте. И люди будут счастливы, ибо «факты», которыми они напичканы, это нечто неизменное. Но не давайте им такой скользкой материи, как философия или социология. Не дай бог, если они начнут строить выводы и обобщения. Ибо это ведёт к меланхолии! Человек, умеющий разобрать и собрать телевизорную стену, ― а в наши дни большинство это умеет, ― куда счастливее человека, пытающегося измерить и исчислить вселенную, ибо нельзя её ни измерить, ни исчислить, не ощутив при этом, как сам ты ничтожен и одинок. Я знаю, я пробовал! Нет, к чёрту! Подавайте нам увеселения, вечеринки, акробатов и фокусников, отчаянные трюки, реактивные автомобили, мотоциклы геликоптеры, порнографию и наркотики. Побольше такого, что вызывает простейшие автоматические рефлексы! Если драма бессодержательна, фильм пустой, а комедия бездарна, дайте мне дозу возбуждающего ― ударьте по нервам оглушительной музыкой! И мне будет казаться, что я реагирую на пьесу, тогда как это всего навсего механическая реакция на звуковолны. Но мне то всё равно. Я люблю, чтобы меня тряхнуло как следует.

“Первая [необходимая нам вещь]… ― это качество наших знаний. Вторая ― досуг, чтобы продумать, усвоить эти знания. А третья ― право действовать на основе того, что мы почерпнули из взаимодействия двух первых.

“Человеческая память похожа на чувствительную фотопленку, и мы всю жизнь только и делаем, что стараемся стереть запечатлевшееся на ней.

Література в книзі:

• Уолт Уитмен;
• Уильям Фолкнер;
• Платон «Республика»;
• Марк Аврелий;
• Джонатан Свифт «ПутешествиеГуливера»;
• Чарльз Дарвин;
• Артур Шопенгауэр;
• Альберт Эйнштейн;
• Альберт Швейцер;
• Аристофан;
• Махатма Ганди;
• Будда Гуатама;
• Конфуций;
• Томас Лав Пикок;
• Томас Джефферсон;
• Авраам Линкольн;
• Библия;
• Джордж Байрон;
• Том Пэйн;
• Николо Макиавелли;
• Бэртран Рассел;
• Данте Алигьери;
• Уильям Шекспир «Гамлет»;
• «Маленький черный Самбо»;
• Бичер-Стоу Гарриет «Хижина дяди Тома»;
• Луиджи Пиранделло;
• Милтон;
• Софокл;
• Эсхил;
• Юджин О'нил;
• «Берег у Дувра»;
• Доктор (Сэмюэл) Джонсон;
• Поль Валери.

 Для тих, кому цікаво:
Існує одноіменна стрічка «451 градус за Фаренгейтом». Відзняли її у Британії аж у 1966 році.

В 1984 році в Союзі було відзнято телевиставу під назвою «Знак саламандри».

А ще Вікі подає купу цікавих фактів (і тут) про те, де використовуються алюзії на бредберівський роман.

А тут можна прочитати про історичний контекст роману і історію публікації.