Мопассан і меланхолійний роман «Сильна, як смерть»

Вирішила я собі влаштувати тиждень Мопассана.  При чому не читати його хотіла а слухати.
Ось і маю прослуханою третій роман із гучною назвою «Сильна, як смерть». Власне, мабуть, саме через назву я її і обрала для ознайомлення.
Головний герой книги — меланхолійний художник, роботи якого користуються неймовірним попитом. Він писав картини, ходив на звані вечері, де критикував вершки суспільства за  обмеженість і стандартність мислення, але не мав чогось того особливого в житті, що б робило його щасливим.
В нього була неймовірно гарна коханка (я би назвала її втіленням жіночої мудрості, позаяк 12 років втримувати холостого чоловіка біля себе треба вміти), яка захоплювала його своєю красою та жвавістю... Але на то він і Мопассан, що в нього немає вічності в почуттях.
Закоханість художника перекинулась на дочку цієї коханки, яка була точно копією коханки (в молоді роки).
Взагалі, роман цей  — суцільне розмірковування про швидкоплинність життя, про боротьбу молодої душі зі старіючим тілом. В якийсь момент так перенасичуєшся сумними роздумами персонажів, що, як і герої, починаєш думати, кому ти потрібен будеш зі своєю старістю і нікчемністю.

І, традиційно, текст переповнений смертями і закінчується також трагічно, лишаючи читача наодинці зі своїми думками.

“ Однако она была кокетка, но ее задорное и осмотрительное кокетство никогда не заходило слишком далеко. Она любила слушать комплименты, ей было приятно возбуждать желания, лишь бы только можно было делать вид, что не замечаешь их; и, пробыв целый вечер в какой-нибудь гостиной, где ей курили фимиам, она затем отлично спала, как женщина, выполнившая свое земное назначение.

“ Ниодна женщина, что бы там не говорили, не может оставаться равнодушной к физической красоте и славе.

“ Война в этом мире затевается только ради мира.

“ Человек любит свою мать почти не осознавая, не чувствуя, потому что это так же естественно, как сама жизнь. И лишь в момент последнего раставания замечает он как глубоки корни этой любви. Никакая другая привязаность не сравнима с этой, потому что все другие - случайны, а эта врожденная. Все другие навязаны нам познее разными житейскими обстоятельствами, а эта живет с первого нашего дня в самой нашей крови (Графиня Анна)

“ Он ощущал в своем серде желание нравиться, быть лбезным и остроумным как в самые радосные дни своей юности. Одно из тех инстинктивных желаний, которые сильнейшим образом возбуждают все способности обольщения, заставляя павлина роспускать хвост, а поэта - сочинять стихи.  

Література в літературі:

• «Женщины»
• Мюссе
• «Вывеска ума и сердца»
• «Манон Леско» абата Прево
• «Страдания молодого Вертера» Иоганна Вольфганга
• «Цветы зла» Шарля Бодлера
• «Красное и черное» Стендаля
• «Женщины в 18 веке»
• «Адольф» Б. Констана
• Бальзак
• Гюго
• Альфонс де Ламартин

сіре «Життя» Гі де Мопассана

Пам'ятаєте, якийсь час, а може і зараз, була якась особлива мода на картини, виконані в стилі гіперреалізму?
Пам'ятаєте, як сильно вони були схожі на велетенські (чи не дуже) фотографії. Такі чіткі, такі живі.
Я до чого... Мопассан пише так само — гіперреалістично.
Від тієї надмірної реалістичності іноді аж нудить. Той занепад суспільства, який він описує, ті моменти життя, до описів яких ми не звикли в літературі — все є в його новелах так само як і стабільне відчуття якоїсь безвиході.

Безвихідь ця не така як у Кафки — невизначена, коли герой кидається з боку в бік і не розуміє в чому справа. У Мопассана вона чітко окреслена, але від цього не менш страшна.
В нього реальні покидьки роблять нікчемні вчинки. Все це не заперечується суспільним ладом. Протистоять покидькам слабовільні персонажі і повернуті фанатики. Закінчуються (?) ж усі неприємності смертями. Спочатку це смерті кривдників, потім людей, що колись підтримували. Та й з останніми не все так чисто і гарно: виявляється, вони так само, як і покидьки, колись зраджували.
Ряд неправд, ряд зрад, розпуста... всі ці вади нанизуються з контрастними їм життями, вірністю в такій нікчемній кількості, що стає страшно.
Закінчується ж усе появою нового крихітного життя, яке, скоріш за все, чекає те ж, що і всіх персонажів, які жили раніше. І враження таке, що весь цей сумний реалістичний абсурд продовжуватиме рухатись до кінця світу по темно-сірій вісімці нескінченності, повторюючись час від часу.
Але чому дивуватись.

Мопассан був ще тим декадентом. Описуючи занепад притаманний тогочасному суспільству (та й сучасному) він ніби отримував задоволення.
Читач же не зможе розслабитись за його «Життям». Бо ж забагато в ньому підлості і обману, які викликають ледь не постійне обурення.
Можливо метою «Життя» і було викликати це обурення і незгоду, щоб щось почало змінюватись. Хоча б на йоту.
Кожен лишиться зі своїми думками. Я ж лишаюсь поки що в пригніченому стані від прочитаного.

Цитати:

“Его великой силой и великой слабостью была доброта, такая доброта, которой не хватало рук, чтобы ласкать, — доброта творца, беспорядочная и безудержная, подобная какому-то омертвлению волевого нерва, недостатку энергии, почти пороку.

“ И как бросают в землю зерна, так и она всюду сеяла воспоминания. Те воспоминания, корни которых сохраняються до самой смерти.

“В этих историях из далекого прошлого девушка узнавала себя, удивляясь сходству их мыслей и родству желаний; ведь каждое сердце воображает, что оно впервые бьется под наплывом тех ощущений, которые заставляли уже биться сердца первых людей и заставят еще трепетать сердца последних мужчин и последних женщин.

“Путишевствовать одной грустно. Нодо быть по меньшей мере вдвоем, что бы было с кем делиться впечатлениями (Виконт).

“... Сжигай все письма. И мамины, и мои, и все. Ничего нет ужасней, когда мы, став стариками, начинаем перетряхивать нашу молодость (Барон).

Література в літературі:

• байки Ла Фонтена
• «Коринна или Италия» Жермена де Сталь
• Вальтер Скотт

Для тих, кому цікаво, є цікава стаття Даніліна про Мопассана. 

Там також йдеться про те, як писалося «Життя»

Гі де Мопассан і ті, що йдуть по трупам

Приблизно рік тому ми роз'їжджали Україною, вбиваючи в подорожах літній час і потрапили до однієї далекої родички в Херсон.
З милою і гіперактивною тітонькою ми за пару годин договорились до такого, що вона вже про літературу почала...
І розповіла вона про Гі де Мопасана та його «Любого друга» (Милого друга). Ми покивали головами, позаяк той твір в той час з нас ще ніхто не прочитав.
На початку літа вже цього року про нього згадали між іншим. Спочатку читати почав Андрюшик. Я все відкладала, позаяк ніяк не могла дочитати «Братів Карамазових» і це мене злило.
Пізніше вже разом ми переглянули абсолютно бездарну кінострічку-екранізацію роману 2012

року. Дивитись я її змогла тільки з коментарем того, хто прочитав роман, настільки тезово вона зроблена.
Після того настав час і мені прочитати.
І тут знов казус: з'явилась проблема з очима. Біс із ним, — подумала я, — прослухаю аудіокнижку студії «Ардіс» (2003).
І яким же було моє здивування, коли я не могла відірватися від тих аудіозаписів!
Зазвичай, щоб під час прослуховування нічого в голову іншого не лізло, а слова краще сприймалися, починаєш займатись якоюсь механічною роботою (наприклад малюєш тощо). Та тут навіть робити нічого не хотілося. Лежала собі на ліжку, дивилась в стелю і слухала-слухала-слухала.
Роман, насправді, злободенний.
Маємо героя з чіткими бажаннями. Гарного, стрункого, хитрого, якщо хочете.
Втіленню цих бажань в реальність не може завадити ніхто, бо герой наш обводить навіть найпроникливіших кругом пальця. Він грається життями, душами інших. Він вибудовує собі сходинки до слави (до парламенту, як ми потім зрозумієм) з тих життів і душ. Він користується

кожнісінькою можливістю, він чує всі підказки, кожнісіньке слово, сказане ненароком і використовує їх в потрібну мить.
Герой наш, Жорж Дюруа (пізніше Дю Руа на аристократичний лад) не вміє на початку абсолютно нічого, знаходиться ледь на самому дні суспільної ями. Та згодом поступово завдяки іншим лізе і лізе догори.
Спочатку йому допомагає старий друг з воєнних часів, далі дружина друга допомагає йому писати, потім він одружується з тією дружиною завдяки щасливим (чи не дуже?) обставинам для нього... і пішло-поїхало.
Це великий образ тільки тому, що він знає, чого хоче, не сидить на місці, а працює-думає над своїм майбутнім. І це низький, огидний образ тільки тому, що він не знає межі, він занадто ненаситний як в фізичному так і в матеріальному плані (духовний же план давно лишається позаду нього). Він женеться за всім недоступним і це, можливо, і правильно. Але, як на мене, прогнавшись так ціле життя, на що обертатися будеш потім? 

І, справді, час від часу Жоржу гидким стають ті, що колись йому допомагали. Він ніби зрікається їх, бо кому ж приємно усвідомлювати, що щось зробив НЕ САМ?
Та хіба такий герой аналізуватиме такого роду ситуації? Живе по накатаному та й годі.
Ось тільки через це все, щоб десь повчитись і десь щось збагнути і варто все перечитати.

Сподобались цитати... свого роду девізи Жоржа Дю Руа:

“Мир принадлежит сильным. Нужно быть сильным. Нужно быть выше всего.

“Победа принадлежит смелым. Эгоизм — это все. Но эгоизм ведущий к наживе и почету стоит больше чем эгоизм ведущий к обладанию женщины и любви.

Достоєвський і неперевершені «Брати Карамазови»

Направду, найскладніше починати і закінчувати справу. Так в мене було і з «Братами Карамазовими».
Все тому, що мова Достоєвського настільки цікава, що після прісненьких книжечок до неї важко призвичаїтись. Довгі заплутані смачні речення - ось він пан Достоєвський.
Детальні нескладні описи, неоднозначні герої...
Підкупають зображувані ситуації, характери, події. Підкупає енергетика кожного персонажу.
Читаючи доводиться багато думати, переживати, хвилюватись. Інколи це по-хорошому набридає так, що хочеться перестрибнути декілька сторінок, щоб чимшвидше дізнатись, що ж буде далі.
Дуже часто відкладала твір осторонь. От так просто не відкривала книжки тиждень-два, а потім знову читала залпом. Не можу дати цьому раціонального пояснення. Здається, на все потрібно мати натхнення. На Достоєвського тим паче.

Пам'ятаю з «Гравцем» було якось значно простіше. Раз― і закінчення. А тут довгий вступ, нескінченні описи братів і подій, які сприяли формуванню їх особистостей.
В захваті від усього. Окрім, хіба, кінцівки. От як не крути, а мені вона надто ідеалістичною і занудною здається (я про останні розділи перед епілогом).
Та все одно, я дуже рада, що мені якось порадили прочитати цю велич.
Здається, саме завдяки «Братам Карамазовим» можна зрозуміти слов'янську душу вповні. Ну, чи навпаки ― не зрозуміти. Розкрити її багатогранність, сумеречність і дуалізм, яким вона просякнута до кінцівок коріння свого.

І так, без містики з записами не обійшлось. Знов зникла електронка всіх позначок і відновити її не змогла. Тому улюблене розпочинається десь з середини (?) книжки.

“ ―Никогда, никогда я не поверю, - горячо лепетала Настя, ― что маленьких деток повивальные бабушки находят в огороде между грядками с капустой. Теперь уж зима, и никаких грядок нет, и бабушка не могла принести Катерине дочку.
― Фью! ― присвистнул про себя Коля.
― Или вот как: они приносят откуда-нибудь, но только тем, которые замуж выходят.
Костя пристально смотрел на Настю, глубокомысленно слушал и соображал.
― Настя, какая ты дура, ― произнес он наконец твердо и не горячась, ― какой же может быть у Катерины ребеночек, когда она не замужем?
Настя ужасно загорячилась.
― Ты ничего не понимаешь, ― раздражительно оборвала она, ― может у нее муж был, но только в тюрьме сидит, а она вот и родила.
― Да разве у нее муж в тюрьме сидит?― важно осведомился положительный Костя.
― Или вот что, ― стремительно перебила Настя, совершенно бросив и забыв свою первую гипотезу: ― у нее нет мужа, это ты прав, но она хочет выйти замуж, вот и стала думать, как выйдет замуж, и все думала, все думала, и до тех пор думала, что вот он у ней и стал не муж, а ребеночек (Настя, Коля, Костя) [с. 1214].

“―А ты чего, женский пол опоздала? ― спросил Красоткин [с. 1219].
“Рыловорот первой руки и последней степени (Коля Красоткин) [с. 1280].
“Бог есть только гипотеза... но... я признаю, что он нужен, для порядка... и если б его не было, то надо бы его выдумать (Коля Красоткин) [с. 1290].
“Я признаю, что женщина есть существо подчиненное должна слушаться. Les femmes tricottent, как сказал Наполеон... (Коля Красоткин) [с. 1294].

*Les femmes tricottent: Дело женщины― вязанье 
“Но злодей предпочел-де лучше убить отца и ограбить его именно на три же тысячи, рассчитывая сделать это безнаказанно, чем тащиться в Сибирь с сорокалетними прелестями своей скучающей дамы (Ракитин) [с. 1338].
“Те, которые перенесли несчастье, всех лучше судят (госпожа Хохлакова) [с. 1347].
“Боже тебя сохрани, милого мальчика, когда-нибудь у любимой женщины за вину свою прощения просить!
<...>
Ну попробуй пред ней сознаться в вине, «Виноват, дескать, прости, извини»: тут-то и пойдет град попреков!Ни за что не простит прямо и просто, а унизит тебя до тряпки, вычитает, чего даже не было, всё возьмет, ничего не забудет, своего прибавит, и тогда уж только простит. И это еще лучшая, лучшая из них! Последние поскребки выскребет и всё тебе на голову сложит — такая, я тебе скажу, живодерность в них сидит, во всех до единой, в этих ангелах-то, без которых жить-то нам невозможно! (Дмитрий Карамазов) [с. 1385].
“Всякий порядочный человек должен быть под башмаком хоть у какой-нибудь женщины (Дмитрий Карамазов) [с. 1385].

“Все лучшие идеи его приходят к нему, когда он спит (сатана, виденье Ивана Карамазова)[с. 1492].
“...Что такое это семейство Карамазовых, заслужившее вдруг такую печальную известность по всей даже России? Может быть, я слишком преувеличиваю, но мне кажется, что в картине этой семейки как бы мелькают некоторые общие основные элементы нашего современного интеллигентного общества (Ипполита Кириллович) [с. 1627].

“...Мы любим жить на людях и тотчас же сообщать этим людям все, даже самые инфернальные и опасные наши идеи, мы любим делиться с людьми, и, неизвестно почему, тут же, сейчас же и требуем, чтоб эти люди тотчас же отвечали нам полнейшею симпатией, входили во все наши заботы и тревоги, нам поддакивали и нраву нашему не препятствовали. Не то мы озлимся и разнесем весь трактир (Ипполита Кириллович) [с. 1647].
Література в літературі:

• Вольтер «Кандид, или Оптимизм»
• Пушкин «Евгений Онегин»
• Шиллер