Типовий Буковскі, або враження від «Поштамту»

За вікном весна, погода змінюється щоп'ять хвилин і від того хочеться невідомо чого: чи то солодкого, чи то поспати. Саме в такий час згадуєш про Список рекомендованої літератури, який складали гуртом ще восени, і знаходиш знайоме прізвище ― Буковскі ― навпрти якого майоріє назва книжки, яку ще не читав ― «Поштамт» ― його перший роман.

Часу на читання, щиро кажучи, вирвати нема де ― на роботі треба працювати, вдома захлестує «битовуха» ― тому відкриваєш милий ex.ua і починаєш чаклувати над пошуком у розділі «аудіокнижки».

І як же дивуєшся, коли чуєш, що перекладач Стронґовський! Ти ж тільки недавно скачував його «Їбаш» з динозавриком для заставки на робочий стіл. Захоплення змінюється сміхом, коли картавий митець починає читати текст. І ти починаєш хвилюватися, хоч би вловлювати зміст за тим нуднуватим читанням та смішною картавістю (о, не толерантна я).

Але ні, переклад ― божественний. Тут тобі і книжкова лайка, і слова, про які давним-давно забув, і коментарі з примітками. Загалом ― сік. І звичайний текстик пияка Буковскі перетворюється на щось фантастичне.

Після оди талановитому Стронґу час згадати про що ж книжка.
Про вже знайомого Чинаскі, який пʼє (що то за персонаж Буковскі, який не пʼє?), лається, займається сексом з усіма, ким можна, грає на іподромі та «коротает» свої деньки на пошті, скаржачись на начальство у притаманному для нього флегматичному стилі.

От слухаєш книжку і одразу на думку спадає «втрачене покоління». Не ремарки-гемінгвеї, а просто словосполучення-залишок, якщо від нього відкинути всі визначення. І хочеться приліпити те словосполучення до цього флегматичного Чинаскі і вліпити ще приставку «пост», щоб всі заговорили про втрачене сучасне покоління, яке втратило себе не через війну, а через себе самих.

Загалом, якби не Стронг з вибуховим українським перекладом, роман був би незавуальовною дворівневою драмою (зверху простуватий сюжетик, знизу драма особистості), а так це щось штибу комедії абсурду (?), коли плачучи ще й смієшся.

І, взагалі, якось дивно сміятись зі своєї ж мови, зі слів, які є надзвичайно крутими, але яких ти просто н вживаєш в повсякденному житті. Але що це я знов про переклад.

Раджу.

“Мужність походить від живота, а решта є відчаєм.

До речі! Шукаючи якісь зображення, щоб запхати сюди, наткнулась на ідейний канал про книжки. Ось цей відосик якрах про «Поштамт». 45 секунд. не полінуйтесь переглянути:

І якщо я вже дісталась відосиків, то дивіться ДУЖЕ дивне анімоване інтерв'ю з Чарльзом.

Огидна «Лоліта», або як легко тримати розбещене дитя з несформованим «Я» від В. Набокова.

«Лоліта» ― Набокова, з розряду тієї класики, до якої йдеш півжиття, і читаєш, коли всесвіт не просто кричить, а волає: «Прочитай мене!». Коли безліч знайомих, не важливо звідки: мережа, не мережа ― вже давно її проковтнули і перебивають враження іншим чтивом. А перебивати є що.

Якби я була видавцем, створила б добірку «огидних» книжок, в яку б всунула Набоківську «Лоліту» та Фаулзівського «Колекціонера» (памʼятаєте?). Є у них щось спільне. В обох випадках жертвами є дівчата. Навіть не жертвами, а невільницями (?). Одна в моральному плані (Лоліту залякували (?), інша ж в плані фізичному (її тримали в підвалі). Проте, в одної був вибір втекти і насолоджуватись життям де-інде, інша ж вибору не мала. В обох книжках жертви ― дівчата. Жертви «правильних» з вигляду чоловіків (клерка та літературознавця. химерно, ні?).