Огидна «Лоліта», або як легко тримати розбещене дитя з несформованим «Я» від В. Набокова.

«Лоліта» ― Набокова, з розряду тієї класики, до якої йдеш півжиття, і читаєш, коли всесвіт не просто кричить, а волає: «Прочитай мене!». Коли безліч знайомих, не важливо звідки: мережа, не мережа ― вже давно її проковтнули і перебивають враження іншим чтивом. А перебивати є що.

Якби я була видавцем, створила б добірку «огидних» книжок, в яку б всунула Набоківську «Лоліту» та Фаулзівського «Колекціонера» (памʼятаєте?). Є у них щось спільне. В обох випадках жертвами є дівчата. Навіть не жертвами, а невільницями (?). Одна в моральному плані (Лоліту залякували (?), інша ж в плані фізичному (її тримали в підвалі). Проте, в одної був вибір втекти і насолоджуватись життям де-інде, інша ж вибору не мала. В обох книжках жертви ― дівчата. Жертви «правильних» з вигляду чоловіків (клерка та літературознавця. химерно, ні?).

музика, написана під враженням від літератури

Звісно, цей список неповний, але все одно цікаво.
Стаття на Вікі зі списком муз. творів, на які надихнув Толкієн, Байрон, Алан По та інші.
А тут  можна знайти 25 пісень, на які надихнув Орвел, Дікс, Набоков, Міллєр та ін.
А тут можна почитати і послухати музику, написану після прочитання Маркеса, Вальда, Фіцджеральда та ін.
Музика, яка з'явилась завдяки Гете, Селінджеру, Кероллу, Зюзкінду тут.
Тут перелік творів, які надихали на створення класичного року (серед них і Людина-невидимка, і Улісс (дивно, на що він міг надихнути?)
А за цим посиланням можна знайти перелік творів, які надихнули на створення інді-музики.

В мережі гуляє ще дуже багато списків, якщо цього буде мало - шукайте ;)

Чуттєвий «Гранатовий браслет» Александра Купріна

Як би там не було, та російську літературу дореволюційного періоду не любити неможливо.
Так само, як і неможливо не любити Александра Купріна і його чудову мову.
Давно я з такою насолодою не вслухалась в аудіокнижки. Не знаю, чи все через чудовий голос Володимира Стулакова, який читав Гранатовий браслет, чи через те, що і справді чудово написано.
Менше з тим.

Про що?
Про знатну пані, яка на свої іменини отримує доволі цінний подарунок (власне, той гранатовий браслет, про який і йде мова у назві повісті) від таємного шанувальника. Так вже склалось, що одруженим не годиться приймати подарунки від чужих чоловіків, тому пані ця, Віра Шеїна, розповідає про подарунок своєму чоловікові. Той в свою чергу бере з собою діловитого Віриного брата і вирушає в гості до таємного шанувальника, про особу якого вони дізнаються з довідників за ініціалами.

І можна було б подумати, що за цим піде драматичне з'ясування стосунків, та ні.

«Світ Софії» — чудова книжка Юстейна Ґордера з паршивим закінченням

Для мене ― людини, яка на перших курсах Академії пропустила філософію повз вуха, книжка стала відкриттям. Вона ― геніальна, якщо розглядати її як популярну книжку з філософії для підлітків. Тут є і старший дядечко Альфред Нокс (авторитет, якому, якщо вірити психології, довірятиме підліток), тут є 14-річна героїня Софія Амунсен (втілення читацького «я») і тут є цікавий, спресований, виклад філософії (точніше того, як змінювалось сприйняття світу) з купою прикладів.

Класним ще є те, що протягом розповіді вчитель-філософ ставить запитання-завдання, в яких треба розібратись.

Власне, все і закручується після слів «Кто ты такая?», які читає головна героїня ― Софія ―на маленькому  листочку, вкладеному  в конверт. Далі були інші запитання (прядок не точний):

Доки я жива

Довго вагалась, чи писати що-небудь про цю книжку, чи ні.

Мова йде про роман «Доки я жива» («Доки я не померла») британки Дженні Даунхем.

Насторожує і водночас інтригує вже сама назва. Але з перших сторінок починаєш розуміти, чим вона виправдана.

Головна героїня Тесса ― 16-річний підліток, хворий на рак.

Гнітюче, еге ж? Але тепер ще раз усвідомте, що в романі йдеться про підлітка, з усіма його проблемами і переламними моментами, з його внутрішніми і зовнішніми протестами, з відчайдушністю і страхом. Згадайте себе у цьому віці, зі своїм максималізмом і, можливо, навіть авантюрно вдачею. А тепер уявіть, якби саме в тому віці вам сказали поставити хрест на майбутньому через невиліковну хворобу.

Легке розчарування, або Мілан Кундера «Невідомість»

Попереду довжелезні 16 годин дороги. 16 годин тряски в потязі.Що можна зробити за 16 годин?
Спекти +-8 тортів, написати пару статей, переглянути +-8 кінострічок або +-64 короткометражки, назбирати купу кошиків яблук, написати таку собі картину...

Що можна робити 16 годин в потязі? Читати.
Попереду було 16 годин дороги, а я дістала свій рідер і почала читати Кундеру. Цього разу «Невідомість».

Це була дорога зі Львова. Десь в тернополі до мене підсіла дівчина, яка дуже довго прощалась з коханим на пероні. Пізніше я дізналась, що вона літературознавець, випускниця КНУ ім. Т. Шевченка. (Чим займаються літературознавці після завершення університету?)

Ця впускниця з огидою скривилась, коли дізналась, що я читаю Кундеру і сказала: «Нестерпну легкість буття? Ні? Не читайте цю банальщину. Ліпше прочитайте Орхана Памука «Мене називають червоний». Він нобелянт».

Богуміл Грабал «Занадто гучна самотність»

Оповідання Грабала ― одні із тих, які мені дали почитати «на пробу».

І серед них усіх найбільше зачепив(?) манюсінький роман «Занадто гучна самотність».

Часом, він огидний, часом змушує виплескувати із себе тони жалості. Але в цілому роман інший. Як, в принципі, і вся чеська література.

Головний герой у нас ― старий дядько-макулатурщик. Цілими днями (протягом 35 років) він мочить книжки водою, вигрібає їх лопатою і складає у гідравлічний прес. Дядько цей романтик. Кожного разу, як починає спресовувати чергову порцію паперу, він намагається покласти в блок щось від себе: книжку Гегеля чи Шопенгауера, розгорнуту на найцікавішому моменті, чи репродукцію Рембрандта, Мане, Моне, Халса, Клімта, Сезанна… В кожен блок паперу він намагається вкласти часточку своєї душі.

Довжелезний пост про Андре Моруа і його «Листи незнайомці»

Щойно закінчила «Листи незнайомці» Андре Моруа.

Вражає, як чоловік з такою делікатністю і точністю може говорити про жінок, ба більше, повчати їх. 

Ніколи дидактична проза не була настільки цікавою.  

Погоджуюсь, деякі речі для сучасної жінки будуть звучати занадто банально, чи як щось застаріле (іноді хотітиметься навіть перейменувати книгу на щось на кшталт «Кніга для благародних дівіц, ілі Как паступать в разних жизнєнних сітуациях»), але в цілому звідти можна почерпнути чимало по-справжньому корисних штук, які, можливо, і стануть у нагоді.

Найкрутіше те, що всі свої поради Андре Моруа писав у віці 71 року. Сімдесят одного року!  Може, саме тому в них стільки спокою, стільки досвіду і виваженості. Сподіваюсь, що і я в свої 71 буду мисли так само тверезо і створю щось насправді вартісне, а не просто ганятиму курей десь в селі за містом біля маленької (але затишної) халупи і сваритимусь на сусідку, яка знов тихцем вкрала мою кукурудзу.

Розібратись в собі, або Сомерсет Моем і «Тягар пристрастей людських»

Якби хто знав, як я ненавиджу мотивуючі книжки. Особливо сучасні. Вас 200-400 сторінок вчать, як слід «правильно» жити, що робити. Вам 200-400 сторінок розказують про очевидне. Але така вже людська природа: нам треба ще раз хоч десь почути те, що ми й так давно знаємо, щоб остаточно переконатись в цьому.

Один мій хороший друг якось сказав, що життя ― це пісочниця. Так чому ж, чорт забирай, ми маємо позбавляти себе можливості гратись в цій пісочниці? Кому потрібні ті таймменеджменти, розпорядки дня? Чому в свої 20 ми повинні заганяти себе в рамки правильності і слухати людей, які, можливо, зовсім-зовсім не тямлять, як варто жити.  Чому ми не можемо помилятись? Чому ми повинні дотримуватись якихось часових стереотипів? Нащо нам щось встигати чи не встигати?

Іноді я просто дивуюсь, тому, що нам сьогодні навʼязують.

До чого весь цей довжелезний пролог? Спаліть всі книжки зі самовдосконалення, та черпайте ідеї і натхнення з хорошої художньої літератури. Там все вже давно описано, слід просто вмикати мозок і помічати щось поза самим сюжетом.

А тепер я вимикаю свою злість і розповідаю про чудову-пречудову книжку Сомерсета Моема «Тягар пристрастей людських».

Стівен Чбоскі «Добре бути тихонею» («Переваги скромників»)

Розумієте в чому суть. Минуло уже більше 3 місяців з того часу, як я прочитала цю книжку, а все ніяк не можу сформувати враження від неї.
Це вперше, коли після прочитання чогось, всередині порожньо.
Чомусь на думку спадає аналогія з вітамінами у пігулках. От тримаєш в руці таку пігулку і думаєш, що після того, як її проковтнеш, щось стане кращим. Або ні, радше думаєш, що щось зміниться. Потім ти ковтаєш її, можливо, запиваючи водою. Минає 10 хвилин, година, три, день, два... І нічого. Розумієте? Ніяких змін.
Ну от прочитаєш ти «Добре бути тихонею» і що? Ніякої реакції на книжку, яка викликала свого часу шалений резонанс. В ній ледь не вперше розкривалась суть емоцій підлітка. Описувався його перший досвід (?). Хвилювання, поцілунки, секс...
А ти собі бурмочеш під носа «ну і що?».
І тут до голови вривається інше: можливо, ти просто уже забув, як це — бути підлітком? Можливо, тобі байдуже, бо ще сам не маєш дітей?
Чи ні? Чи просто там описані реалії, які якось складнувато накласти на своє життя? Можливо, там описаний інший культурний пласт, до якого тобі просто дуже далеко.