08.12.13

геніально про те, чому ми не читаємо від Деніела Пеннака

Іноді дивуєшся, чому будь-які речі,створені давно-давно, доходять до тебе так пізно? Чому та чи інша книжка потрапляє тобі на очі тільки зараз. Чому не 2-5-8 років?
Чому, коли та книжка нарешті в тебе, ти думаєш, що сам один знаєш про її існування?
Чому думаєш, що вона була написана ось-ось недавно? Що її ще не встигли розтягти на цитати і не встигли зробити з неї культ(?)
У мене ці тисяча чому виникли після прочитання «Як роман» Деніела Пеннака.
Одного разу, коли я в черговий раз їхала потягом, до мене причепився напрочуд балакучий дядечко, якийсь заробітчанин. Я щось читала. Слово за слово і мені почали втирати, що молодь зараз не читає, мовляв, переросла це все, вважає це немодним.
Я ж заперечувала, мовляв, ніііі, в мене дуже багато знайомих читає.
А він мені у відповідь: «Може, тобі просто пощастило з оточенням?». А за якусь мить продовжив: «я свого часу прочитав тисячі книжок, мабуть, усі, що були в сільській бібліотеці. Але мої діти, наприклад, радше скурять ті книжки, ніж їх читатимуть».
Я на те вжахнулася і сказала, що культура читання прищіплюється батьками і ніхто на неї не вплне.
Такі красномовні пафосні слова. А якби, я раніше прочитала той «Як роман», у мене було б в кишені в рази більше ВАГОМИХ аргументів, та й для себе я почерпнула багато чого.

Про що книжка? В двох словах: про те, чому люди не читають і де в тому помилка інших. Ну і про те, що робити, щоб спонукати до читання.
Не надто привабливі «два слова»? Але повірте, написано так смачно і яскраво, що весь текст читається, як одне малюсіньке, але дуже захоплююче оповіданнячко. Після того, як пробіжиш очима останній рядок, справді, розумієш, чому все названо «Як роман».
Раніше я говорила про розтягування на цитати. Тут весь текст як суцільна цитата. Наводити їх усі ― тупо переписувати все есе Пеннака, але декілька я таки напишу:

…Парадокс чтения: оно уводит нас от реальности, чтобы наполнить реальность смислом [с.4].
Великое наслаждение читателя — … молчание о прочитанном! [с.4]
Слишком «визуальный» двадцатый век? Слишком описательный девятнадцатый? А почему тогда заодно и не слишком рационалистический восемнадцатый, слишком классицистический семнадцатый, слишком возрожденческий шестнадцатый, слишком русский Пушкин, слишком мертвый Софокл? Как будто для разрыва отношений между человеком и книгой нужны века [с.13].
Я бы добавил еще только одно, но это весьма важная максима: обычно всего вернее и быстрее добиваются того, чего вовсе не спешат добиться [с.21].
Хорошо поставленное чтение спасает нас от всего, в том числе от самих себя [с.33].
Они забыли, что такое книга, что она может дать. Забыли, что любой роман — это прежде всего рассказанная история. Не знали, что роман должен читаться, как роман: утолить в первую очередь нашу жажду интересных историй [с.47].
Коль скоро встает вопрос, есть ли время читать, стало быть, нет на то желания. Потому что, если разобраться, времени читать ни у кого никогда нет.
Нет у мелких, нет у подростков, нет у взрослых. Жизнь — постоянная помеха чтению [с.49].
Время читать — это всегда украденное время. (Как, впрочем, и время писать, время любить.) У кого украденное? Скажем, у обязанности жить.
<…>
Время читать, как и время любить, расширяет время, состоящее из минут и часов. Если бы любовь приходилось рассматривать с точки зрения распределения времени, кто бы на нее отважился? У кого есть время быть влюбленным? А между тем, ктонибудь когда-нибудь видал влюбленного, у которого не нашлось бы времени любить? [с.49]
Вопрос не в том, есть ли у меня время читать (время, которого, кстати, никто мне не даст), но в том, подарю я себе или нет счастье быть читателем [с.49].

По части чтения мы, читатели, признаем за собой все права, начиная с тех, в которых отказываем юному поколению, полагая, что приобщаем его к чтению.
1) Право не читать.
2) Право перескакивать.
3) Право не дочитывать.
4) Право перечитывать.
5) Право читать что попало.
6) Право на боваризм.
7) Право читать где попало.
8) Право читать вслух.
9) Право втыкаться.
10) Право молчать о прочитанням [c. 57].
Если они не будут сами для себя решать, что им по возрасту, а что нет, и сами выбирать, какие страницы перескакивать, их подстерегает серьезная опасность: за них это сделают другие. Вооружатся огромными ножницами идиотизма и вырежут все, что сочтут слишком «трудным» для детей. Результаты ужасающие: «Моби Дик» или «Отверженные», сведенные к изложению в 150 страниц, изувеченные, выхолощенные, скукоженные, засушенные, переписанные для детей дистрофическим языком, который принято считать единственно для них понятным! Примерно как если бы я вздумал перерисовать «Гернику» на том основании, что у Пикассо слишком много линий для двенадцати- или тринадцатилетнего глаза [c. 59].

…В отличие от хороших вин хорошие книги не стареют. Они ждут нас на полках, а стареем мы [c. 60].
Великий роман, который нам сопротивляется, не обязательно болем трудный, чем какой-нибудь другой… просто между ним, при всем его величии, и нами, при всей способности его «понять», на которую мы претендуем, не происходит некая химическая реакция. В один прекрасный день мы вдруг попадем в такт с романом Борхеса, который до сих пор не подпускал нас к себе, но роман Музиля так и останется для нас чужим… [c. 60].
Человек строит дома потому, что живет, а пишет книги потому, что смертен и знает это. Он живет в коллективе потому, что он — общественное животное, но читает потому, что одинок и знает это. Чтение составляет ему компанию, которая не может заменить никакую другую, но и ее никакая другая компания не заменит. Чтение не дает человеку исчерпывающего объяснения его судьбы, но сплетает прочную сеть соприкосновений между ним и жизнью. Несущественных, тайных соприкосновений, которые провозглашают парадоксальное счастье бытия, раскрывая трагическую нелепость жизни [c. 67].

Література в літературі:
сторінки вказано за електронною версією книжки "Как роман" видавництва "Самокат". 

07.12.13

Таємниця Едвіна Друда

Ще ніколи незавершені романи не викликали в мене такого захоплення. Насправді!
Я страшенно злилась над Гоголівськими Мертвими Душами, закінчення яких, таке зібгане і клаптикове, мене виводило із себе.
Тут інакше.
Роман обривається на найцікавішому і ти ні-чо-го не розумієш: «обдурили! що далі?! дайте мені продовження, чорт забирай!».
І тобі дають, звісно, якщо до рук потрапляє гарне видання.
Але дають не власне діккінсівське, а додумане.Рожзовують характерів і те, що через це може вийти. Аналізують найменші подробиці і складають їх в таку собі більш-менш зрозумілу картинку.
І все закінчується, як заведено: правду з'ясовано, злодіїв покарано.
Але уявіть собі скільки літературознавців ледь не билися між собою, сперечаючись, чим же міг закінчитись роман. Додайте до цього факт, що роман був не просто якось художньою писаниною, а детективом. А тепер думайте, як там все наплутав Діккенс і як ту плутанину довелось розгрібати.
Загалом цей пост «ні а чьом». Просто я дуже і дуже рекомендую прочитати «The Mystery of Edwin Drood». Не тільки тому, що це класика, а й тому, що роман змушує хвилюватись, співчувати, жаліти, ненавидіти, підозрювати, виправдовувати, зневажати, боятись кінець кінцем. Змушує дивуватись тому, наскільки проблеми мінливого світу лишаються незмінними. Змушує дивуватись наскільки люди були залежними від своєї слабкості (як і зараз, в принципі)
І, на сам кінець, роман змушує думати і ще тисячу разів думати думати думати.

А ще змусило посміхнутись ім'я, яке вигадав Діккенс для однієї із героїнь – Роза Бутон (не знаю як звучить в українському перекладі).

А ще ніхто і уявити собі не зможе, скільки адаптацій було створено за романом!
Я, як завжди, зосереджусь лише на екранізаціях.

04.12.13

Весь Стейнбек в Зимі тривоги нашої

Останнім часом потягло на доволі похмурі книжки.
Похмурі не через свою тематику, а через реалізм (?)
В «Зимі…» маємо головного персонажа ― Ітана, такого собі звичайного чоловічка, якому «ничто человеческое не чуждо». Він звичайний продавець в магазинчику має напрочуд тонкий розум. І здавалось би, що взяти з бідняка інтелігента? А в нього є коханки (я так і не розібралась, скільки їх було), його поважають в місті, чи то тому, що він походить з дуже старого поважного роду, и то тому, що він є занадто чесним.
В Ітана є двійко діточок: дівчинка і хлопчик. Вони, в принципі як і їхня мама, втомилися від бідності і хочуть якомога швидше розбагатіти, прославитись (зробити що завгодно), щоб жити краще. Жити краще хочеться і Ітанові.
У той час, коли діти думають написати твір, про те, як люблять Америку і виграти купу якихось цінних призів, Ітан планує… пограбувати банк.
Ось таке прозаїчне життя.
Кінець кінцем він той банк не грабує, його син виграє другу премію на все американському конкурсі, але й з нею не все так гладко6 виявляється він просто зкомпілював свій твір з безлічі творів відомих особистостей минулого сторіччя.
Але не зважаючи на усі ці поразки, в матеріальному плані їм щастить. Щастить тоді, як інші зазнають низки невдач. Наприклад, власника магазинчику, в якому працює Ітан, депортують з країни, бо десять (?) років тому він незаконно потрапив з Італії (?) до Америки. І цей власник залишає свій магазинчик своєму вірному і чесному підлеглому.
А ще сім’ї Ітана перепадає луг, на якому хтось дуже і дуже хоче побудувати летовище (аеропорт), бо там знаходиться єдина придатна для того ділянка. А перепадає він після того, як помирає його друг-алкоголік, заради якого Ітан ладен був зробити все на світі, навіть віддати всі гроші, тоді коли б сам лишився без копійки в кишені.
Всі ці сюжетні повороти прикрашають ліричні відступи: роздуми самого Ітана, його декламування біблійних текстів, поем тощо.

Загалом роман хоч і невеликий, але дуже атмосферний. Найважливіше, що я винесла для себе: ніколи не опускати руки і робити все, що робиш (якщо вважаєш це правильним) і тоді все складеться найкращим чином. Принаймні для тебе. Проблема полягає лише в тому, щоб залишатись щасливим, коли все, про що ти так довго мріяв, буде в твоїх руках.
І так, здається в мене з'явився новий улюблений письменник. 
Для тих, комі цікаво. В 1983 році у США було відзнято одноіменну кінострічку за романом Джона Стейнбека. 

але не знаю, чи є потреба її переглядати. надто вже яскравий вийшов твір. 

Нет ничего чудовищнее того, что мы можем внушить себе сами.
И чего ты расстраиваешься, что, мол, люди думают о тебе плохо? Да они вообще о тебе не думают.
Плохой роман должен развлекать читателей, средний — воздействовать на их чувства, а лучший — озарять им путь.
Сами по себе слова ничего не значат, они только проводники чувств.
Сколько, наверно, есть людей, на которых я всю жизнь смотрю и не вижу.
Вам попался бриллиант. Не трите его слишком сильно, а то как бы не обнаружилась подделка.
Когда двое встречаются, каждый в чем-то изменяет другого, так что в конце концов перед вами два новых человека.
Если хочешь сохранить друга, никогда не испытывай его.
Советов мы не любим - нам нужно поддакивание.
Когда дело касается денег, для обычных правил поведения наступают каникулы.
Я люблю ее, и это странно, ведь в ней все то, что мне ненавистно в других, но тем не менее я души в ней не чаю.

Ps ніхто ніколи не розумів жінок краще, та і людей взагалі, ніж Стейнбек
Pps цитати цього разу крадені. захопилась і не записувала власноруч. тому і не ясно хто говорить :) Але, думаю, куди не тицьни  — все з уст Ітана Хоулі.