Богуміл Грабал «Занадто гучна самотність»

Оповідання Грабала ― одні із тих, які мені дали почитати «на пробу».

І серед них усіх найбільше зачепив(?) манюсінький роман «Занадто гучна самотність».

Часом, він огидний, часом змушує виплескувати із себе тони жалості. Але в цілому роман інший. Як, в принципі, і вся чеська література.

Головний герой у нас ― старий дядько-макулатурщик. Цілими днями (протягом 35 років) він мочить книжки водою, вигрібає їх лопатою і складає у гідравлічний прес. Дядько цей романтик. Кожного разу, як починає спресовувати чергову порцію паперу, він намагається покласти в блок щось від себе: книжку Гегеля чи Шопенгауера, розгорнуту на найцікавішому моменті, чи репродукцію Рембрандта, Мане, Моне, Халса, Клімта, Сезанна… В кожен блок паперу він намагається вкласти часточку своєї душі.

Якщо серед викинутої макулатури йому до рук потрапляє дорога книжка якогось класика (вже нікому непотрібна), він забирає її собі додому, туди, де вже і так зберігаються десятки тисяч таких книжок. Туди, де навіть над ліжком, на саморобних стелажах вони тісняться і страшать нашого бідного макулатурщика тим, що впадуть якось вночі і задавлять його.

Він так боїться книжок, які любить, що постійно стискається від того страху. Спить, сидячи на стільчику, торкаючись підборіддям колін. Так Грабал зазначає, що за 8 років від того страху зріст макулатурщика зменшується на 9 см.

Герой наш вірить в кармічну помсту. Щодня він вкидає в гідравлічний прес разом з макулатурою гнізда мишей, щодня давить бідолашних мишенять. Не навмисне, випадково. І щодня боїться, що книжки, які є свідками цих вбивств, чи ті ж таки миші вбʼють його, помстяться.

І можна було б продовжувати розповідати про усе дивне, що є в цього чоловіка, про його дивакуваті думки, про циганок, з якими він товаришує…

Але не в цьому буде суть книжки.

В чому ж тоді?

«Занадто гучна самотність» про всі ті, можливо, незрозумілі цінності, які так береже в собі  (для себе) старше покоління.

Про те, що в теперішнього покоління більше немає тієї сентиментальності, яка була в людей колись. Зараз панує швидкість, продуктивність, вдаваний позитив. І більше немає романтики, замріяності. Принаймні, у всьому тому, що стосується буденних справ. Таки нудних і нікому (вже) непотрібних.

Грабал з усією відвертістю показав, людей, які так і лишились в «своєму» часі. Показав це на контрастах. На тому ж паперопереробному (?) виробництві: старий смердючий підвал з мишами, мухами на закривавленому картоні, який зносять мʼясники, з пивом і страшенно спекою та світлий величезний зал з конвеєром, купою молоді в однакових комбінезончиках, з безжалісним видиранням книжкових зошитів з палітурки, з обідніми перервами і сміхом…

Я не можу порадити прочитати це. Надто вже неоднозначний цей твір. І надто багато лірики виринуло в середині мене (можливо, недоречної). Хоча…

І, до речі, описані події мають дуже прямий звʼязок із реальністю. Ледь не усі герої роману мають прототипи в реальному житті (знайомі Грабала).

І так, сам Богуміл Грабал називав роман «баладою, яка має власне дихання».

“…Я уж могу дать себе насладиться одиночеством ― при том, что на самом деле я никогда не бываю одинок, я просто один, дабы пребывать в обильно населенном мыслями уединении, поскольку я отчасти глашатай вечного и бесконечности, которые, вероятно, благоволят к людям наподобие меня [с.23].

“Мы подобны маслинам; лишь когда нас давят, мы отдаем лучшее, что есть в нас [с.26].

“…Я шел сквозь восторженные крики детей и пенсионеров, и никто не приглашал меня войти, никто не спрашивал, не хочу ли я выпить, так все кругом были заняты своими играми, которые были не чем иным, как продолжением работы, которые они всю жизнь любили, и я шел, точно Каин с отметиной на челе, и через час я решил исчезнуть, я оглядывался не позовет ли меня кто-нибудь, не пригласит ли войти, но меня никто не звал… [с.31]

“И мне непременно надо выйти на воздух, сбежать от пресса, но я не отправляюсь глотнуть свежего воздуха, чистый воздух я уже не переношу, снаружи я задыхаюсь, и перхаю, и кашляю, как после затяжки гаванской сигарой [с.32].

“…У каждого буднего дня есть свои особенности, и можно составить график протекания фекалий а по количеству презервативов можно в свою очередь вычислить, в каких кварталах Праги происходит больше половых актов, а в каких ― меньше, но трогательнее всего прозвучал рассказ академиков о настоящей войне, которую, точно люди, вели между собой пасюки и обыкновенные крысы, и о том, что эта война закончилась полной победой крыс, однако они тут же разделились на две группы, на два крысиных клана, на две крысиные организации, и сейчас под Прагой во всех каналах, во всех стоках кипит битва не на жизнь, а на смерть, идет великая крысиная война ха то, кто окажется победителем и сможет распоряжаться всеми отбросами и фекалиями… и что, стоит войне закончиться, как победившая сторона вновь по законам диалектики расколется на два лагеря подобно тому, как разлагаются газы, металлы и все живое в мире, чтобы в борьбе жизнь снова пришла в движение, а потом, стремясь к единству противоположностей, обрела равновесие, чтобы мир ни на секунду не пошатнулся [С.33-34].

“Духовный бой так же страшен, как любая война [с.34]. (Рембо)

“Молодые любят чистоту и представление о самом себе, представление, которое можно подправить [с.36].

“…Только человек, познавший свой позор и сберегший свою славу, достоин уважения под этими небесами [с.40]. (Лао-цзы)

“…Я вообще любил сумерки, единственное время суток, когда меня охватывало предчувствие чего-то великого; в сумраке, в полутьме все вокруг хорошеют, все улицы, все площади, все люди под вечер, когда идут куда-то, кажутся красивыми, как анютины глазки… [с.61].

“…Я был раздавлен, и внезапно я всей душой и телом осознал, что я очутился в том же положении, что те монахи, которые, узнав, что Коперник открыл иные законы Вселенной, не те, что действовали прежде, и что Земля не является центром мироздания, а совсем наоборот, совершил коллективное самоубийство, потому что не могли представить себе мир другим ― не таким, в котором и благодаря которому они жили до сих пор [с.79].

Література в книзі:

• Аристотель;
• Ярослав Врхлицкий;
• Георг Гегель;
• Иоганн Годфрид Гердер;
• Иоган Гете «Фауст»;
• Фридрих Гельдерлин;
• Альбер Камю;
  
• Иммануил Кант «Метафизиканравов»;
• Готфрид Вильгельм Лейбниц;
• Чарльз Линдберг «Мой перелет через океан»;
• Кайя Маржик;
• Карел Гинек Маха «Май»;
• Фридрих Ницше «Сечеловек», «Так говорил Заратустра»;
• Платон;
• Артюр Рембо;
• ЭразмРоттердамский «Похвала Глупости»;
• Жан-Поль Сартр;
• Луций Сенека;
• Дэн Симмонс «Гиперион»;
• Сократ;
• Фридрих Шеллинг;
• Фридрих Шиллер «ДонКарлос»;
• Артур Шопенгауэр;
• «Каноническая книга добродетелей»;
• «Теория небес».

 Художники в книзі:

• Рембрандт ван Рейн «Ночной дозор», «Саския» (Флора);
• Франс Халс;
• Клод Моне;
• Эдуард Мане;
• Густав Климт;
• Поль Сезанн;
• Леонардо да Винчи;
• Джексон Поллок;
• Поль Гоген;
• Винсент Ван Гог «Подсолнухи»;
• Иероним Босх 

Музика в книзі:

• Рихард Вагнер

За романом знято один мультфільм «Too Loud a Solitude» (2007, США) (постер фільму виглядає страшнувато)

 і один фільм «Une trop bruyante solitude» (1995, Чехія, Франція, Німеччина). Тут можна знайти граматично правильний варіант імені директорки зйомок і т.д.

Обсяг електонної версії книги - 102 с.