Якби хто знав, як я ненавиджу мотивуючі книжки. Особливо
сучасні. Вас 200-400 сторінок вчать, як слід «правильно» жити, що робити. Вам
200-400 сторінок розказують про очевидне. Але така вже людська природа: нам
треба ще раз хоч десь почути те, що ми й так давно знаємо, щоб остаточно
переконатись в цьому.
Один мій хороший друг якось сказав, що життя ― це
пісочниця. Так чому ж, чорт забирай, ми маємо позбавляти себе можливості
гратись в цій пісочниці? Кому потрібні ті таймменеджменти, розпорядки дня? Чому
в свої 20 ми повинні заганяти себе в рамки правильності і слухати людей, які,
можливо, зовсім-зовсім не тямлять, як варто жити. Чому ми не можемо помилятись? Чому ми повинні
дотримуватись якихось часових стереотипів? Нащо нам щось встигати чи не
встигати?
Іноді я просто дивуюсь, тому, що нам сьогодні навʼязують.
До чого весь цей довжелезний пролог? Спаліть всі книжки зі
самовдосконалення, та черпайте ідеї і натхнення з хорошої художньої літератури.
Там все вже давно описано, слід просто вмикати мозок і помічати щось поза самим
сюжетом.
А тепер я вимикаю свою злість і розповідаю про чудову-пречудову
книжку Сомерсета Моема «Тягар пристрастей людських».
