ВСІМ ВСІМ ВСІМ

Якщо ти натрапив на цей блог, значить любиш книжки.

А, якщо ти лбиш книжки, то долучайся до опитування ;)

Уяви собі ситуацію: хтось просить порадити якусь цікаву книжку, можливо, і не одну. 

І ти починаєш над цим думати.

Це може бути будь-що (корисне, некорисне, художнє, наукове, для дітей чи дорослих, для дорослих дітей чи не дуже...)

Головне, що ти згадав цю книжку і знаєш, що вона тобі подобається.

Записувати можна ТУТ

Так спільними зусиллями ми сформуємо новий реальний рейтинг хороших книжок :)

І хто зна, можливо, якогось тихого вечора ти подумаєш: "а що б його почитати?". І згадаєш про список

P.S. поле для запису виглядає манюнім, але записати туди можна не одну, не дві, а цілу купу книжок (!) :)

Пушкін і шедевр «Євгеній Онєгін»

Я довго думала над тим як почати цей пост (ех, щоб я стільки думала над написанням курсової).

З книжок Пушкіна почалась моя свідома любов до книги. Досі добре пам’ятаю розкішне видання «Казки про мертву царівну та сімох богатирів», яке мама з татом привезли з Москви у подарунок. Я надивитись не могла. Все не випускала книги з рук.

Але мова зараз не про «Казку...», а про «Євгенія Онєгіна».

Був колись у мене друг-знайомий. Звали його Женею, або ж Анєжкай. Саме після того, як я з ним познайомилась, дізналась хто такий Онєгін. Дізналась, але ніхто нічого, ясно, не читав, бо страшно не любив вірші.

Зараз же, коли з того часу пройшло майже 6 років, я все одно роман не прочитала. Прослухала (в записі чудового Алєксєя Золотніцкого). 

 І, господи, моя нелюбов зникла! А все тому, що в Пушкінських рядках нема «води». Він вміє і розвеселити, змушує з ним погоджуватись, змушує пригадати рядки, які ніколи не читав, але стільки разів чув.

Він просто надзвичайно (!!!) пише. Тоді, як інші розвезли б мазанину на 150 розділів, він виклав свій роман з безліччю деталей, характерів, моментів, почуттів у якісь 8 (!)

Направду, зараз, коли я це пишу, у мене тремтять руки. Все через дурну емпатію.

Настільки твір чуттєвий, наскільки милі і чудові в ньому герої. І, здавалось би, звичайні люди своєї епохи, байдужі, втомлені, а здаються такими близькими у Пушкінських рядках!

І мабуть вперше в житті я насправді рада тому, що чудово знаю російську і можу читати гені в оригіналі. Хоч Рильський і добре переклав його роман, та все одно це вже не те.

Та годі моїх слів. Далі цитати (ледь втрималась, щоб не скопіювати абсолютно всі рядки).

 

“Как рано мог он лицемерить,
Таить надежду, ревновать,
Разуверять, заставить верить,
Казаться мрачным, изнывать,
Являться гордым и послушным,
Внимательным иль равнодушным!
Как томно был он молчалив,
Как пламенно красноречив,
В сердечных письмах как небрежен!
Одним дыша, одно любя,
Как он умел забыть себя!
Как взор его был быстр и нежен,
Стыдлив и дерзок, а порой
Блистал послушною слезой! [Х, гл.1]

  “Как он умел казаться новым,
Шутя невинность изумлять,
Пугать отчаяньем готовым,
Приятной лестью забавлять,
Ловить минуту умиленья,
Невинных лет предубежденья
Умом и страстью побеждать,
Невольной ласки ожидать,
Молить и требовать признанья,

Подслушать сердца первый звук,
Преследовать любовь, и вдруг
Добиться тайного свиданья...
И после ей наедине
Давать уроки в тишине! [ХI, гл.1]

“Как рано мог уж он тревожить
Сердца кокеток записных!
Когда ж хотелось уничтожить
Ему соперников своих,
Как он язвительно злословил!
Какие сети им готовил!
Но вы, блаженные мужья,
С ним оставались вы друзья:
Его ласкал супруг лукавый,
Фобласа давний ученик,
И недоверчивый старик,
И рогоносец величавый,
Всегда довольный сам собой,
Своим обедом и женой. [ХII, гл.1]

 “И снова, преданный безделью,
Томясь душевной пустотой,
Уселся он - с похвальной целью
Себе присвоить ум чужой;
Отрядом книг уставил полку,
Читал, читал, а всё без толку:
Там скука, там обман иль бред;
В том совести, в том смысла нет;
На всех различные вериги;
И устарела старина,
И старым бредит новизна.
Как женщин, он оставил книги,
И полку, с пыльной их семьей,
Задернул траурной тафтой. [ХLIV, гл.1]

“Кто жил и мыслил, тот не может
В душе не презирать людей;
Кто чувствовал, того тревожит
Призрак невозвратимых дней:
Тому уж нет очарований.
Того змия воспоминаний,
Того раскаянье грызет.
Все это часто придает
Большую прелесть разговору… [XLVI , гл.1]

“Но я, любя, был глуп и нем [LVIII, гл. 1].

“Но дружбы нет и той меж нами.

Все предрассудки истребя,

Мы почитаем всех нулями,

А единицами - себя.

Мы все глядим в Наполеоны;

Двуногих тварей миллионы

Для нас орудие одно;

Нам чувство дико и смешно. [XIV, гл. 2].

“Друзья мои, что ж толку в этом?

Быть может, волею небес,

Я перестану быть поэтом,

В меня вселится новый бес,

И, Фебовы презрев угрозы,

Унижусь до смиренной прозы [XIІІ, гл. 3].

“Чем меньше женщину мы любим,

Тем легче нравимся мы ей,

И тем ее вернее губим

Средь обольстительных сетей [VII, гл. 4].

“Кого ж любить? Кому же верить?

Кто не изменит нам один?

Кто все дела, все речи мерит

Услужливо на наш аршин?

Кто клеветы про нас не сеет?

Кто нас заботливо лелеет?

Кому порок наш не беда?

Кто не наскучит никогда?

Призрака суетный искатель,

Трудов напрасно не губя,

Любите самого себя,

Достопочтенный мой читатель!

Предмет достойный: ничего

Любезней верно нет его [XXII, гл. 4].

“Блажен, кто с молоду был молод,
Блажен, кто во-время созрел,
Кто постепенно жизни холод
С летами вытерпеть умел;
Кто странным снам не предавался,
Кто черни светской не чуждался,
Кто в двадцать лет был франт иль хват,
А в тридцать выгодно женат;
Кто в пятьдесят освободился
От частных и других долгов,
Кто славы, денег и чинов
Спокойно в очередь добился,
О ком твердили целый век:
N. N. прекрасный человек [X, гл. 8].

“О люди! все похожи вы
На прародительницу Эву:
Что вам дано, то не влечет;
Вас непрестанно змий зовет
К себе, к таинственному древу:
Запретный плод вам подавай,
А без того вам рай не рай [XXVII, гл. 8].

“Любви все возрасты покорны;

Но юным, девственным сердцам

Ее порывы благотворны,

Как бури вешние полям:

В дожде страстей они свежеют,

И обновляются, и зреют -

И жизнь могущая дает

И пышный цвет и сладкий плод.

Но в возраст поздний и бесплодный,

На повороте наших лет,

Печален страсти мертвый след:

Так бури осени холодной

В болото обращают луг

И обнажают лес вокруг [XXIX, гл. 8].


Кому цікаво

Екранізації:

• «Евгений Онегин» (1911, Василія Гончарова) ― російський німий фільм
• «Eugen Onegin» (1919, Альфреда Халма) ― німецький німий фільм
• «Евгений Онегин» (1958, Ленфильм) ― екранізація опери за романом Пушкіна
• «Eugen Onegin» (1972) ― німецько-французький мюзикл
• «Eugen Onegin» (1988) ― екранізація опери Чайковського «Евгений Онегин». 

Є ще екранізації опери 2002, 2007 років.

• «Yevgeny Onyegin» (1994, Хамфрі Бартона)
• «Onegin» (1999, Марти Файнс) ― розкішна англійська кінострічка, яка по-своєму показує Онєгіна
• «Евгений Онегин. Между прошлым и будущим» (2009, Нікіти Тіхонова) — документальный фільм.

Література в літературі:

• Гомер;
• Феокрит;
• Адам Смит;
• Торкват;
• Петрарка;
• Гораций;
• Кант;
• Шиллер;
• Гетте «Страдания юного Вертера»;
• Ричардсон;
• Мольфиатор;
• Неккер;
• Шатобриан;
• Толстой;
• Прад;
• Вальтер Скотт;
• Август Лафонтен;
• Жуковский;
• Сенека;
• Мртын Задека;
• Омир;
• Петрарка;
• Дмитриев;
• Баратынский «Эда»;
• Грибоедов;
• Байрон «Гяур», «Дон Жуан», «Паломничество Чайльд-Гарольда»;
• Шишков;
• Гиббон;
• Руссо «Юлия, или Новая Элоиза»;
• Манзони;
• Гердер;
• Шамфор;
• Madame de Staёl;
• Биша;
• Тиссо;
• Бель;
• Фонтенель
• M-me Cottin
• Крюднер;
• Матюрин «Мельмот»;
• Карл Нодье «Jean Sbogar».

Вільям Голдінг з химерною правдою у романі «Володар мух»

«Володар мух» ― один з тих творів, які читаються вкрай важко. Не через якісь мовні особливості, худ. прийоми бла бла. А через сам сюжет.
Маємо купку хлопців, які кимось дивовижним чином потрапили на безлюдний острів. Ну, і щоб якось жити, вони обирають собі головного, який усім розпоряджається, за все відповідає, скликає збори…
І все би добре, та щось не те. Сформована манюня «держава» розколюється навпіл через ворожнечу. Ті, хто халявив і не хотів працювати, а волів просто їсти м’ясо переходять до табору одного хлопця-мисливця, а всі решта залишаються з першим вожаком.
І тут починається. З’являються якісь дикунські закони. Мисливець виявляється схибленим тираном. Він знущається над усіма, б’є їх залякує. Вони вбивають двох хлопців..
Весь текст тримає в такому гнітючому напруженні, що з’являється відчуття безвиході.

Серйозно, читаючи, та і дочитавши, я тиждень була в такому депресивному стані, що страх.
Закінчуються всі ті криваві неподобства, коли хлопців нарешті знаходять дорослі. Всі враз розуміють що вони накоїли і починають плакати, мовляв вони всього лиш маленькі хлопчики і все сталось випадково.
У «Володарі мух» збудовано якусь таку абсурдну модель світу, в якій має бути хтось вищий старший, щоб тримати все у порядку. Але вищих і старших не може бути нескінченна кількість. В такому разі модель не працює.
Якщо такого старшого немає ― не існує і законів. Так як і скрізь, якщо ніхто не бачить, ти руйнуєш, крадеш, обманюєш. Якщо ж за це можуть покарати ― з’являється страх і самоконтроль, якась соціальна відповідальність.

В творі є сильні, є слабкі. Є нікчеми, є «боги». Є ті, хто думає, але нічого не робить, і ті, хто робить, але не вміє думати. Є керівники і керовані, байдужі.

Можливо через те, що цього «Володаря мух» не можна назвати простою вигадкою його тому так важко сприймати. В якийсь момент розумієш, що не зможеш ні-чо-го змінити. Весь світогляд вивертається навиворіт і починає боліти голова. Бо так просто про це не замислюєшся, не думаєш про те, на чому все стоїть, хто усім керує. А тут тебе змушують. І це змушують особливо дієве в ті моменти, коли його підкріплюють химерними образами: головами на палицях, страхами втіленими в якісь образи...

Єдиним моментом, який я досі не зрозуміла лишається момент з мертвим парашутистом, котрий розкладався на горі. Що це? Символ маріонетки? Знову ж таки та безвихідь? Що?

Читати тільки тим, у кого все гаразд із психікою, хто любить мислити, аналізувати і в кого не надто розвинене відчуття співпереживання.

Екранізації:

• Lord Of The Flies (1963) як пише Вікі, це ― найточніша екранізація роману з усіх
• Alkitrang dugo (1975) ― філіппінський фільм, в якому від роману Голдінга залишились тільки невеликий слід
• Lord Of The Flies (1990) кінострічка за мотивами роману Голдінга
• Повелитель мух (1991) документальний фільм В. Тюлькіна

один з епізодів серіалу Ікс-файли (Секретні матеріали), який я пам'ятаю ще з дитинства, теж назвався «Володар мух» 

«Володар мух» у музиці

• Одна з пісень альбому U2 (1980) має таку ж назву, як 7 розділ роману ― «Shadows and Tall Trees»
• Гурт Iron Maiden назвав одну зі своїх пісень в альбомі «The X Factor» (1995) «Володар мух» (Lord of the Flies)
• Анлійський готик-рок гурт Nosferatu назвав так свій альбом (1998)
• Німецький хеві-метал гурт Rage назвав так свою пісню з альбому Carved in Stone

Побачити більше з Метерлінком та його «Синього птаха»

Є така штука, коли щось не робиш, бо боїшся. Просто боїшся чогось на якомусь підсвідомому рівні.

Я так боялась «Синього птаха», чесно.

З раннього дитинства я чула про цей твір Метерлінка, всі про нього говорили, я знала символіку цього синього птаха, я чула декілька пісень, де використовувався цей образ, бачила якийсь уривок фільму. Але ніколи-ніколи не читала.

А тепер, здається, настав такий піковий момент, коли п’єсу потрібно (в хорошому значенні цього слова) було прочитати.

 Вона дивовижна. Вона все в мені перевернула. 

Не буду нічого розписувати.Просто подам кілька головних тез:

▪“Надо быть смелым, чтобы видеть скрытое (Берилюна).

▪Треба навчитись радіти дрібницям.

▪Ми бачимо те, у що віримо.
▪Треба завжди йти вперед, навіть тоді, коли всі кажуть повертатись.

▪Любов і підтримка ― архіважливо.

▪Зовнішність іноді оманлива, але нерідко буває і навпаки.

▪Якщо з’являється велика мета, то байдуже, через які труднощі доведеться пройти.

▪У всіх є якесь «завдання життя», кармічний обов'язок, який доводиться виконувати.

▪В яких би умовах ти не жив, є речі, які можуть зробити тебе щасливим.

▪Найбільші «радощі» ― примарні. Якщо поглянути на них тверезо ― побачиш це.

▪Фантазія іноді здатна зробити неможливе.

▪На відстані починаєш все переосмислювати.

▪Щастя ― це не минуле чи майбутнє, це їх поєднання.
▪Насправді нам не потрібно чогось матеріального, щоб бути щасливими. Просто, коли ти фокусуєш своє щастя в чомусь одному, ― так легше.

Але, звісно, хтось побачить в тій казці значно більше ніж я.

 Кому цікаво

За твором знято декілька кінострічок:

The Blue Bird (1910, Великобритания)
The Blue Bird (1918, США)
The Blue Bird (1940, США)
Синяя птица (The Blue Bird) (1976, СРСР / США)
Maeterlinck's Blue Bird: Tyltyl and Mytyl's Adventurous Journey (1980, Японія) аніме
Синяя птица (мультфільм) за мотивами

Blue Bird (2011, Бельгія)

Символ синього птаха згадується у:
Кіночстрічці Попутного ветра, «Синяя птица»! (СРСР — Югославия, 1967).
У назві радянського гурту Синяя птица
У назві пісні гурту «Машина времени» (Синяя птица).
У назві пісні гурту «Lumen» (Синяя птица).
У назві пісні гурту «Чёрный обелиск» (Синяя птица).
У сoncerto grosso Алексея Рыбникова.

...І список продовжує Вікіпедія 

А тут Вікі розповідає про те, де ще згадується образ Синьої пташки

«Продавець повітря» Бєляєва або наукова фантастика з нотками соціалізму

Тепер я знаю, що це ― фантастика доби комунізму.

А все тому, що до рук мені потрапила книженція Алєксандра Бєляєва ― «Продавец воздуха».

Щиро кажучи, я мало що тямлю в фантастиці. На моєму рахунку (якщо брати грубо) є лише книжки Дяченків та Лук’яненка, Бредбері, Велса, Верна, Дойля. А щоб сміливо говорити про фантастику чи фентезі, мені здається, слід прочитати значно-значно більше.

Та все одно, у випадку з цим романом я точно можу сказати, що він втратив свою художню фантастичну цінність в наш час. Якби прочитала його ще в далекі 30-і (вперше роман опублікували 1929 р.), то  була б просто приголомшена його новизною ідейністю… Але зараз, він радше служить прикладом того, якою була наукова фантастика доби Союзу.  Якби

відкинути мінімальну ідеологію, певні бачення соц. устрою бла бла то все одно б ми мали хоч і цікавий, та біднуватий сюжет з досить передбачуваним закінченням.

В цьому не можна звинувачувати Бєляєва як автора. Як на фантаста свого часу він дуже крутий дядько. В цьому є провина читачів. Ми стали настільки  зіпсованими, що автору доводиться

добряче попітніти, щоб вигадати, чим утримати нашу увагу, наше зацікавлення. Мені здається, що раніше не було так важко в тому плані. Раніше не було стільки інформації, яка день-у-день вливалась цілими потоками в голови, раніше не було такого над стрімкого технічного розвитку, який спостерігаємо зараз.

Зараз спробуй-но не те що йти в ногу з усіма технологіями, а обігнати їх і зазирнути у майбутнє. Надто складне завдання для письменників.

Тому «Продавца воздуха» я б радила читати у тих випадках, коли любиш наїв, коли цікаво зазирнути за куліси розвитку наукової фантастики (правда пафосно звучить?), коли хочеш отримати від твору не новизну, а задоволення, для саморозвитку. І просто, якщо хочеш погиготати собі тихенько над тим, що було в головах «товаріщєй», коли вони читали той роман і уявляли, що все і насправді може так обернутись.

Про сюжет.

Маємо метеоролога, який вирушив у експедицію на північ країни, щоб дізнатись, що ж таке відбувається з погодою, з вітрами і температурою. Бо все почало змінюватися і ніхто не міг зрозуміти у чому справа.

Маємо його помічника якута Ніколу, який є таким собі образом ідеальної (?) людини, яка живе у своєму суворому світі зі своїм рівнем розвитку.

Одного разу вони рятують з болота дивного дядечка, який радить їм не йти за вітром, бо там смерть (а якраз туди їм і треба було). Згодом ті двоє таки йдуть за тим вітром і тут починається найцікавіше. Підземне життя, технології, наука, таємниці, інтриги, ворожнеча, рідкий кисень, загроза життю, біда на планеті, війни… Ух!

Загалом цікаво, реалістично. Така собі альтернативні реальність спроектована на початок минулого століття. 

У дусі «злодій прагне захопити світ».

До речі, є ще фільм, відзнятий у 1967 році В. Рябцевим (і командою) «Продавец воздуха». Про те, яка та кінострічка, говорити не берусь, бо не бачила. Тому, якщо раптом хтось колись гляне — скажіть.

Мила повість «Вафельне серце» від Марії Парр

Одного разу трапилось так, що в мене відключили і-нет. І ніби «подумаєш». Але нє тут та била (!) На жодному з дисків лептопа не було ні фільмів, ні музики. Тільки аудіо-книжка. А як ще витратити час з користю, коли в мережі і це слід було глянути … і те. От і почала я її слухати.І, О БОЖЕ, як я здивувалась, з того, що почула.

Ну правда, зазвичай на дисках зберігається якесь лайно, яке не дуже й хочеться дивитись/слухати. І ти, відповідно, не дивишся і не слухаєш. Але і не видаляєш, бо раптом колись шось станеться, а робити щось же треба.

А тут таке! І атмосферність, і настрій, і тепло. Що ще треба холодного осіннього дня?

«Вафельне серце» в мене асоціюється з «Вином з кульбабок» (Бредбері) ― таким же чудовим і теплим твором. Так і хочеться їх склепати в одну серію і радити всім, кого змучила хандра/апатія і ще що там може замучити.

Що ж у ньому такого крутого?

Два персонажі +-9 років (хлопчик і дівчинка), які постійно шукають пригод на свою голову в норвезькому містечку Щепкі-Матільди (не впевнена що українською воно звучатиме саме так). Шукають і знаходять! То на санях з самісінької вершини гори спускаються, то перелазять з одного дому в інший по канату, то на коровах катаються, когось рятують, когось шукають… Такі собі двійко авантюристів. І хлопчик ніби й спокійний, а от дівчинка (Лєна) ― монстр ентузіазму, хоробрості, відчайдушності.

Ще в повісті є такий собі дід, який ніби і порядний, а сам такий же шибайголова, як і ті двоє. Він постійно прикриває їх в авантюрах, підтримує в якихось дурощах, підіграє у всіляких вигадках. Загалом ― ідеальний дід. Є ще баба-тьотя, яка пече не-пе-ре-вер-ше-ні вафлі. Чесне слово, іноді здається, що сам їси її вафлі, коли все це читаєш, що відчуваєш запах тих вафель… ох.

Є мами-тати, дядечко, який завжди злиться, коли роблять щось не те, наприклад садять в катер його корів…

Всю книжку можна розтягати на кумедні фрази. Не знаю навіть, чия в тому заслуга ― автора чи перекладача. Але насправді слухається (думаю, що і читається) на одному диханні. А з обличчя не злазить усмішка.

Ніколи не могла подумати, що в Норвегії (з усією моєю любов'ю до неї) теж бувають круті дитячі автори :)

Далі декілька цитат:

“Лена говорит, что если бы не начались летние каникулы, она б впала в кому и померла (Трилле).

“Дед говорит, то она [Лена] конь-девица, хотя на вид она больше похожа на велосипед (Трилле)..

“Лена проводит у нас столько времени, что стала сама себе соседкой (Трилле)..

“… А когда штиль ― море выглядит как огромная лужа (Трилле)..

“Скучать по кому-то ― самое прекрасное из всех грустных чувств (дед).

“«Сюрприз!» ― завопила Лена так, что обои начали отходить от стен.

І знаєте, коли читаєш такі книжки, думаєш, що здійснив ВЕЛИЧЕЗНЕ літературне відкриття. А виявляється, що авторку цієї повісті вже давно знають в Європі і дуже люблять. Вона отримала численні нагороди за свої милі-премилі твори. В такі моменти ти кажеш собі  «Ех» і думаєш, що все це не дарма.

За «Вафельним серцем» навіть фільм зняли, щоправда я знайшла лише з норвезкою озвучкою. Та все ж.

Краса і розбещеність в романі Еміля Золя «Нана»

«Нана» я повинна була прочитати ще пару років тому. В рамках академічної програми. Та не склалося. Чи то, бува, не захотіла, чи просто подумала, що «Терези Ракен» і «Жерміналя» буде достатньо.

Роман вийшов геніальним. Але видно, що його писав саме чоловік. Бо саме у чоловіків не до кінця виходить зрозуміти жінок, заглибитись у них і створити «повний» персонаж.

Відтак маємо Нана ― рудоволосу красуню, яка колись завойовувала Париж, продаючи своє тіло в чорних брудних провулках, а згодом тим таки тілом завоювала весь світ. І коли в її руках було все ― і гроші, і розкіш, і визнання (в певних колах), і безліч коханців, коли всі жінки заздрили їй і ненавиділи її ― вона просто тішилась собі, знущаючись над чоловіками. Вона руйнувала чоловічі життя, відбирала у них все, доводила багатих до такої бідності, що їм доводилось або їхати світ за очі, щоб не втратити гідності, або ж вбивати себе. Головне, що ніхто з них не усвідомлював куди котяться їхні життя. То була своєрідна плата за любов і ніжність, яку вони не могли ніде отримати, за уміння вислухати, яке практично не властиве жінкам, і за славу, за те що їхнє ім’я пару разів надрукують в якійсь газетці. Всі були щасливими.

Одній тільки Нана було нудно. Чим далі, тим їй не вистачало грошей. Слуги наживались на її доброті і неуважності. Так само робили тітка і Атласна-подруга А їй було байдуже. Вона просто посміхалась завжди, щоб не утнула і в яку б ситуацію не потрапила і жила далі.

Вона керувала всім світом і тільки одна людина керувала нею ― грубий чоловік, який лишав на її тілі безліч синців. Через нього вона на певний час стала страшенно бідною, бо їй доводилось утримувати його, накривати для нього розкішні столи. На все це вона знову заробляла в провулках. І одного разу ледь на тому не попалась поліції.

В мене проскочила тоді думка, що все, вона попалась. Її до кінця будуть бити, а вона за це ще більше любитиме. А все тому, що кат не плазував перед нею, демонстрував всю свою волю і гіперчоловіче начало.

Та ні, і цьому настав край. І вона знову почала розкошувати.

Смішно як усе закінчилось. Всі, хто любив її найбільше ― побоялись наблизитись до неї, коли вона помирала Ті, хто її ненавидів ― прийшли і зі співчуттям попрощались з нею. Ба більше, Роза (її вічний ворог) доглядала за нею під час хвороби, піклувалась, коли всі покинули. Іронія.

Так і після смерті Нана не лишалась самотньою. Аж до моменту, поки її спотворене тіло не почало розкладатись. Та й тоді, в той момент, коли вона лишилась на своєму ліжку ― до кімнати ввірвались тисячі голосів з вулиці. І байдуже, що кричали вони не до неї. Байдуже, бо вона була не сама.

“Ей, правда, было немного страшно, так как наиболее приличные были в то же время и наиболее омерзительными. Весь лоск их пропадал. Животная похоть выявлялась во всей полноте своих чудовищных вкусов и утонченной развращенности. Поэтому-то проститутка Атласная относилась без всякого уважения к важным господам, разъезжавшим в экипажах, и, возмущаясь ими, говорила, что кучера гораздо лучше своих хозяев, так как уважают женщину и не изводят ее своими адскими затеями.

Екранізації роману:

• Нана (Nana) 1926 французького виробництва
• Нана (Nana) 1934 виробництво США
• Нана (Nana) 1944 мексиканська
• Нана (Nana) 1955 франко-італійський фільм
• Нана (Nana) 1968 британський міні-серіал
• Нана (Nana) 1981 міні-серіал
• Нана (Nana) 1983 знята (за словами рецензентів) у стилі soft-porno
• Нана (Nana) 1983 італійська (судячи з рейтингу IMDb найбільш провальна екраніз.)
• Нана (Nana) 1985  мексиканська
• Нана (Nana) 1999 італійська
• Нана (Nana) 2001 французька

І кому цікаво список усіх екранізацій творів Еміля Золя

Взагалі раджу до прочитання романи серії Ругон-Макарра