Розібратись в собі, або Сомерсет Моем і «Тягар пристрастей людських»

Якби хто знав, як я ненавиджу мотивуючі книжки. Особливо сучасні. Вас 200-400 сторінок вчать, як слід «правильно» жити, що робити. Вам 200-400 сторінок розказують про очевидне. Але така вже людська природа: нам треба ще раз хоч десь почути те, що ми й так давно знаємо, щоб остаточно переконатись в цьому.

Один мій хороший друг якось сказав, що життя ― це пісочниця. Так чому ж, чорт забирай, ми маємо позбавляти себе можливості гратись в цій пісочниці? Кому потрібні ті таймменеджменти, розпорядки дня? Чому в свої 20 ми повинні заганяти себе в рамки правильності і слухати людей, які, можливо, зовсім-зовсім не тямлять, як варто жити.  Чому ми не можемо помилятись? Чому ми повинні дотримуватись якихось часових стереотипів? Нащо нам щось встигати чи не встигати?

Іноді я просто дивуюсь, тому, що нам сьогодні навʼязують.

До чого весь цей довжелезний пролог? Спаліть всі книжки зі самовдосконалення, та черпайте ідеї і натхнення з хорошої художньої літератури. Там все вже давно описано, слід просто вмикати мозок і помічати щось поза самим сюжетом.

А тепер я вимикаю свою злість і розповідаю про чудову-пречудову книжку Сомерсета Моема «Тягар пристрастей людських».

Багатогранний «Світ очима Гарпа» від Джона Ірвінга

Скажу одразу — це одна з найкращих книжок, які я прочитала за останній час. І, думаю, мало хто зі мною не погодиться.
Отож, що ми маємо?
На початку Ірвінг знайомить нас з досить дивною дамою, яка в кінотеатрі розрізає солдатові шкіру ледь не до кістки скальпелем. Хто вона? Дженні Філдс — дочка взуттєвого магната.

Так вже склалось, що Дженні не хотіла стати тією дівчиною, яких віддають в коледж, здавалось би, лише задля того, щоб вони вдало вийшли заміж. Така схема штампування хороших дружин здавалась їй чимось на кшталт вирощування племінних корів. Тому коледж Дженні покинула і стала медсестрою. Тим паче тоді були воєнні часи і допомога в лікарнях була просто необхідною.

Стівен Чбоскі «Добре бути тихонею» («Переваги скромників»)

Розумієте в чому суть. Минуло уже більше 3 місяців з того часу, як я прочитала цю книжку, а все ніяк не можу сформувати враження від неї.
Це вперше, коли після прочитання чогось, всередині порожньо.
Чомусь на думку спадає аналогія з вітамінами у пігулках. От тримаєш в руці таку пігулку і думаєш, що після того, як її проковтнеш, щось стане кращим. Або ні, радше думаєш, що щось зміниться. Потім ти ковтаєш її, можливо, запиваючи водою. Минає 10 хвилин, година, три, день, два... І нічого. Розумієте? Ніяких змін.
Ну от прочитаєш ти «Добре бути тихонею» і що? Ніякої реакції на книжку, яка викликала свого часу шалений резонанс. В ній ледь не вперше розкривалась суть емоцій підлітка. Описувався його перший досвід (?). Хвилювання, поцілунки, секс...
А ти собі бурмочеш під носа «ну і що?».
І тут до голови вривається інше: можливо, ти просто уже забув, як це — бути підлітком? Можливо, тобі байдуже, бо ще сам не маєш дітей?
Чи ні? Чи просто там описані реалії, які якось складнувато накласти на своє життя? Можливо, там описаний інший культурний пласт, до якого тобі просто дуже далеко.