Спритна «Роксана» Даніеля Дефо

Мабуть страшенно важко писати «жіночі мемуари», якщо ти чоловік. Особливо, якщо ти чоловік, який живе на початку 18 століття і, як і більшість чоловіків того часу, абсолютно нічого не знає про жінок.

Але я знаю, кому це вдалося. Дефо. Так-так, авторові славнозвісного роману «Робінзон Крузо». На жаль, більшість навіть не читала (можливо, навіть і не підозрювала про існування) інших його романів. А дарма. «Щаслива куртизанка, або Роксана» ― непогане чтиво.

Чому непогане, а не хороше/чудове? Бо це класика, яка свого часу була створена для мас, дуже наближена до кічу.

Та не все так погано, як здається на перший погляд. Постійні історичні зрізи (можливо, не прямим текстом а через опис подій та середовища, в якому живуть герої (хоча ці події теж дещо перекручені і під лаштовані під сюжет роману), опис життя різних соціальних прошарків, нестримних грошових спекуляцій, створення нових капіталів підіймають твір Дефо в моїх очах.

Довжелезний пост про Андре Моруа і його «Листи незнайомці»

Щойно закінчила «Листи незнайомці» Андре Моруа.

Вражає, як чоловік з такою делікатністю і точністю може говорити про жінок, ба більше, повчати їх. 

Ніколи дидактична проза не була настільки цікавою.  

Погоджуюсь, деякі речі для сучасної жінки будуть звучати занадто банально, чи як щось застаріле (іноді хотітиметься навіть перейменувати книгу на щось на кшталт «Кніга для благародних дівіц, ілі Как паступать в разних жизнєнних сітуациях»), але в цілому звідти можна почерпнути чимало по-справжньому корисних штук, які, можливо, і стануть у нагоді.

Найкрутіше те, що всі свої поради Андре Моруа писав у віці 71 року. Сімдесят одного року!  Може, саме тому в них стільки спокою, стільки досвіду і виваженості. Сподіваюсь, що і я в свої 71 буду мисли так само тверезо і створю щось насправді вартісне, а не просто ганятиму курей десь в селі за містом біля маленької (але затишної) халупи і сваритимусь на сусідку, яка знов тихцем вкрала мою кукурудзу.

Улюблений Бредбері з настроєвими оповіданнями «Ліки від меланхолії»

Не знаю, хто як, але я коли беру до рук щось  Бредберівське, то очікую отримати порцію тепла і приємних емоцій.

У моїй голові дядечко Рей ― не фантаст, який пише про майбутнє на Марсі, про космічні польоти, людське майбутнє і все в тому ж дусі. Він ― письменник, який може створити атмосферу, той, хто навіть описами погоди, сонця, місяця (такими коротесенькими) може захопити і затримати увагу.

“Солнце уже наполовину погрузилось в води ― и на глазах у Джорджа Смита за считанные секунды затонуло совсем [с.14].
“Кто-то задувает солнце, и сразу ― ночь [с.18].

Коли я брала до рук «Ліки від меланхолії», я думала, о справді від неї вилікуюсь. Я думала, що назва ледь не буквальна. Я забула (!), що маю справу з Бредбері.

Ця книга ― збірка коротесеньких оповідань на різну-різну тематику. Я довго не могла зрозуміти, що могло їх обʼєднати під однією обкладинкою. А потім усвідомила ― дивні персонажі.

«Біле на чорному» Рубена Гальєго від якого стискається серце

Продовжую читати книжки зі Списку, який мені допомогли скласти добрі люди наприкінці 2013 року.
Цього року до рук потрапив автобіографічний роман «Біле на чорному» Рубена Гонсалеса Гальєго.

Щиро кажучи, я не люблю такого чтива. Де вся книжка — щось безпросвітне, де нема світлого закінчення, де закінчення, власне, немає взагалі.

Роман про непросту долю людей з обмеженими можливостями, яким судилося жити в сиротинцях та в будинках для літніх людей. Про людей, які вже в 10 років не бачать сенсу в своєму існуванні. Про людей, в котрих є права і привілеї(?) та немає сенсу ними користуватись, адже більшість із них просто помирає, не доживаючи навіть до повноліття.
Роман про дітей(?), які живуть, доки живеться. Чи, радше, існують (?)

Автор всіляко намагається довести, що навіть ті, хто не має ні рук, ні ніг не хочуть, щоб їх вважали особливими, не хочуть щоб їх жаліли, адже це найогидніше. Вони не хочуть, щоб хтось наживався на їхньому нещасті. Проте, кожна сторінка твору змушує ледь не завивати від відчаю.
А наприкінці ти вже просто відмовляєшся вірити в той «паралельний» світ. Відмовлєся вірити у те, що десь є неповносправні, що хтось десь змушений страждати. Що в когось від самого дитинства не було навіть маленького шансу жити, як всі.
Вдумайтеся, ЯК ВСІ!

До всього цього додайте те, що описані події відбуваються в радянські часи.
І лише тепер можна уявити всю глибину того жаху, що описується.

Загалом важко. І боляче.

“Если дать всем взрослым на Земле много водки и колбасы, они будут добрые и все дети будут счастливы.

Для тих, кому цікаво, додаю посилання на сайт Рубена Гальєго.
А тут лінк на історію про нього.
І тут більше цитат із ЖЖ з атмосферними ілюстраціми.

І так, якщо хтось не дійде до Вікі, то автор з народження хворий на церебральний параліч. А свої книги набирає вказівним пальцем.