Бредбері спалює книжки. 451 градус за Фаренгейтом

Сжигать в пепел, затем сжечь даже пепел

Хто не читав «451 градус за Фаренгейтом»? Ти?

Насправді я й сама йог прочитала от-от (здається, пізніше від усіх на світі). Але нічого.

Що це?

Це роман-антиутопія улюбленого Рея Бредбері.

Про що?

Про суспільство, яке в рамках свого середовища розучилося сприймати інформацію в повному обсязі. (нічого не нагадує, ні? Та ну!).Щоб та інформація сприймалась, це має бути супервибране, екстракт екстракту, щось драматичне, захоплююче і обовʼязково зі зрозумілим закінченням. Про суспільство, яке сліпо довіряє усьому, що навʼязують йому зі стін-екранів телебачення (родичі). Про жорстоку глобалізацію.

Боротися і шукати, знайти і не здаватися, або Веніамін Каверін «Два капітани»

To strive, to seek, to find, and not to yield

Тепер я знаю, нащо читати з ручкою в руках і якимось папірцем під боком (головне той папірець потім не загубити). Особливо гостро усвідомлюєш те нащо, коли твір складається з двох книг і запам'ятати всі враження після такого довгого читання практично неможливо.

Мова піде про «Два капітани», які свого часу порадила якась добра людина, коли складався список рекомендованих книжок.

Легке розчарування, або Мілан Кундера «Невідомість»

Попереду довжелезні 16 годин дороги. 16 годин тряски в потязі.Що можна зробити за 16 годин?
Спекти +-8 тортів, написати пару статей, переглянути +-8 кінострічок або +-64 короткометражки, назбирати купу кошиків яблук, написати таку собі картину...

Що можна робити 16 годин в потязі? Читати.
Попереду було 16 годин дороги, а я дістала свій рідер і почала читати Кундеру. Цього разу «Невідомість».

Це була дорога зі Львова. Десь в тернополі до мене підсіла дівчина, яка дуже довго прощалась з коханим на пероні. Пізніше я дізналась, що вона літературознавець, випускниця КНУ ім. Т. Шевченка. (Чим займаються літературознавці після завершення університету?)

Ця впускниця з огидою скривилась, коли дізналась, що я читаю Кундеру і сказала: «Нестерпну легкість буття? Ні? Не читайте цю банальщину. Ліпше прочитайте Орхана Памука «Мене називають червоний». Він нобелянт».

Богуміл Грабал «Занадто гучна самотність»

Оповідання Грабала ― одні із тих, які мені дали почитати «на пробу».

І серед них усіх найбільше зачепив(?) манюсінький роман «Занадто гучна самотність».

Часом, він огидний, часом змушує виплескувати із себе тони жалості. Але в цілому роман інший. Як, в принципі, і вся чеська література.

Головний герой у нас ― старий дядько-макулатурщик. Цілими днями (протягом 35 років) він мочить книжки водою, вигрібає їх лопатою і складає у гідравлічний прес. Дядько цей романтик. Кожного разу, як починає спресовувати чергову порцію паперу, він намагається покласти в блок щось від себе: книжку Гегеля чи Шопенгауера, розгорнуту на найцікавішому моменті, чи репродукцію Рембрандта, Мане, Моне, Халса, Клімта, Сезанна… В кожен блок паперу він намагається вкласти часточку своєї душі.