«Чапаєв і пустота» Пелєвіна

Ще на початку літа якийсь хлопчина написав мені в одній із соц.мереж.

Слово за словом і договорились ми до літератури. Хлопчина порадив прочитати Пелєвіна «Чапаєв і пустота». 

Тоді я щось інше собі читала і мені якось байдуже було на того Пелєвіна.

Ось літо майже скінчилось і я згадала ту рекомендацію. І, ні, щоб взяти книжку, скачала архів із записами ― і почала слухати.

Одразу вразив меднес, який нісся з динаміків. Я настільки не звикла до абстрактності постійних відступів у творах, що не могла вловити суті. Згодом якось звикла. Дослухала.

«Чапаєв і пустота» ― це така собі суміш всіх таких модних зараз віянь і течій (езотерика, буддизм теорія чистоти бла бла). І вся ця солянка написана у дусі суворого росіянізму. Ведуться постійні високі розмірковування про долю країни,

про те, хто і як творить ту долю, про сутність всіх речей… і у всьому аж кричить слов’янська, російська ментальність.

Сюжет роману побудовано навколо одного персонажу ― Пєтьки Пустоти. Пєтька цей живе ніби в двох світах: в божевільні і на війні разом з Чапаєвим і Анкою-кулеметчицею. При цьому всьому два світи так сильно переплітаються, що до самого кінця твору читач навряд збагне, де ж справжній світ, а де світ ілюзорний. І наприкінці Пелєвін візьме, дасть щигля тому нерозумному читачеві, що ніяк не міг розібратися з тими світами і скаже: «НІДЕ». Власне, на цьому «Ніде», а ще на «Ніщо» і «Ніколи» і побудована вся філософія твору. 

Читачу за допомогою, іноді малозрозумілих, діалогів намагаються втовкмачити, що все відносне.

Що все ― це ми, а ми ― це все, але цього «все» не існує, бо є порожнеча  як основна відправна точка всесвіту, якого, як і порожнечі, теж насправді не існує. Що світ, який ми бачимо ― колективна вигадка, яка насаджується нам із самого дитинства. І що, насправді, цей світ дуже індивідуальний: одні бачать розруху і якісь поодинокі вогнища, а інші ― тепле сяйво і спокій. Що немає минулого і майбутнього, як немає і теперішнього. Що нічого не існує і існує все…

І далі в такому дусі.

Загалом чтиво не для всіх, не для відпочинку.

Це не муракамі там всілякі і не маркеси, тут немає поверхневого  стрункого сюжету, під яким хочеш знаходиш, а хочеш не знаходиш якусь життєву філософію. Тут постійно змушують думати, не запитуючи, хочеш ти цього чи ні. Мовляв, бачили очі, що купували, а тепер сиди і читай до самого пабєдного кінця.

І, справді, сидиш читаєш (ну, або слухаєш, як я). Вдумуєшся в абсолютно абсурдні, на перший погляд, фрази, виловлюючи для себе щось цінне чи не виловлюючи нічого.

 

А тепер ось, що виловила для себе:

“ Чем человек хитрее и бессовестней, тем легче ему живётся.
<…>
А легче ему живется именно потому, что он быстрее приспосабливается к переменам.
<…>
Так вот, существует такой уровень бессовестной хитрости..,на котором человек предугадывает перемены еще до того как они произошли и благодаря этому приспосабливаться к ним значительно быстрее всех прочих. Более того, самые изощренные подлецы приспосабливаются к ним еще до того как эти перемены происходят.
…Все перемены в мире происходят благодаря этой группе изощренных подлецов, потому что на самом деле они вовсе не предугадывают будущее , а формируют его, переползая туда, от куда, по их мнению, будет дуть ветер. После этого ветру не остается ничего другого кроме как действительно подуть из этого места.
<…>
Они сумеют убедить всех, что ветер дует оттуда, куда они переползли (Петр Пустота)

“ Это что же получается, я в университете диплом по Гегелю писал, а теперь хожу тут с автоматом, а ты чего-то там прочитал в «Науке и религии» и думаешь, что залез в подвал и можешь в реальности мира сомневаться? (Милиционер-философ)

 “ В жизни все успехи нужно соотносить с тем интервалом времени, на котором они достигаться. Если этот интервал чрезмерно долог , то большинство достижений оказываются обессмысленными в большей или меньшей степени.  Любое из достижений, во всяком случае, практических, оказывается равным нулю, если отнести его к длине всей жизни, потому что после смерти не имеет значения ничего (Петр Пустота).

 “ Все прекрасное, что есть в человеке, недоступно другим, потому что по-настоящему  оно недоступно даже тому,  в ком оно есть. Разве можно, уставаясь на него внутренним взором, сказать: «Вот оно! Было, есть и будет» (Петр Пустота).

 “ Но если нельзя было увидеть мир под тем же углом, его, без сомнения, можно было увидеть под другим градусом.
Мир, в котором мы живем – просто коллективная визуализация, делать которую нас обучают с рождения. Это то единственное, что одно поколение передает другому (Черный Барон).
Страх всегда притягивает именно то, чего ты боишься, а если ты ничего не боишься, ― ты становишься невидимым (Чапаев).

 “ Лучшая маскировка ― это безразличие. Если ты по-настоящему безразличен ― никто из тех, кто может причинить тебе зло, про тея просто не вспомнят и не подумает (Чапаев).

 

Література в літературі:

• Лермонтов
• Достоевский
• Шопенгауер
• Ибсен
• Гамлет
• Гоголь
• Нитсше
• Гегель
• Гамсун
• Арістотель
• Гурман
• Эрих-Мария Ремарк
• Райнер Мария Рильке
• Юнг
• Толстой война и мир
• Набоков

Для тих, кому цікаво : посилання на один доволі цікавий проект (в соц. мережах)  
Там можна знайти посилання на книжку для iTunes в суперкрутому оформленні

Мопассан і меланхолійний роман «Сильна, як смерть»

Вирішила я собі влаштувати тиждень Мопассана.  При чому не читати його хотіла а слухати.
Ось і маю прослуханою третій роман із гучною назвою «Сильна, як смерть». Власне, мабуть, саме через назву я її і обрала для ознайомлення.
Головний герой книги — меланхолійний художник, роботи якого користуються неймовірним попитом. Він писав картини, ходив на звані вечері, де критикував вершки суспільства за  обмеженість і стандартність мислення, але не мав чогось того особливого в житті, що б робило його щасливим.
В нього була неймовірно гарна коханка (я би назвала її втіленням жіночої мудрості, позаяк 12 років втримувати холостого чоловіка біля себе треба вміти), яка захоплювала його своєю красою та жвавістю... Але на то він і Мопассан, що в нього немає вічності в почуттях.
Закоханість художника перекинулась на дочку цієї коханки, яка була точно копією коханки (в молоді роки).
Взагалі, роман цей  — суцільне розмірковування про швидкоплинність життя, про боротьбу молодої душі зі старіючим тілом. В якийсь момент так перенасичуєшся сумними роздумами персонажів, що, як і герої, починаєш думати, кому ти потрібен будеш зі своєю старістю і нікчемністю.

І, традиційно, текст переповнений смертями і закінчується також трагічно, лишаючи читача наодинці зі своїми думками.

“ Однако она была кокетка, но ее задорное и осмотрительное кокетство никогда не заходило слишком далеко. Она любила слушать комплименты, ей было приятно возбуждать желания, лишь бы только можно было делать вид, что не замечаешь их; и, пробыв целый вечер в какой-нибудь гостиной, где ей курили фимиам, она затем отлично спала, как женщина, выполнившая свое земное назначение.

“ Ниодна женщина, что бы там не говорили, не может оставаться равнодушной к физической красоте и славе.

“ Война в этом мире затевается только ради мира.

“ Человек любит свою мать почти не осознавая, не чувствуя, потому что это так же естественно, как сама жизнь. И лишь в момент последнего раставания замечает он как глубоки корни этой любви. Никакая другая привязаность не сравнима с этой, потому что все другие - случайны, а эта врожденная. Все другие навязаны нам познее разными житейскими обстоятельствами, а эта живет с первого нашего дня в самой нашей крови (Графиня Анна)

“ Он ощущал в своем серде желание нравиться, быть лбезным и остроумным как в самые радосные дни своей юности. Одно из тех инстинктивных желаний, которые сильнейшим образом возбуждают все способности обольщения, заставляя павлина роспускать хвост, а поэта - сочинять стихи.  

Література в літературі:

• «Женщины»
• Мюссе
• «Вывеска ума и сердца»
• «Манон Леско» абата Прево
• «Страдания молодого Вертера» Иоганна Вольфганга
• «Цветы зла» Шарля Бодлера
• «Красное и черное» Стендаля
• «Женщины в 18 веке»
• «Адольф» Б. Констана
• Бальзак
• Гюго
• Альфонс де Ламартин

сіре «Життя» Гі де Мопассана

Пам'ятаєте, якийсь час, а може і зараз, була якась особлива мода на картини, виконані в стилі гіперреалізму?
Пам'ятаєте, як сильно вони були схожі на велетенські (чи не дуже) фотографії. Такі чіткі, такі живі.
Я до чого... Мопассан пише так само — гіперреалістично.
Від тієї надмірної реалістичності іноді аж нудить. Той занепад суспільства, який він описує, ті моменти життя, до описів яких ми не звикли в літературі — все є в його новелах так само як і стабільне відчуття якоїсь безвиході.

Безвихідь ця не така як у Кафки — невизначена, коли герой кидається з боку в бік і не розуміє в чому справа. У Мопассана вона чітко окреслена, але від цього не менш страшна.
В нього реальні покидьки роблять нікчемні вчинки. Все це не заперечується суспільним ладом. Протистоять покидькам слабовільні персонажі і повернуті фанатики. Закінчуються (?) ж усі неприємності смертями. Спочатку це смерті кривдників, потім людей, що колись підтримували. Та й з останніми не все так чисто і гарно: виявляється, вони так само, як і покидьки, колись зраджували.
Ряд неправд, ряд зрад, розпуста... всі ці вади нанизуються з контрастними їм життями, вірністю в такій нікчемній кількості, що стає страшно.
Закінчується ж усе появою нового крихітного життя, яке, скоріш за все, чекає те ж, що і всіх персонажів, які жили раніше. І враження таке, що весь цей сумний реалістичний абсурд продовжуватиме рухатись до кінця світу по темно-сірій вісімці нескінченності, повторюючись час від часу.
Але чому дивуватись.

Мопассан був ще тим декадентом. Описуючи занепад притаманний тогочасному суспільству (та й сучасному) він ніби отримував задоволення.
Читач же не зможе розслабитись за його «Життям». Бо ж забагато в ньому підлості і обману, які викликають ледь не постійне обурення.
Можливо метою «Життя» і було викликати це обурення і незгоду, щоб щось почало змінюватись. Хоча б на йоту.
Кожен лишиться зі своїми думками. Я ж лишаюсь поки що в пригніченому стані від прочитаного.

Цитати:

“Его великой силой и великой слабостью была доброта, такая доброта, которой не хватало рук, чтобы ласкать, — доброта творца, беспорядочная и безудержная, подобная какому-то омертвлению волевого нерва, недостатку энергии, почти пороку.

“ И как бросают в землю зерна, так и она всюду сеяла воспоминания. Те воспоминания, корни которых сохраняються до самой смерти.

“В этих историях из далекого прошлого девушка узнавала себя, удивляясь сходству их мыслей и родству желаний; ведь каждое сердце воображает, что оно впервые бьется под наплывом тех ощущений, которые заставляли уже биться сердца первых людей и заставят еще трепетать сердца последних мужчин и последних женщин.

“Путишевствовать одной грустно. Нодо быть по меньшей мере вдвоем, что бы было с кем делиться впечатлениями (Виконт).

“... Сжигай все письма. И мамины, и мои, и все. Ничего нет ужасней, когда мы, став стариками, начинаем перетряхивать нашу молодость (Барон).

Література в літературі:

• байки Ла Фонтена
• «Коринна или Италия» Жермена де Сталь
• Вальтер Скотт

Для тих, кому цікаво, є цікава стаття Даніліна про Мопассана. 

Там також йдеться про те, як писалося «Життя»

Гі де Мопассан і ті, що йдуть по трупам

Приблизно рік тому ми роз'їжджали Україною, вбиваючи в подорожах літній час і потрапили до однієї далекої родички в Херсон.
З милою і гіперактивною тітонькою ми за пару годин договорились до такого, що вона вже про літературу почала...
І розповіла вона про Гі де Мопасана та його «Любого друга» (Милого друга). Ми покивали головами, позаяк той твір в той час з нас ще ніхто не прочитав.
На початку літа вже цього року про нього згадали між іншим. Спочатку читати почав Андрюшик. Я все відкладала, позаяк ніяк не могла дочитати «Братів Карамазових» і це мене злило.
Пізніше вже разом ми переглянули абсолютно бездарну кінострічку-екранізацію роману 2012

року. Дивитись я її змогла тільки з коментарем того, хто прочитав роман, настільки тезово вона зроблена.
Після того настав час і мені прочитати.
І тут знов казус: з'явилась проблема з очима. Біс із ним, — подумала я, — прослухаю аудіокнижку студії «Ардіс» (2003).
І яким же було моє здивування, коли я не могла відірватися від тих аудіозаписів!
Зазвичай, щоб під час прослуховування нічого в голову іншого не лізло, а слова краще сприймалися, починаєш займатись якоюсь механічною роботою (наприклад малюєш тощо). Та тут навіть робити нічого не хотілося. Лежала собі на ліжку, дивилась в стелю і слухала-слухала-слухала.
Роман, насправді, злободенний.
Маємо героя з чіткими бажаннями. Гарного, стрункого, хитрого, якщо хочете.
Втіленню цих бажань в реальність не може завадити ніхто, бо герой наш обводить навіть найпроникливіших кругом пальця. Він грається життями, душами інших. Він вибудовує собі сходинки до слави (до парламенту, як ми потім зрозумієм) з тих життів і душ. Він користується

кожнісінькою можливістю, він чує всі підказки, кожнісіньке слово, сказане ненароком і використовує їх в потрібну мить.
Герой наш, Жорж Дюруа (пізніше Дю Руа на аристократичний лад) не вміє на початку абсолютно нічого, знаходиться ледь на самому дні суспільної ями. Та згодом поступово завдяки іншим лізе і лізе догори.
Спочатку йому допомагає старий друг з воєнних часів, далі дружина друга допомагає йому писати, потім він одружується з тією дружиною завдяки щасливим (чи не дуже?) обставинам для нього... і пішло-поїхало.
Це великий образ тільки тому, що він знає, чого хоче, не сидить на місці, а працює-думає над своїм майбутнім. І це низький, огидний образ тільки тому, що він не знає межі, він занадто ненаситний як в фізичному так і в матеріальному плані (духовний же план давно лишається позаду нього). Він женеться за всім недоступним і це, можливо, і правильно. Але, як на мене, прогнавшись так ціле життя, на що обертатися будеш потім? 

І, справді, час від часу Жоржу гидким стають ті, що колись йому допомагали. Він ніби зрікається їх, бо кому ж приємно усвідомлювати, що щось зробив НЕ САМ?
Та хіба такий герой аналізуватиме такого роду ситуації? Живе по накатаному та й годі.
Ось тільки через це все, щоб десь повчитись і десь щось збагнути і варто все перечитати.

Сподобались цитати... свого роду девізи Жоржа Дю Руа:

“Мир принадлежит сильным. Нужно быть сильным. Нужно быть выше всего.

“Победа принадлежит смелым. Эгоизм — это все. Но эгоизм ведущий к наживе и почету стоит больше чем эгоизм ведущий к обладанию женщины и любви.

Достоєвський і неперевершені «Брати Карамазови»

Направду, найскладніше починати і закінчувати справу. Так в мене було і з «Братами Карамазовими».
Все тому, що мова Достоєвського настільки цікава, що після прісненьких книжечок до неї важко призвичаїтись. Довгі заплутані смачні речення - ось він пан Достоєвський.
Детальні нескладні описи, неоднозначні герої...
Підкупають зображувані ситуації, характери, події. Підкупає енергетика кожного персонажу.
Читаючи доводиться багато думати, переживати, хвилюватись. Інколи це по-хорошому набридає так, що хочеться перестрибнути декілька сторінок, щоб чимшвидше дізнатись, що ж буде далі.
Дуже часто відкладала твір осторонь. От так просто не відкривала книжки тиждень-два, а потім знову читала залпом. Не можу дати цьому раціонального пояснення. Здається, на все потрібно мати натхнення. На Достоєвського тим паче.

Пам'ятаю з «Гравцем» було якось значно простіше. Раз― і закінчення. А тут довгий вступ, нескінченні описи братів і подій, які сприяли формуванню їх особистостей.
В захваті від усього. Окрім, хіба, кінцівки. От як не крути, а мені вона надто ідеалістичною і занудною здається (я про останні розділи перед епілогом).
Та все одно, я дуже рада, що мені якось порадили прочитати цю велич.
Здається, саме завдяки «Братам Карамазовим» можна зрозуміти слов'янську душу вповні. Ну, чи навпаки ― не зрозуміти. Розкрити її багатогранність, сумеречність і дуалізм, яким вона просякнута до кінцівок коріння свого.

І так, без містики з записами не обійшлось. Знов зникла електронка всіх позначок і відновити її не змогла. Тому улюблене розпочинається десь з середини (?) книжки.

“ ―Никогда, никогда я не поверю, - горячо лепетала Настя, ― что маленьких деток повивальные бабушки находят в огороде между грядками с капустой. Теперь уж зима, и никаких грядок нет, и бабушка не могла принести Катерине дочку.
― Фью! ― присвистнул про себя Коля.
― Или вот как: они приносят откуда-нибудь, но только тем, которые замуж выходят.
Костя пристально смотрел на Настю, глубокомысленно слушал и соображал.
― Настя, какая ты дура, ― произнес он наконец твердо и не горячась, ― какой же может быть у Катерины ребеночек, когда она не замужем?
Настя ужасно загорячилась.
― Ты ничего не понимаешь, ― раздражительно оборвала она, ― может у нее муж был, но только в тюрьме сидит, а она вот и родила.
― Да разве у нее муж в тюрьме сидит?― важно осведомился положительный Костя.
― Или вот что, ― стремительно перебила Настя, совершенно бросив и забыв свою первую гипотезу: ― у нее нет мужа, это ты прав, но она хочет выйти замуж, вот и стала думать, как выйдет замуж, и все думала, все думала, и до тех пор думала, что вот он у ней и стал не муж, а ребеночек (Настя, Коля, Костя) [с. 1214].

“―А ты чего, женский пол опоздала? ― спросил Красоткин [с. 1219].
“Рыловорот первой руки и последней степени (Коля Красоткин) [с. 1280].
“Бог есть только гипотеза... но... я признаю, что он нужен, для порядка... и если б его не было, то надо бы его выдумать (Коля Красоткин) [с. 1290].
“Я признаю, что женщина есть существо подчиненное должна слушаться. Les femmes tricottent, как сказал Наполеон... (Коля Красоткин) [с. 1294].

*Les femmes tricottent: Дело женщины― вязанье 
“Но злодей предпочел-де лучше убить отца и ограбить его именно на три же тысячи, рассчитывая сделать это безнаказанно, чем тащиться в Сибирь с сорокалетними прелестями своей скучающей дамы (Ракитин) [с. 1338].
“Те, которые перенесли несчастье, всех лучше судят (госпожа Хохлакова) [с. 1347].
“Боже тебя сохрани, милого мальчика, когда-нибудь у любимой женщины за вину свою прощения просить!
<...>
Ну попробуй пред ней сознаться в вине, «Виноват, дескать, прости, извини»: тут-то и пойдет град попреков!Ни за что не простит прямо и просто, а унизит тебя до тряпки, вычитает, чего даже не было, всё возьмет, ничего не забудет, своего прибавит, и тогда уж только простит. И это еще лучшая, лучшая из них! Последние поскребки выскребет и всё тебе на голову сложит — такая, я тебе скажу, живодерность в них сидит, во всех до единой, в этих ангелах-то, без которых жить-то нам невозможно! (Дмитрий Карамазов) [с. 1385].
“Всякий порядочный человек должен быть под башмаком хоть у какой-нибудь женщины (Дмитрий Карамазов) [с. 1385].

“Все лучшие идеи его приходят к нему, когда он спит (сатана, виденье Ивана Карамазова)[с. 1492].
“...Что такое это семейство Карамазовых, заслужившее вдруг такую печальную известность по всей даже России? Может быть, я слишком преувеличиваю, но мне кажется, что в картине этой семейки как бы мелькают некоторые общие основные элементы нашего современного интеллигентного общества (Ипполита Кириллович) [с. 1627].

“...Мы любим жить на людях и тотчас же сообщать этим людям все, даже самые инфернальные и опасные наши идеи, мы любим делиться с людьми, и, неизвестно почему, тут же, сейчас же и требуем, чтоб эти люди тотчас же отвечали нам полнейшею симпатией, входили во все наши заботы и тревоги, нам поддакивали и нраву нашему не препятствовали. Не то мы озлимся и разнесем весь трактир (Ипполита Кириллович) [с. 1647].
Література в літературі:

• Вольтер «Кандид, или Оптимизм»
• Пушкин «Евгений Онегин»
• Шиллер

Замаскована філософія Дідро та його «Жак-фаталіст і його Пан»

Пам'ятаєте, жив собі такий дядечко Дені Дідро?
Свого часу це ім'я не мало для мене нікого значення. Свого часу, до прочитання «Монахині».
А потім про цього дядечка мені нагадали на парах. Ми ще тоді вивчали  «знакові»  енциклопедії.
Так що у моїй свідомості Дідро був недурним дядечком, мудрим і працьовитим енциклопедистом, мислячою людиною, філософом.
Одного разу цей образ у свідомості було частково зруйновано твором «Жак-фаталіст та його пан».
Власне, саме назва спонукала мене прочитати роман. Точніше та її фатальна частина. Позаяк, філософія фаталізму була дуже близькою мені свого часу, але мова не про це.
Фаталістичні погляди одного з персонажів лишили мене задоволеною, а от з іншим...
Через це інше книга йшла дуже важко. Дідро побудував її таким чином, що одні розповіді в ній обриваються іншими. Щось на зразок вітчизняних телеканалів, на яких улюблені телепередачі обриваються ненависною рекламою.
Іноді ці історії обривались авторськими словами-вставками, коментарями.
І нехай мене не зрозуміють всі любителі величної класики, але такі штуки мене дратують.

Здавалось, Дідро писав роман граючись. Серйозні істини він виливав у такі слова, що вони не залишали ніякого відгуку всередині окрім фрази «ну і що?».
Хоча, мушу погодитись, що таке словесне втілення ― данина епосі: коли автор підтримував увагу читача своїми коментарями, розважав його, по ходу сюжету щось пояснював, коли в твір глибокий потрібно було запхати і щось розважливе, надміру буденне, щоб це викликало зацікавлення, обговорення, обурення (?), ажіотаж (?).
І прикидаючись таким собі дурником, Дідро написав великий роман. Так-так, великий. Але до цього великого ще треба достукатись. Потрібно розгребти всі  «любовні пригоди» головних героїв і знайти там справжній сенс.
Та, не зважаючи на гру в хованки, яку влаштував Дідро, роман не сподобався.
Так, вражає спокій, з яким Жак ставився до всього хорошого чи поганого, що відбувалось із ним. Вражає його мужність (?), з якою він говорив зі своїм паном, не боячись покарань і сміючись у відповідь на всі спроби здійснити ці покарання. Вражай відвертість, простакуватість і разом із тим своєрідна мудрість Жака.  Вражає те, як він змушував себе слухати і дослухатись до себе.
Дратує форма оповіді, дурні історійки (ніби з дешевого романчика 18 століття), під якими ховається філософія твору. Дратує, даруйте, вульгарність і розпусність цих історій.
Дратуэ выдсутныть эдиного завершеного сюжету: Жак та його Пан ідуть невідомо куди, невідомо чому, і тут бац  ― Пан вбиває свого давнього ворога і потрапляє в тюрму. І тут бач  ―  і Дідро, чи то його перший видавець, дописує ще три можливі кінцівки.
Але все пусте.
Всьо тлєн (як писав Язиков).

Ну а далі те, що виловила для себе з тексту. Отож:

“ Разве мы властны влюбляться или не влюбляться? И разве, влюбившись, мы властны поступать так, словно бы этого не случилось? (Жак) [с. 11].

“ Все, что случается с нами хорошего или дурного, предначертано свыше (Жак) [с. 12].

“ Безумец ― это несчастный; а следовательно, счастливец ― это мудрец.

<...>

Счастливый человек ― тот, чье счастье предначертано свыше, и, следовательно, тот, чье несчастье там предначертано ― человек несчастный (Жак) [с. 19]. 

 

“...Осторожность ― предположение, на основании которого опыт разрешает нам рассматривать выпавшее на нашу долю обстоятельства как причины неких последствий, ожидаемых нами в будущем с радостью или со страхом.

<...>  

...Осторожность не обеспечивает нам счастливого исхода, но утешает и оправдывает нас в случае неудач (Жак) [с. 20, 21].

“ Никогда не плодят так много детей, как в годы нужды (Жак) [с. 34].

“ Мы думаем, что управляем судьбой, а на самом деле она всегда управляет нами (Жак) [с. 52].

“ Мы ежедневно ночуем с женщинами, которых не любим, и не ночуем с женщинами, которых любим (Хозяин) [с. 56].

 “ Ни боги, ни люди, ни лавки не прощают поэтам посредственности [с. 65].

 “― Мужа нет дома, но надеюсь, это не помешает вам у нас пообедать?
― Нисколько: я ведь не одалживал ему ни своего желудка, ни своего аппетита
(господин Гусс и жена автора) [с. 109].

“ ...Не было среди нас ни одного, кто не совершил бы ради нее величайших глупостей, при условии что она сделает ради него одну маленькую (Хозяин) [с. 283].

“ Всякий человек хочет командовать над другим и что так как животное стоит ниже последнего класса граждан, коими командовали все прочие классы, то люди заводят зверей, чтобы командовать хоть кем-нибудь (Жак) [с. 300].

“ Слабовольные люди  ― это собаки упрямых людей(Жак) [с. 301].

“ Народ падок до зрелищ, так как он забавляется, когда из видит, и еще больше забавляется, когда о них после рассказывает (Жак) [с. 304].

“ Нет книги невиннее плохой книги [с. 377].

Література в літературі:

• Жан-Батист Мольер  «Скупой», «Плутни Скапена», «Лекарь поневоле» ;
• Гораций;
• Сервантес «Дон Кихот»;
• Фортигверра Николо  «Ричардетто»;
• Вольтер  «Девственница» ;
• Юэ Пьер-Даниэль;
• Жак-Бенинь де Боссюэ;
• Николь Пьер;
• Аристотель;
• Лебоссю «Трактат об эпической поэме»;
• Вида Марио Джироламо «Поэтическое искусство»;
• Данте  «Комедия об аде, чистилище и рае»;
• Давид-Огюстен Брюэс «Адвокат Патлен»;
• Светоний;
• Катулл;
• Марциалл «Эпиграммы»;
• Ювенал;
• Петроний;
• Лафонтен «Желудь и тыква»;
• Сенека;
• Жан-Батист Руссо;
• Монтень;
• Франсуа Рабле (Медонский кюре) «Гаргантюа и Пантагрюэль»;
• Лафар;
• Шапель;
• Шолье;
• Панар;
• Гале;
• Ваде;
• Франсуа Вийон;
• Шарль де Брос;
• Шарль Кале;
• Гвидо Бентивольо «Фландрийские войны» ;
• Тит Ливий «История Рима»;
• Анри-Жозеф Дюлоран  «Кум Матье, или Превратности человеческого ума»;
• Лоренс Стерн «Жизнь и мнения Тристрама Шенди, джентельмена»;
• Спиноза;
• Коле «Истина в вине».

Обсяг електронної версії прочитаної книги становив 513 с.

Єдиний роман Маргарет Мітчелл ― «Віднесені вітром»

Не можу повірити, щоб тендітна жінка була автором такого грандіозного Твору.
Справа тут не в двох томах, двох книженціях, двох частинах одного історичного роману, справа в силі.
Ця сила і душа, яку було вкладено в твір можуть настільки переповнювати, що міняють життя. і, мабуть, змінюють його назавжди.
Не можу повірити, що історичні романи можуть так легко читатись. Не можу збагнути, як за такий малий період можна було ковтнути двотомник і бути під таким стійким потужним враженням.
У « Віднесених вітром» є щось надзвичайне.
По-перше, цей історизм, який розкриває початки розростання майбутніх США. Надзвичайно цікаво читати про події, які відбувались тоді, про заснування земель, про війну між Півднем і Північчю, про звільнення  «негрів», про Лінкольна, про Ку-Клукс-Клан, про людей, які жили і боролися, які виживали в швидкозмінних умовах, в голоді. Захоплювали ці люди мужністю, аристократизмом, силою, витримкою, Духом (з великої літери) і своїми душами.
По-друге, цей хід думок персонажів роману, їх вчинки, їх образи, їх своєрідні діалоги. Події, які з ними відбувалися, події, які або змінювали їх, або ламали.
По-третє, це романтика, без якої ніяк, це користолюбство і егоїзм, без котрих нікуди. Це коли ти читаєш про тисяча вісімсот якісь роки і порівнюєш з сьогоденням, запитуєш себе  «власне, а що ж змінилось?»

По-четверте, це славнозвісні Скарлетт О`Хара і Ретт Батлер - герої, що не давали спокою не один десяток років читачам, різних поколінь.
По-п'яте, в романі знаходиш Своє. Це означає, що до нього схочеш повертатись ще не раз, перечитувати улюблені моменти, жваві діалоги (о як  люблю репліки Капітана Батлера), коли вже не зважатимеш на сюжет, а черпатимеш натхнення в дрібницях.
 «Віднесені вітром»  ―  маніфест. Маніфест гордості, сили, мужності, витривалості, дружби, справжності і любові.
Тут не знайдеш банальних істин, які розкривають очевидне: погане ― погано, хороше ― добре. Тут психологія поведінки. Тут непрості рішення.
Це коли читаєш і після кожного розділу напрошуються тисячі висновків і пояснень, які потім спростовуються ― і ти залишаєшся перед широкою дорогою наодинці, бо тобі не пояснили до кінця, що ж сталося, що відбудеться. Це коли є недосказаність, але ця недосказаність зароджує в серці надію на світле завтра.
 «Віднесені вітром» ―  роман-натхнення. Він надихає зробити  подумати про найдорожче, переглянути пріоритети і зробити правильний вибір, або ще раз впевнитись у правильності вже давно обраного. Після прочитання починаєш цінувати. Цінувати не щось єдине для всіх, а своє.

Роками я відкладала Твір Маргарет Мітчелл, н хотіла за нього братися. Мені про нього, як не дивно, колись розповіла мама. Не раз вона цитувала  «Скарлет О'Хара не была красавицей, но мужчины вряд ли отдавали себе в этом отчет, если они... становились жертвами ее чар» або улюблену  «Об этом я подумаю завтра»., використовуючи їх у розповідях якихось наджиттєвих ситуацій, можливо, навіть повчань. І я в свою чергу думала, ну що ж можна для себе підчерпнути  усього того? Що Скарлет була сиьною жінкою? А хто зараз з жінок слабкий? І все в такому стилі.
І тут ця книжеціязнову попалась мені на очі в рідері.  «Скільки вона може маячить мені в бібліотеці? Треба прочитати та забути»  ― подумала тоді я. Але, як виявилось, забути цю книженцію не вдасться.
Я до того, мабуть, веду, що на все свій час. Для мене він міг настати ще багато років тому, але я відкладала. А тепер отримала від прочитання величезну гору задоволення.
Від того, що це не простий бабський роман про кохання. Це не Джейн Остін з її соплями-сльозами (хоча, так, вона мені теж дуже подобається). Це набагато більше.
Тому, якщо хтось таки надумає взяти цю книжку до рук, знайте, ви не пошкодуєте однозначно (!). Незалежно від статі вона згодиться, якщо не для роздумів, так для розваги. Тим паче, що стиль у Мітчелл легкий, мова проста і надзвичайно захоплива. А ще роман повний алюзій, що також приємно вразило.
Це все писалось під дією найглибших вражень, тому може здатись клаптиковим і надто суб'єктивним. Можу тільки точно сказати, що полюбила все в цій книзі і вона варта уваги.

Для зацікавлених. Є ще роман  «Скарлет», де фігурують майже ті ж самі персонажі, але історю, наскільки я чула, дещо змінено (в майбутньому може прочита, але не зараз, бо з тих таких чуток, він набагато слабший ніж Мітчеллівські  «Віднесені вітром»). Хоча це продовження не від Мітчелл не єдине. Ось що про це говорить Вікі: тицяй сюди.
І є ще ряд екранізацій твору. Найбільш вдалим, як на мене, є фільм 1939 року Gone With The Wind Віктора Флемінга. Акторів настільки вдало підібрано, що просто немає слів. Він вартий перегляду.

Ну а тепер цитати:

“ Поделом вам будет, если эта продувная девчонка надумает заарканить одного из вас... А может, она решит, что двое лучше одного, и тогда им придется переселиться в Юту, к мормонам (мать близнецов) [Т.1. с.33].

“Она могла довести своими выходками до бешенства, но в этом была ее прелесть  [Т.1. с.34].

Цей уривок викликав асоціацію з Гітлером:

“А мне дайте резвую лошадь, стакан хорошего вина, порядочную девушку, за которой можно приволокнуться, и не очень порядочную, с которой можно поразвлечься, и забирайте себе вашу Европу, нужна она мне очень… (Брент) [Т.1. с.38] 

“Ни одна жена на всем свете не сумела еще переделать мужа (отец Скарлетт Джералд О`Хара ) [Т.1. с.85]  

“Земля ― единственное на свете, что имеет ценность... потому что она ― единственное, что вечно... Единственное, ради чего тоит трудиться, за что стоит бороться... и умереть!  (отец Скарлетт Джералд О`Хара) [Т.1. с.88]  

“ Укоряла она или поощряла, голос ее был неизменно мягок и тих, спина пряма и дух несгибаем: она осталась такой даже после потери трех малюток-сыновей. Скарлетт ни разу не видела, чтобы мать, сидя в кресле, позволила себе откинуться
на спинку.
<...>
И если под глазами у нее залегли глубокие тени, то голос звучал одро, как всегда, и ничто не выдавало пережитого напряжения. За величавой женственностью Эллин скрывалась стальная выдержка и воя, державшие в почитительном трепете весь дом [Т.1. С.97, 100].

“ Маленький человек должен быть крепок, чтобы выжить среди больших  (отец Скарлетт Джералд О`Хара) [Т.1. с.105].   

“Мир пренадлежал мужчинам, и она принимала его таким, собственность принадлежала мужчине, а женщине ― обязаность ею управлять [Т.1. с.143].  

“Она не очень-то разбиралась в душах мужчин, еще того меньше ― в душах женщин, ибо они интересовали ее куда меньше. У нее никогда не было закадычной подружки, но она никогда от этого не страдала. Все женщины, включая собственных сестер, были для нее потенциальными врагами, ибо все охотились на одну и ту же дичь ― все стремились поймать в свои сети мужчину [Т.1. с.149].    

“Наполеон ― вы вероятно слышали о нем ― заметил как-то раз: «Бог всегда на стороне более сильной армии!» (Ретт Батлер) [Т.1. с.278].

“Вид множества книг всегда нагонял на нее тоску ― совершенн, так же, впрочем, как и люди, поглощавшие книги в таком количестве [Т.1. с.284].

“  Убежать ― значило бы только дать им новое против себя оружие [Т.1. с.308].

“Больше всего ее раздражала его козлиная бородка. Мужчины должны быть либо гладко выбритыми или с усами, либо с пышной бородой  [Т.1. с.429]. 

“У вас необыкновенно отвратительное свойство издеваться над благопристойностью, превращая ее в непроходимую глупость (Скарлетт О'Хара)  [Т.1. с.479]. 

“ ― Без хорошей репутации превосходно можно обойтись при условии, что у вас есть деньги и достаточно мужества.
―Не все можно купить за деньги.
― Кто вам это внушил? Сами вы не могли бы додуматься до такой банальности. Что же нельзя купить за деньги?
― Ну, как... я не знаю... Во всяком случае, счастье и любовь ― нельзя.
― Чаще всего можно. А уж если не получится, то им всегда можно найти отличную замену (Ретт Батлер и Скарлетт О'Хара)  [Т.1. С.480-481].    

“Выздоравливающие мужчины чрезвычайно чувствительны к женскому вниманию [Т.1. с. 516].    

“Я не стану думать об этому (или о том) сейчас ― это слишком неприятно. Я подумаю об этом завтра. И чаще всего, когда наступало завтра, неприятная мысль или не возникала больше, или по происшествию времени уже не казалась такой неприятной [Т.1. с. 519].    

“Она привыкла считать, что никто таким жаром не доказывает свою правдивость, как лжец, свою храбрость ― как трус, свою учтивость ― как дурно воспитаный человек, свою незапятнаную честь ― как подонок [Т.1. с. 554].    

“Войны всегда священны для тех, кому приходится их вести... Все войны, в сущности, ― драка из-за денег [Т.1. с. 574].  

“Вы, верно, еще не познали какая это смертная тоска. От вас требуют, чтобы вы делали тысячу каких-то ненужных вещей только потому, что так делалось всегда. И по той же причине тысячу совершенно безвредных вещей вам делать не дозволяется (Ретт Батлер) [Т.1. с.596]. 

“Большие деньги можно сделать в двух случаях: пр создании нового государства и при его крушении (Ретт Батлер) [Т.1. с.600]. 

“ Мужчины, как ни странно, придают почему-то огромное значение поцелуям. И очень часто после одного поцелуя совершенно теряют голову (Скарлетт О'Хара)  [Т.1. с.609].  

“Верить ― священный долг каждого (Скарлетт О'Хара)  [Т.1. с.726].  

“Это беда всех женщин-северянок. Они бы были обольстительны, если бы постоянно не говорили, что умеют постоять за себя сами (Ретт Батлер) [Т.1. с.760].

“ Мне нравиться эластичность вашей совести и ваших моральных правил, нравиться ваш эгоизм, который вы весьма редко даете себе труд скрывать, нравиться ваша крепкая жизненная хватка  (Ретт Батлер) [Т.1. с.837].  

“ Не будучи от природы злой, она вместе с тем была так напугана и так не уверена в себе, что становилась грубой, боясь, как бы ее несостоятельность не обнаружилась и не пошатнула ее авторитета [Т.1. с.1057].   

“Люди, обладающие умом и мужеством, выплывают, а те, кто не обладает этими качествами, идут ко дну (Эшли Уилкс) [Т.2. с.16].     

“ Когда люди сами не могут заботиться о себе, всегда ведь находится кто-то, кто берет на себя заботу о них (Скарлетт О'Хара) [Т.2. с.23].  

“ Если вы пытаетесь чего-то добиться от мужчины, не выкладывайте ему все сразу... Постарайтесь быть погибче, пособлазниельнее. Это приносит лучшее результаты (Ретт Батлер) [Т.2. с.94].    

“Нападения на женщин, боязнь за своих жен и дочерей и привели к тому, что южане решили создать ку-клукс-клан [Т.2. с.181].

“Плох тот человек и плох тот народ который сидит и льет слезы только потому, что жизнь складывается не так, как хотелось бы (Томми) [Т.2. с.193].

“Смерть, налоги, роды! Ни то, ни другое, ни третья никогда не бывает вовремя [Т.2. с.197].

“Странно, что именно он предстал пред ней в таком свете, ― непостоянный, как ртуть, и прочный, как дьявол из преисподней [Т.2. с.209].

“Тягости либо обтесывают людей, либо ломают (Ретт Батлер) [Т.2. с.215].

“Ты не поднимаешь шума, когда делу нельзя помочь, даже если тебе это и не по нутру. Перепрыгнула через препятствие и поскакала дальше, как хорошая лошадка (бабуля Фонтейн) [Т.2. с.260].

“Ничто на свете не может нас подкосить, а вот мы сами себя подкашиваем ― вздыхаем о тому, чего у нас больше нет, и слишком часто думаем о прошлом (бабуля Фонтейн) [Т.2. с.260].

“Вот что, Скарлетт, берите-ка свою малютку: она решила пускать слюни, а я не могу добраться до носового платка. Отличный ребенок, уверяю вас только я не хочу, чтоб она испачкала мне рубашку (Ретт Батлер) [Т.2. с.321]. 

“Люди могут простить почти все ― не прощают лищь тем, кто не интересуется чужими делами (Ретт Батлер) [Т.2. с.425].  

“Сколько бы красоты не таилось в прошлом, она в прошлом и должна остаться. Человек не может двигаться вперед, если душу его разъедает боль воспоминаний (Эшли Уилкс) [Т.2. с.525].

“  ―Вам жаль ― меня?
― Да, жаль, потому что вы такое дитя, Скарлетт. Дитя, которое плачет оттого, что не может получить луну. А что бы стало дитя делать с луной? (Ретт Батлер и Скарлетт О'Хара) [Т.2. с.545]. 

“Она не сумела понять ни одного из двух мужчин, которых любила, и вот теперь потеряла обоих [Т.2. с.673].

Література в літературі:
Томас Мур
Теккерей
Диккенс
Шекспир  «Макбет»
Виктор Гюго «Отверженные»