28.05.15

Десять заповідей реклами від Боба Гарфілда, або книжка, яку хочеться читати

Видання Боба Гарфілда я знайшла на роботі в один із тих днів, коли робота ніби і є, але немає натхнення. Знайшла випадково і прочитала б залпом, якби не робочий графік з 10 до 18, хехе.

Це була перша книжка, яку я прочитала не з е-буку чи прослухала, а прочитала з екрану. Але потім, виявилось, що все не так погано. Зручно було, відкривши поряд вкладочку з YouTube, шукати ролики, про які йде мова.

Про книжку
Від початку склалось таке враження, що автор ну дуже пихатий. Ще у вступі говорить про те, який він класний, яка в нього сувора колонка «AdvertisingAge». Пізніше виявилось, що це не пиха, а прямолінійність. І вона була потрібною, щоб налаштувати читача на безпосередність, яка буде в наступних розділах. Потрібна, щоб наш зелений читач дізнався про той журнал «AdvertisingAge» і про роль автора в заокеанських рекламних колах.
«10 заповідей реклами» — видання про те, як не потрібно робити рекламу з яскравими прикладами.
На жаль, пізно усвідомила, що треба було б зібрати і викласти їх тут, але тоді б не було сенсу її читати. Томмуууу наприкінці виставлю 2 штуки в огидній якості. Готуйте свої очі.

Книжка справді дуже ідейна. Цікаво спостерігати, як автор препарує ролики, розповідає про їхню суть чи недоліки. Цікаво читати про те, як формуються відгуки на рекламні кампанії, про відбори на Канни, про їхню суть. Взагалі дядечко Боб пише захоплююче.

Дві улюблені тези:
Якщо ідея не нова - нічого страшного! Можливо, вона підходить краще іншому продукту!
Менше сексу, більше сенсу.

Традиційні цитати:
Дорога в рыночный ад устлана брендами.
Сказать по правде, меня всегда ставило в тупик то, что рок-группа, в состав которой входили персонажи мультфильмов, поет об инцесте.
Создатели рекламы — это не художники и не представители авторского кинематографа. Они являются бизнесменами или, по крайней мере, предполагается, что они таковыми являются. Их работа не имеет ничего общего с поиском неизведанного. Ее цель — продаватъ товары.
Зачем преклонять колени перед этим алтарем? Кого волнует оригинальность рекламы, помимо ее создателя? Где написано, что потребители реагируют на новаторство в рекламе? Хочу заметить, что потребителя это заботит меньше всего. Церковь, которую должны посещать сотрудники рекламных агентств, это не Храм Оригинальности, а Храм Изобретательности: поиск умных, понятных и, да, иногда ранее использованных решений для проблем передачи информации. Когда главная цель — это имидж бренда, знание бренда, идентичность бренда, его репозиционирование или что-то подобное, то для коммуникации используется именно реклама. Никого не нанимают для создания чего-то новаторского. Нововведение довольно часто становится прикрытием для неспособности решить поставленную задачу.
Поэтому не думайте об этом как о воровстве, потому что «воровство» — это очень неприятное слово. Воспринимайте это так, как это делает любой уважающий себя рекламист: «Новое и усовершенствованное».
...Литература не штампует «сообщения», а дарит нам истории и персонажей, позволяющие заглянуть внутрь самих себя.
Множество рекламных роликов ужасны только потому, что они претендуют на художественность.
В условиях существования сотен телевизионных каналов при выполнении своей задачи реклама должна веселить, пленять, развлекать или иным образом очаровывать зрителей. Дни хвастовства и многословности давно прошли, и тем лучше.
Но раз и навсегда следует запомнить, что целъ не оправдывает средства. Реклама — это пистолет, а не ружье. Когда она стреляет, никто из находящихся рядом с целью не попадает под град пуль.
Иногда рекламе позволительно задеть некоторых, чтобы произвести впечатление на многих. Но никогда не позволительно задевать очень многих, чтобы потрясти некоторых.
Вспомните совет, который дают кровельщикам и монтажникам- высотникам. Вы должны чувствовать себя на высоте удобно, иначе вы упадете. Но нельзя чувствовать себя слишком удобно, а не то вы забудете, где находитесь... и упадете.
Если вы хвастаетесь своими делами, то это не благотворительность. Это реклама с использованием ярких плакатов с изображением детей.

Музика в книзі:

  • Гансе Гвидо фон Бюлов «Iphigenie in Aulis Reverie Fantastique», «Tarantelle Valse Caracteristique»;
  • Ричард Вагнер;
  • Skids «Into The Valley»;
  • Германа Хермитса;
  • The Archies - «Sugar, Sugar»;
  • Bob Dylan «Subterranian Homesick Blues»;
  • George Harrison «Му Sweet Lord»;
  •  Rivers Rutherford «Ain`t nothing Bout You», «Smoke Rings In The Dark», «Таg, You`re It»;
  • Willie Nelson;
  • «Di Quella Р1га» из оперы Верди «Трубадур»
Фільми:


Література в книзі:

Художники:




Найцікавіші згадувані ролики:


Крем "Esencial" увлажняет, но не содержит жира»

Кому цікаво, даю посилання на твітер автора. 

18.05.15

Сергій Трухімович «Реклама. Конспект копірайтера», або Користі мало

Ще у передмові, здається, було написано, що книжка згодиться для багатьох: професіоналів, початківців, підприємців і когось там іще. І це з самого початку здивувало, бо ще ніколи і ніхто не спромігся створити книжку однакову ефективну для професіоналів і початківців. Хіба, якусь енциклопедію, але то інше.

«Конспект копірайтера» мені принесли на роботу і всунули в руки зі словами «читай, він класний». «Хто, — подумала я, — автор чи копірайтер?».


Враження:
1. Книжку треба було назвати «Конспект рекламіста», бо копірайтером та не дуже пахне, хіба як наш копірайтер — універсал, який робить усе: аналізує ринок, визначає УТП, вигадує загальну ідею для рекламної компанії, продає її бла бла бла. Хоча, може, я не правильно сприймаю назву. Все ж конспект написано дрібнішим кеглем, а основною таки лишається реклама.

2. Автор занадто захопився майндмепінгом, який, будьмо відвертими, мало кого цікавить. Особливо в книжці, яку ми купуємо задля оригінального контенту на кожній сторінці, а натомість отримуємо ту книжку (згрубша на 80 сторінок), в якій ті карти повторюються і набридають.
3. Якщо в концепції закладено ідею конспекту, то нащо виводити якісь визначення і терміни з термінів пов’язаних із бойовим мистецтвом?!
4. Плюсик ставлю за «історії до теми». Хоча вони іноді є занадто моралізаторськими, а народ наш цього не любить.

Висновок:
Піраміда видає книжки в своєму стилі — слабкі, з цікавою ідеєю, але поганеньким втіленням.

Авторові вартувало б залишити цей текст для свого блогу, бо як самопіар вона працює поганенько. І як видання, покликане відкрити щось нове також (з досвіду абсолютно недосвіченого копіратера, який однак і без книжки добре знав теорію реклами та основи маркетингу).

12.05.15

Підступи 18 ст, або Річард Шерідан і «Школа лихослів'я»

Курт Вонегут у своєму романі «Галапагоси» (напишу про нього пізніше) сказав, що колись люди мали 3-кілограмовий мозок і він був здатен на будь-які вигадки, особливо злісні і заплутані.

Зараз же мозок середньостатистичної людини важить близько 1, 3 кг. І я боюсь навіть уявити, що робила би, якби мене закинули хоча б в часи Римської імперії, коли навколо панував розбрат, підступність, коли на кожному кроці труїли один одного. Та що я розказуватиму. Читали-дивились-бачили-знаєте.

Отак довго я намагаюсь дістатись до п’єси Річарда Шерідана «Школа лихослів'я» (оригінальна назва «The School for Scandal») — сажет якої і побудований на злісних змовах і (що чи не найогидніше) плітках, або, краще, перемиванні кісток (тут цей вираз підходить якнайкраще).

Не знаю, скільки мозку у пліткарів із цієї п’єси, але жити з ними було б не просто.

Розповідь розгортається в дому інтриганки «леді» Сніруел. Її свого часу невинну дівчину, в молоді роки, образили та підступно підставили і обмовили, зруйнувавши життя. Саме та подія зробила її стервом, яке згодом зустріло таких же підлих людиськ серед вишуканого суспільства і збирало їх на чаювання(?) в своєму домі.

А тепер спробуйте не заплутатись в персонажах. В п’єсі ще існувала родина Тізлів, точніше був старенький дядечко Тізл, його дочка Марія (протилежність леді Сніруел) та два брати, над якими узяв опіку містер Тізл — Чарльз Серфес (молодший брат) та Джозеф Серфез (відповідно старший підлий брат).

І ось одного разу той старший брат Джозеф звертається до леді Сніруел (пліткарки), щоб допомогла закохати Марію в нього (самого Джозефа) і лишити Чарльза, який ту Марію кохав насправді, ні з чим. А Марія, до слова, мала би отримати величезне придане, дістатися якого і хотів Джозеф. І все би було нічого, бо, здавалось, нащо леді Сніруел допомагати старшому підлому братові? Але в неї був свій план: вона вже давно була закохана в молодшого із братів — Чарльза…
І пішло-поїхало.

Поза тим у двох братів був багатий дядечко сер Олівер, який наприкінці твору викриє махінації одного з них і дуже гриматиме на нього за продаж родинних портретів (по суті, родичів) за безцінь.

А ще у сера Тізла була молода дружина — вередлива особа, яка за віком була ніби його дочка. Свого часу сер Тізл довго божився, що нізащо ні з ким не одружиться, але закохався у скромну бідну дівчину, яка згодом почала жити на широку ногу.

І ось їх стосунки мене зацікавили найбільше, бо обернулись досить неочікувано. Молода дружинонька бажала старому пеньку скорішої смерті, а він говорив, що житиме ще довго їй на зло. Але наприкінці п’єси вони так здружилися, коли виявилось що всі непорозуміння підлаштовано, що в мене аж брови догори полізли.

Загалом я вже втомилась «пространно» розповідати про персонажів твору, намагаючись не розкрити всього сюжету, а ви, здається, втомилися це читати.

Тому скажу про враження: на початку взагалі не могла зрозуміти де і що, настільки дивною була композиція і сюжетна лінія, а потім мене почали дратувати ті підлі особи (занадто захопилась сюжетом і забула, що оцінювати треба психологію персонажів, а не саму лише поведінку), а кінець виявився веселим — всіх покидьків покарали і добро «вастажествавала».

Чи варто читати/ слухати? Можна, якщо любите змови, незручні ситуації в творах та гостре слівце. Мені ж п’єса не дуже сподобалась. Тому враження неоднозначні.

Какое же возможно остроумие без капельки яда? Умному слову нужна колючка злости, чтобы зацепиться.
—У неё прелестный свежий цвет лица.
—Да, когда он свеже наведён.
— Ах, что вы! Клянусь вам, это у неё естественный румянец. Я сама видела, как он появлялся и исчезал.
— Я охотно верю, что вы могли это видеть. Он исчезает на ночь и снова появляется утром.
— Да, сударыня, и он не только появляется и исчезает, но больше того: его проиносит и уносит горничная.
Все его хвалят? Это значит, что жуликам и дуракам он кланяется так же низко, как честному достоинству ума и добродетели.
Я уверен, сэр Питер, что ваша супруга не может быть причиной вашего расстройства.Сэр Питер Тизл. А что, разве вам кто-нибудь сказал, что она умерла?

Екранізації:
The School for Scandal (1923) - 2-серійний німий фільм-адаптація твору Шерідана;
School for Scandal (1930) - британська стрічка (готуйтесь, британці зняли ще багато);The School for Scandal (1937) ч/б британська адаптація;
Школа злословия (1952) - радянський фільм;
The School for Scandal (1959) британська екранізація.

05.05.15

Дивачка мадам Боварі

Скільки всього було переговорено-переслухано про твір Флобера, що, щиро кажучи, його можна було і не читати. Але там, де кожен критик знаходив у творі щось надунікальне (в романтичній натурі Емми, в її пристрасності, захопленні книжками). Я ж відкрила для себе жінку, якій просто катастрофічно не вистачало чогось у житті,жінку, яка в усьому звинувачувала інших, зіпсовану (?) міщанку, яка не знала меж (любила сповна, захоплювалась сповна, прикдалась сповна, захоплювалась сповна). Так, іноді було аж занадто.

Від тихого спокійного життя вона жахливо хворіла, від тихого життя заводила собі коханців, витрачала гроші, який, по суті, і так не було.
І саме через це я вважаю її дивачкою, якщо взагалі не ідіоткою.
Чому? Все просто. З її волею, вмінням підкорювати собі людей, запальною натурою вона могла би звертати гори. Вона могла би продовжувати грати на своєму фортепіано, вона могла би навчитись малювати, чи, як інші жіночки того часу, зайнятийсь благодійністю. Або ж хоча б знайти себе в дитині, дівчинці. Вона могла би прославитись і прославити свого чоловіка, хоч це і не було прийнято в тодішньому ще не еманципованому світі.

Читати? Обов'язково. Але тільки за умови, що є з ким обговорити. Посваритись через виправдані-невиправдані очікування і через дурість (чи не дурість) головної героїні роману, який писався 5 років, який скоротили майже вдвічі, щоб за кожним словом була суть.

Не скажу, що роман надглибокий (можливо, я просто чогось не розумію). В ньому розкрита трагедія жінки, яка народилась не там, де мала би, якій доводилось жити сірим життям з сірим (але дуже великодушним і щирим) чоловіком і сірою дочкою.
Все, что ее окружало, — деревенская скука, тупость мещан, убожество жизни, — казалось ей исключением, чистой случайностью, себя она считала ее жертвой, а за пределами этой случайности ей грезился необъятный край любви и счастья.
Ну к чему ополчаться на страсти? Ведь это же лучшее, что есть на земле, это источник героизма, восторга, поэзии, музыки, искусства, решительно всего.
Высокопарными словами обычно прикрывается весьма неглубокая привязанность.
Если бы от наших страданий кому-нибудь было легче, то мы бы, по крайней мере, утешались мыслью о том, что жертвуем собой ради других.
Когда мы черним любимого человека, то это до известной степени отдаляет нас от него.

Література в романі (неповний список)
Руссо;
Вальтер Скотт «Ламмермурская невеста».

Екранізацій та адаптацій роману насправді повно. Ось деякі із них:
Madame Bovary (1934) Франція;
Madame Bovary (1937) Німецьке виробництво;
Madame Bovary (1947) знімали в Аргентині. Уявіть, скільки там пристрасті;
Madame Bovary (1949) з надзвичайно милою виконавицею головної ролі;
Madame Bovary (1953) французька ч/б стрічка;
Madame Bovary (1964) — мінісеріал (4 епізоди) британське виробництво;
Madame Bovary (1968) — мінісеріал (2 частини) високий рейтинг;
Madame Bovary (1975) британська кінострічка
Madame Bovary (1991) — адаптація роману, відзнята у Франції;
Madame Bovary (2000) Британія — довжелезне кіно;
Madame Bovary (2014) — жіночий погляд на трагічну історію. Кінострічка знімалась в трьох країнах.


18.04.15

Типовий Буковскі, або враження від «Поштамту»

За вікном весна, погода змінюється щоп'ять хвилин і від того хочеться невідомо чого: чи то солодкого, чи то поспати. Саме в такий час згадуєш про Список рекомендованої літератури, який складали гуртом ще восени, і знаходиш знайоме прізвище ― Буковскі ― навпрти якого майоріє назва книжки, яку ще не читав ― «Поштамт» ― його перший роман.

Часу на читання, щиро кажучи, вирвати нема де ― на роботі треба працювати, вдома захлестує «битовуха» ― тому відкриваєш милий ex.ua і починаєш чаклувати над пошуком у розділі «аудіокнижки».

І як же дивуєшся, коли чуєш, що перекладач Стронґовський! Ти ж тільки недавно скачував його «Їбаш» з динозавриком для заставки на робочий стіл. Захоплення змінюється сміхом, коли картавий митець починає читати текст. І ти починаєш хвилюватися, хоч би вловлювати зміст за тим нуднуватим читанням та смішною картавістю (о, не толерантна я).

Але ні, переклад ― божественний. Тут тобі і книжкова лайка, і слова, про які давним-давно забув, і коментарі з примітками. Загалом ― сік. І звичайний текстик пияка Буковскі перетворюється на щось фантастичне.

Після оди талановитому Стронґу час згадати про що ж книжка.
Про вже знайомого Чинаскі, який пʼє (що то за персонаж Буковскі, який не пʼє?), лається, займається сексом з усіма, ким можна, грає на іподромі та «коротает» свої деньки на пошті, скаржачись на начальство у притаманному для нього флегматичному стилі.

От слухаєш книжку і одразу на думку спадає «втрачене покоління». Не ремарки-гемінгвеї, а просто словосполучення-залишок, якщо від нього відкинути всі визначення. І хочеться приліпити те словосполучення до цього флегматичного Чинаскі і вліпити ще приставку «пост», щоб всі заговорили про втрачене сучасне покоління, яке втратило себе не через війну, а через себе самих.

Загалом, якби не Стронг з вибуховим українським перекладом, роман був би незавуальовною дворівневою драмою (зверху простуватий сюжетик, знизу драма особистості), а так це щось штибу комедії абсурду (?), коли плачучи ще й смієшся.

І, взагалі, якось дивно сміятись зі своєї ж мови, зі слів, які є надзвичайно крутими, але яких ти просто н вживаєш в повсякденному житті. Але що це я знов про переклад.

Раджу.
Мужність походить від живота, а решта є відчаєм.
До речі! Шукаючи якісь зображення, щоб запхати сюди, наткнулась на ідейний канал про книжки. Ось цей відосик якрах про «Поштамт». 45 секунд. не полінуйтесь переглянути:


І якщо я вже дісталась відосиків, то дивіться ДУЖЕ дивне анімоване інтерв'ю з Чарльзом.


Огидна «Лоліта», або як легко тримати розбещене дитя з несформованим «Я» від В. Набокова.

«Лоліта» ― Набокова, з розряду тієї класики, до якої йдеш півжиття, і читаєш, коли всесвіт не просто кричить, а волає: «Прочитай мене!». Коли безліч знайомих, не важливо звідки: мережа, не мережа ― вже давно її проковтнули і перебивають враження іншим чтивом. А перебивати є що.

Якби я була видавцем, створила б добірку «огидних» книжок, в яку б всунула Набоківську «Лоліту» та Фаулзівського «Колекціонера» (памʼятаєте?). Є у них щось спільне. В обох випадках жертвами є дівчата. Навіть не жертвами, а невільницями (?). Одна в моральному плані (Лоліту залякували (?), інша ж в плані фізичному (її тримали в підвалі). Проте, в одної був вибір втекти і насолоджуватись життям де-інде, інша ж вибору не мала. В обох книжках жертви ― дівчата. Жертви «правильних» з вигляду чоловіків (клерка та літературознавця. химерно, ні?).

11.03.15

50 найкращих книжок для дітей

Сьогодні натрапила на надзвичайно класну статтю-список-рекомендація 50 кращих книжок для дітей.
Переглянути її можна ТУТ
Не зовсім впевнена стосовно того, чи всі вони є перекладеними якщо не на українську, то бодай на російську, але це тільки ще одна причина підтягнути свою англійську, або ж англійської свого дітьониша.
Книжки всі з невеликими описами і посиланнями на амазон, де їх можна купити. Хо-чааа біля деяких ще стоять лінки на сканування для Kindle.
В будь-якому разі, було би лишень бажання прочитати *багатозначно підморгує*

20.02.15

музика, написана під враженням від літератури

Звісно, цей список неповний, але все одно цікаво.
Стаття на Вікі зі списком муз. творів, на які надихнув Толкієн, Байрон, Алан По та інші.
А тут  можна знайти 25 пісень, на які надихнув Орвел, Дікс, Набоков, Міллєр та ін.
А тут можна почитати і послухати музику, написану після прочитання Маркеса, Вальда, Фіцджеральда та ін.
Музика, яка з'явилась завдяки Гете, Селінджеру, Кероллу, Зюзкінду тут.
Тут перелік творів, які надихали на створення класичного року (серед них і Людина-невидимка, і Улісс (дивно, на що він міг надихнути?)
А за цим посиланням можна знайти перелік творів, які надихнули на створення інді-музики.

В мережі гуляє ще дуже багато списків, якщо цього буде мало - шукайте ;)




01.02.15

Чуттєвий «Гранатовий браслет» Александра Купріна

Як би там не було, та російську літературу дореволюційного періоду не любити неможливо.
Так само, як і неможливо не любити Александра Купріна і його чудову мову.
Давно я з такою насолодою не вслухалась в аудіокнижки. Не знаю, чи все через чудовий голос Володимира Стулакова, який читав Гранатовий браслет, чи через те, що і справді чудово написано.
Менше з тим.

Про що?
Про знатну пані, яка на свої іменини отримує доволі цінний подарунок (власне, той гранатовий браслет, про який і йде мова у назві повісті) від таємного шанувальника. Так вже склалось, що одруженим не годиться приймати подарунки від чужих чоловіків, тому пані ця, Віра Шеїна, розповідає про подарунок своєму чоловікові. Той в свою чергу бере з собою діловитого Віриного брата і вирушає в гості до таємного шанувальника, про особу якого вони дізнаються з довідників за ініціалами.

І можна було б подумати, що за цим піде драматичне з'ясування стосунків, та ні.

31.01.15

«Світ Софії» — чудова книжка Юстейна Ґордера з паршивим закінченням

Для мене ― людини, яка на перших курсах Академії пропустила філософію повз вуха, книжка стала відкриттям. Вона ― геніальна, якщо розглядати її як популярну книжку з філософії для підлітків. Тут є і старший дядечко Альфред Нокс (авторитет, якому, якщо вірити психології, довірятиме підліток), тут є 14-річна героїня Софія Амунсен (втілення читацького «я») і тут є цікавий, спресований, виклад філософії (точніше того, як змінювалось сприйняття світу) з купою прикладів.

Класним ще є те, що протягом розповіді вчитель-філософ ставить запитання-завдання, в яких треба розібратись.

Власне, все і закручується після слів «Кто ты такая?», які читає головна героїня ― Софія ―на маленькому  листочку, вкладеному  в конверт. Далі були інші запитання (прядок не точний):

11.01.15

Діана Вінн Джонс з фантастичним твором «Будинок з характером» («Будинок ста шляхів»)


 Здається, від того моменту, коли тримала в руках бодай електрону книжку для дітей (чи хоча б підлітків) минула ціла вічність (пристрасть до мовних штампів мене згубить). Не знаю чому, але іноді на мене находить щось на кшталт «ти така доросла тітонька, досить вже впадати в дитинство і читати те, що не згодиться-диться-иться-ся-я-а». Скучно, нє правда лі?

Але годі ліричних відступо-вступів.
Цього разу я натрапила на надзвичайну річ ― роман Діани Вінн Джонс «Будинок з характером» (інша, коректніша назва ― «Будинок ста шляхів»).

Що це?
Це остання (третя) книжка серії «Замок», куди входить супервідома книжка «Мандрівний замок Хаула» (за якою Міядзакі Хаяо створив одноіменний анімаційний фільм і створив цілий культ цього ходячого замку: народ почав робити з ним тату, в магазинах зʼявилось безліч іграшок-моделей, тисячі фанатів, хто як міг, зображали персонажів книги/анімації, знайшла навіть торт з одним із персонажей…ух!)

Про що?

Джон Прістлі і його «Небезпечний поворот» з неочікуваним закінченням

 Нелюбов до п'єс в мене з'явилась мабуть, ще на перших курсах академії, коли нас змушували залпом прочитувати книжки, при цьому не впускати суті і намагатись відповісти на одвічні питання «чому?» та «нащо?».
До чого я? А до того, що п'єса Джона Прістлі «Небезпечний поворот» — зовсім інша річ (!). Звісно, якщо не читати її, а слухати (або дивитись, кому як пощастить).

Сюжет твору побудований довкола радіовистави, яку слухають гості, зібравшись в будинку подружжя Кеплен. Радіовистава та
називається «Пес, що спить» (рос. «Спящий пёс»).
З часом слухачі не можуть ніяк зрозуміти, чому ж автори так назвали п'єсу, адже ні про що подібне там не йдеться. І тут починається дискусія. Хтось припускає, що пес символізує правду, яка не виринає на поверхню, доки ти нічого не чіпаєш (у нашому випадку пса). А хтось говорить, що говорити правду, це як заходити в поворот на величезній швидкості  — небезпечно. Іншому ж п'єса нагадує про самогубство спільного знайомого гостей  — Мартіна Кеплена... На цих словах господиня дому вирішує якось відволікти всіх від неприємної розмови і пропонує гостям алкоголь та цигарки. А цигарки ті знаходяться в маленькій скриньці, яку, виявляється, бачили в домі Мартіна Кеплена перед тим, як він застрелився...

Арчібальд Кронін і психологізм Роберта Шеннона («Юні роки»)

Знаєте, іноді до наших рук так раптово потрапляють правильні книжки, які раз і назавжди перевертають наше життя.
Однією із таких для мене стала книжка «Юні роки» (продовженням якої є «Шлях Шеннона»).

Про що вона? Про хлопця-ірландця, який волею долі потрапляє в чужий дім (ну добре, дім родичів) і лишається там жити після смерті своїх батьків. Через скупість свого дядечка життя у Роберта Шеннона складається не дуже добре: доводиться носити старі речі старших братів і викручуватись, як тільки можна. А ще й ірландська природа (стереотипне ірландське бунтарство та агресивність) часом роблять життя хлопця досить важким.