Вільям Голдінг з химерною правдою у романі «Володар мух»

«Володар мух» ― один з тих творів, які читаються вкрай важко. Не через якісь мовні особливості, худ. прийоми бла бла. А через сам сюжет.
Маємо купку хлопців, які кимось дивовижним чином потрапили на безлюдний острів. Ну, і щоб якось жити, вони обирають собі головного, який усім розпоряджається, за все відповідає, скликає збори…
І все би добре, та щось не те. Сформована манюня «держава» розколюється навпіл через ворожнечу. Ті, хто халявив і не хотів працювати, а волів просто їсти м’ясо переходять до табору одного хлопця-мисливця, а всі решта залишаються з першим вожаком.
І тут починається. З’являються якісь дикунські закони. Мисливець виявляється схибленим тираном. Він знущається над усіма, б’є їх залякує. Вони вбивають двох хлопців..
Весь текст тримає в такому гнітючому напруженні, що з’являється відчуття безвиході.

Серйозно, читаючи, та і дочитавши, я тиждень була в такому депресивному стані, що страх.
Закінчуються всі ті криваві неподобства, коли хлопців нарешті знаходять дорослі. Всі враз розуміють що вони накоїли і починають плакати, мовляв вони всього лиш маленькі хлопчики і все сталось випадково.
У «Володарі мух» збудовано якусь таку абсурдну модель світу, в якій має бути хтось вищий старший, щоб тримати все у порядку. Але вищих і старших не може бути нескінченна кількість. В такому разі модель не працює.
Якщо такого старшого немає ― не існує і законів. Так як і скрізь, якщо ніхто не бачить, ти руйнуєш, крадеш, обманюєш. Якщо ж за це можуть покарати ― з’являється страх і самоконтроль, якась соціальна відповідальність.

В творі є сильні, є слабкі. Є нікчеми, є «боги». Є ті, хто думає, але нічого не робить, і ті, хто робить, але не вміє думати. Є керівники і керовані, байдужі.

Можливо через те, що цього «Володаря мух» не можна назвати простою вигадкою його тому так важко сприймати. В якийсь момент розумієш, що не зможеш ні-чо-го змінити. Весь світогляд вивертається навиворіт і починає боліти голова. Бо так просто про це не замислюєшся, не думаєш про те, на чому все стоїть, хто усім керує. А тут тебе змушують. І це змушують особливо дієве в ті моменти, коли його підкріплюють химерними образами: головами на палицях, страхами втіленими в якісь образи...

Єдиним моментом, який я досі не зрозуміла лишається момент з мертвим парашутистом, котрий розкладався на горі. Що це? Символ маріонетки? Знову ж таки та безвихідь? Що?

Читати тільки тим, у кого все гаразд із психікою, хто любить мислити, аналізувати і в кого не надто розвинене відчуття співпереживання.

Екранізації:

• Lord Of The Flies (1963) як пише Вікі, це ― найточніша екранізація роману з усіх
• Alkitrang dugo (1975) ― філіппінський фільм, в якому від роману Голдінга залишились тільки невеликий слід
• Lord Of The Flies (1990) кінострічка за мотивами роману Голдінга
• Повелитель мух (1991) документальний фільм В. Тюлькіна

один з епізодів серіалу Ікс-файли (Секретні матеріали), який я пам'ятаю ще з дитинства, теж назвався «Володар мух» 

«Володар мух» у музиці

• Одна з пісень альбому U2 (1980) має таку ж назву, як 7 розділ роману ― «Shadows and Tall Trees»
• Гурт Iron Maiden назвав одну зі своїх пісень в альбомі «The X Factor» (1995) «Володар мух» (Lord of the Flies)
• Анлійський готик-рок гурт Nosferatu назвав так свій альбом (1998)
• Німецький хеві-метал гурт Rage назвав так свою пісню з альбому Carved in Stone

Побачити більше з Метерлінком та його «Синього птаха»

Є така штука, коли щось не робиш, бо боїшся. Просто боїшся чогось на якомусь підсвідомому рівні.

Я так боялась «Синього птаха», чесно.

З раннього дитинства я чула про цей твір Метерлінка, всі про нього говорили, я знала символіку цього синього птаха, я чула декілька пісень, де використовувався цей образ, бачила якийсь уривок фільму. Але ніколи-ніколи не читала.

А тепер, здається, настав такий піковий момент, коли п’єсу потрібно (в хорошому значенні цього слова) було прочитати.

 Вона дивовижна. Вона все в мені перевернула. 

Не буду нічого розписувати.Просто подам кілька головних тез:

▪“Надо быть смелым, чтобы видеть скрытое (Берилюна).

▪Треба навчитись радіти дрібницям.

▪Ми бачимо те, у що віримо.
▪Треба завжди йти вперед, навіть тоді, коли всі кажуть повертатись.

▪Любов і підтримка ― архіважливо.

▪Зовнішність іноді оманлива, але нерідко буває і навпаки.

▪Якщо з’являється велика мета, то байдуже, через які труднощі доведеться пройти.

▪У всіх є якесь «завдання життя», кармічний обов'язок, який доводиться виконувати.

▪В яких би умовах ти не жив, є речі, які можуть зробити тебе щасливим.

▪Найбільші «радощі» ― примарні. Якщо поглянути на них тверезо ― побачиш це.

▪Фантазія іноді здатна зробити неможливе.

▪На відстані починаєш все переосмислювати.

▪Щастя ― це не минуле чи майбутнє, це їх поєднання.
▪Насправді нам не потрібно чогось матеріального, щоб бути щасливими. Просто, коли ти фокусуєш своє щастя в чомусь одному, ― так легше.

Але, звісно, хтось побачить в тій казці значно більше ніж я.

 Кому цікаво

За твором знято декілька кінострічок:

The Blue Bird (1910, Великобритания)
The Blue Bird (1918, США)
The Blue Bird (1940, США)
Синяя птица (The Blue Bird) (1976, СРСР / США)
Maeterlinck's Blue Bird: Tyltyl and Mytyl's Adventurous Journey (1980, Японія) аніме
Синяя птица (мультфільм) за мотивами

Blue Bird (2011, Бельгія)

Символ синього птаха згадується у:
Кіночстрічці Попутного ветра, «Синяя птица»! (СРСР — Югославия, 1967).
У назві радянського гурту Синяя птица
У назві пісні гурту «Машина времени» (Синяя птица).
У назві пісні гурту «Lumen» (Синяя птица).
У назві пісні гурту «Чёрный обелиск» (Синяя птица).
У сoncerto grosso Алексея Рыбникова.

...І список продовжує Вікіпедія 

А тут Вікі розповідає про те, де ще згадується образ Синьої пташки

«Продавець повітря» Бєляєва або наукова фантастика з нотками соціалізму

Тепер я знаю, що це ― фантастика доби комунізму.

А все тому, що до рук мені потрапила книженція Алєксандра Бєляєва ― «Продавец воздуха».

Щиро кажучи, я мало що тямлю в фантастиці. На моєму рахунку (якщо брати грубо) є лише книжки Дяченків та Лук’яненка, Бредбері, Велса, Верна, Дойля. А щоб сміливо говорити про фантастику чи фентезі, мені здається, слід прочитати значно-значно більше.

Та все одно, у випадку з цим романом я точно можу сказати, що він втратив свою художню фантастичну цінність в наш час. Якби прочитала його ще в далекі 30-і (вперше роман опублікували 1929 р.), то  була б просто приголомшена його новизною ідейністю… Але зараз, він радше служить прикладом того, якою була наукова фантастика доби Союзу.  Якби

відкинути мінімальну ідеологію, певні бачення соц. устрою бла бла то все одно б ми мали хоч і цікавий, та біднуватий сюжет з досить передбачуваним закінченням.

В цьому не можна звинувачувати Бєляєва як автора. Як на фантаста свого часу він дуже крутий дядько. В цьому є провина читачів. Ми стали настільки  зіпсованими, що автору доводиться

добряче попітніти, щоб вигадати, чим утримати нашу увагу, наше зацікавлення. Мені здається, що раніше не було так важко в тому плані. Раніше не було стільки інформації, яка день-у-день вливалась цілими потоками в голови, раніше не було такого над стрімкого технічного розвитку, який спостерігаємо зараз.

Зараз спробуй-но не те що йти в ногу з усіма технологіями, а обігнати їх і зазирнути у майбутнє. Надто складне завдання для письменників.

Тому «Продавца воздуха» я б радила читати у тих випадках, коли любиш наїв, коли цікаво зазирнути за куліси розвитку наукової фантастики (правда пафосно звучить?), коли хочеш отримати від твору не новизну, а задоволення, для саморозвитку. І просто, якщо хочеш погиготати собі тихенько над тим, що було в головах «товаріщєй», коли вони читали той роман і уявляли, що все і насправді може так обернутись.

Про сюжет.

Маємо метеоролога, який вирушив у експедицію на північ країни, щоб дізнатись, що ж таке відбувається з погодою, з вітрами і температурою. Бо все почало змінюватися і ніхто не міг зрозуміти у чому справа.

Маємо його помічника якута Ніколу, який є таким собі образом ідеальної (?) людини, яка живе у своєму суворому світі зі своїм рівнем розвитку.

Одного разу вони рятують з болота дивного дядечка, який радить їм не йти за вітром, бо там смерть (а якраз туди їм і треба було). Згодом ті двоє таки йдуть за тим вітром і тут починається найцікавіше. Підземне життя, технології, наука, таємниці, інтриги, ворожнеча, рідкий кисень, загроза життю, біда на планеті, війни… Ух!

Загалом цікаво, реалістично. Така собі альтернативні реальність спроектована на початок минулого століття. 

У дусі «злодій прагне захопити світ».

До речі, є ще фільм, відзнятий у 1967 році В. Рябцевим (і командою) «Продавец воздуха». Про те, яка та кінострічка, говорити не берусь, бо не бачила. Тому, якщо раптом хтось колись гляне — скажіть.

Мила повість «Вафельне серце» від Марії Парр

Одного разу трапилось так, що в мене відключили і-нет. І ніби «подумаєш». Але нє тут та била (!) На жодному з дисків лептопа не було ні фільмів, ні музики. Тільки аудіо-книжка. А як ще витратити час з користю, коли в мережі і це слід було глянути … і те. От і почала я її слухати.І, О БОЖЕ, як я здивувалась, з того, що почула.

Ну правда, зазвичай на дисках зберігається якесь лайно, яке не дуже й хочеться дивитись/слухати. І ти, відповідно, не дивишся і не слухаєш. Але і не видаляєш, бо раптом колись шось станеться, а робити щось же треба.

А тут таке! І атмосферність, і настрій, і тепло. Що ще треба холодного осіннього дня?

«Вафельне серце» в мене асоціюється з «Вином з кульбабок» (Бредбері) ― таким же чудовим і теплим твором. Так і хочеться їх склепати в одну серію і радити всім, кого змучила хандра/апатія і ще що там може замучити.

Що ж у ньому такого крутого?

Два персонажі +-9 років (хлопчик і дівчинка), які постійно шукають пригод на свою голову в норвезькому містечку Щепкі-Матільди (не впевнена що українською воно звучатиме саме так). Шукають і знаходять! То на санях з самісінької вершини гори спускаються, то перелазять з одного дому в інший по канату, то на коровах катаються, когось рятують, когось шукають… Такі собі двійко авантюристів. І хлопчик ніби й спокійний, а от дівчинка (Лєна) ― монстр ентузіазму, хоробрості, відчайдушності.

Ще в повісті є такий собі дід, який ніби і порядний, а сам такий же шибайголова, як і ті двоє. Він постійно прикриває їх в авантюрах, підтримує в якихось дурощах, підіграє у всіляких вигадках. Загалом ― ідеальний дід. Є ще баба-тьотя, яка пече не-пе-ре-вер-ше-ні вафлі. Чесне слово, іноді здається, що сам їси її вафлі, коли все це читаєш, що відчуваєш запах тих вафель… ох.

Є мами-тати, дядечко, який завжди злиться, коли роблять щось не те, наприклад садять в катер його корів…

Всю книжку можна розтягати на кумедні фрази. Не знаю навіть, чия в тому заслуга ― автора чи перекладача. Але насправді слухається (думаю, що і читається) на одному диханні. А з обличчя не злазить усмішка.

Ніколи не могла подумати, що в Норвегії (з усією моєю любов'ю до неї) теж бувають круті дитячі автори :)

Далі декілька цитат:

“Лена говорит, что если бы не начались летние каникулы, она б впала в кому и померла (Трилле).

“Дед говорит, то она [Лена] конь-девица, хотя на вид она больше похожа на велосипед (Трилле)..

“Лена проводит у нас столько времени, что стала сама себе соседкой (Трилле)..

“… А когда штиль ― море выглядит как огромная лужа (Трилле)..

“Скучать по кому-то ― самое прекрасное из всех грустных чувств (дед).

“«Сюрприз!» ― завопила Лена так, что обои начали отходить от стен.

І знаєте, коли читаєш такі книжки, думаєш, що здійснив ВЕЛИЧЕЗНЕ літературне відкриття. А виявляється, що авторку цієї повісті вже давно знають в Європі і дуже люблять. Вона отримала численні нагороди за свої милі-премилі твори. В такі моменти ти кажеш собі  «Ех» і думаєш, що все це не дарма.

За «Вафельним серцем» навіть фільм зняли, щоправда я знайшла лише з норвезкою озвучкою. Та все ж.

Краса і розбещеність в романі Еміля Золя «Нана»

«Нана» я повинна була прочитати ще пару років тому. В рамках академічної програми. Та не склалося. Чи то, бува, не захотіла, чи просто подумала, що «Терези Ракен» і «Жерміналя» буде достатньо.

Роман вийшов геніальним. Але видно, що його писав саме чоловік. Бо саме у чоловіків не до кінця виходить зрозуміти жінок, заглибитись у них і створити «повний» персонаж.

Відтак маємо Нана ― рудоволосу красуню, яка колись завойовувала Париж, продаючи своє тіло в чорних брудних провулках, а згодом тим таки тілом завоювала весь світ. І коли в її руках було все ― і гроші, і розкіш, і визнання (в певних колах), і безліч коханців, коли всі жінки заздрили їй і ненавиділи її ― вона просто тішилась собі, знущаючись над чоловіками. Вона руйнувала чоловічі життя, відбирала у них все, доводила багатих до такої бідності, що їм доводилось або їхати світ за очі, щоб не втратити гідності, або ж вбивати себе. Головне, що ніхто з них не усвідомлював куди котяться їхні життя. То була своєрідна плата за любов і ніжність, яку вони не могли ніде отримати, за уміння вислухати, яке практично не властиве жінкам, і за славу, за те що їхнє ім’я пару разів надрукують в якійсь газетці. Всі були щасливими.

Одній тільки Нана було нудно. Чим далі, тим їй не вистачало грошей. Слуги наживались на її доброті і неуважності. Так само робили тітка і Атласна-подруга А їй було байдуже. Вона просто посміхалась завжди, щоб не утнула і в яку б ситуацію не потрапила і жила далі.

Вона керувала всім світом і тільки одна людина керувала нею ― грубий чоловік, який лишав на її тілі безліч синців. Через нього вона на певний час стала страшенно бідною, бо їй доводилось утримувати його, накривати для нього розкішні столи. На все це вона знову заробляла в провулках. І одного разу ледь на тому не попалась поліції.

В мене проскочила тоді думка, що все, вона попалась. Її до кінця будуть бити, а вона за це ще більше любитиме. А все тому, що кат не плазував перед нею, демонстрував всю свою волю і гіперчоловіче начало.

Та ні, і цьому настав край. І вона знову почала розкошувати.

Смішно як усе закінчилось. Всі, хто любив її найбільше ― побоялись наблизитись до неї, коли вона помирала Ті, хто її ненавидів ― прийшли і зі співчуттям попрощались з нею. Ба більше, Роза (її вічний ворог) доглядала за нею під час хвороби, піклувалась, коли всі покинули. Іронія.

Так і після смерті Нана не лишалась самотньою. Аж до моменту, поки її спотворене тіло не почало розкладатись. Та й тоді, в той момент, коли вона лишилась на своєму ліжку ― до кімнати ввірвались тисячі голосів з вулиці. І байдуже, що кричали вони не до неї. Байдуже, бо вона була не сама.

“Ей, правда, было немного страшно, так как наиболее приличные были в то же время и наиболее омерзительными. Весь лоск их пропадал. Животная похоть выявлялась во всей полноте своих чудовищных вкусов и утонченной развращенности. Поэтому-то проститутка Атласная относилась без всякого уважения к важным господам, разъезжавшим в экипажах, и, возмущаясь ими, говорила, что кучера гораздо лучше своих хозяев, так как уважают женщину и не изводят ее своими адскими затеями.

Екранізації роману:

• Нана (Nana) 1926 французького виробництва
• Нана (Nana) 1934 виробництво США
• Нана (Nana) 1944 мексиканська
• Нана (Nana) 1955 франко-італійський фільм
• Нана (Nana) 1968 британський міні-серіал
• Нана (Nana) 1981 міні-серіал
• Нана (Nana) 1983 знята (за словами рецензентів) у стилі soft-porno
• Нана (Nana) 1983 італійська (судячи з рейтингу IMDb найбільш провальна екраніз.)
• Нана (Nana) 1985  мексиканська
• Нана (Nana) 1999 італійська
• Нана (Nana) 2001 французька

І кому цікаво список усіх екранізацій творів Еміля Золя

Взагалі раджу до прочитання романи серії Ругон-Макарра

Борис Пастернак «Доктор Живаго» ― записки лікаря-інтелігента

Пастернаку судилося бути митцем. Інакше не могло бути.
Змалечку в будинку батьків вирувала атмосфера творчості ― під одним дахом на різні «концерти» збиралися відомі особистості з усіх куточків Росії (?)
Він захоплювався тим. Він мріяв і сам колись так жити.
До літератури він прийшов не одразу.
Спочатку мистецькі пошуки привели його до музики, якою він на академічному рівні займався 6 років. Далі в житті Пастернака, зі вступом до Московського університету, з'явилась філософія. Це і залишило величезний відбиток на його творах.
Після філософського нарешті розпочався літературний період: Пастернак почав писати вірші. Далі була проза, згодом ― переклади.
В 1958 році Пастернака нагородили Нобелівською премією, від якої він, в силу непростої політичної ситуації в країні, а відтак ― непростого ставлення людей, відмовився.
В останні роки життя він не жив, а виживав. Писав вірші, займався перекладами.
Його всіляко підтримували друзі з-за кордону. А з рідної країни його намагались всіляко випхати.

Та все одно Пастернаківський творчий стержень зламати не міг ніхто. І тепер, письменника знають і люблять в усьому світі. А за його творами було знято чимало екранізацій:

• Doctor Zhivago (1965) (найкраща з усіх, як на мене)
• Doctor Zhivago (2002) (з Кірою Найтлі)
• Doktor Zhivago (2006) (російського виробництва)
• «Doctor Zhivago»: The Making of a Russian Epic (1995) (американський телесеріал)
• Doutor Jivago (1959...) (бразильський телесеріал)

Якщо говорити власне про «Доктора Живаго». Особисто моя думка полягає в тому, що його краще не читати, а слухати (аудіокнигу). Можливо, елемент нав'язування актором інтонацій почуттів в аудіокнижці уб'є всю романтику твору, але все одно. Читати нам буде складніше. Бо в романі Пастернака ми не знайдемо того, до чого так звикли (стрімкого розгортання сюжету, коли нам потрібен темп і швидкість, щоб не втратити зацікавлення). Він наповнений ліричними описами пейзажів, монотонністю, численними роздумами. 

Для його прочитання потрібна ціла купа часу. А аудіокнига (як не прикро мені це говорити) більш дисциплінує, її вже не вийде відкласти так, як друкований аналог, на поличку, щоб згодом колись повернутись до читання.

Тому і сприймається роман цілісно. І враження від нього зрозуміліші. 

В мене читання забрало майже 2 місяці (!) надзвичайно багато. Все через ті ліричні відступи, деколи через обурення поведінкою Живаго...
(Власне персонаж Живаго асоціюється у мене з героями фільмів-нуар. Він так само розчарований у житті, не може визначитись зі своїми бажаннями і, по суті, не має їх. Шукає порятунку в одній жінці, в іншій, в горілці...).

Та, не дивлячись ні на що, думаю, що роман геніальний через свою мову, задум і втілення.

Так як писав Борис Пастернак не зможе писати ніхто.

Цитати:

“С тех пор, как он себя помнит, он не переставал удивляться, как это при одинаковости рук и ног и общности языка и привычек , можно быть не тем, что все и при том, чем-то таким, что нравиться немногим и чего не любят. Он не мог понять положение, при котором, если ты хуже других, ты не можешь приложить усилие, что бы исправиться и стать лучше (Миша). 

“Вот вы опасаетесь: воскреснете ли вы, а вы уже воскресли, когда родились и этого не заметили, будет ли вам больно, ощущает ли ткань свой распад. То есть другими словами, что будет с вашим сознанием? Но что такое сознание? Рассмотрим. Сознательно желать уснуть ― верная бессонница, сознательная попытка вчувствоваться в работу своего пищеварения ― верное расстройство его иннервации. Сознание ― яд, средство самоотравления для субъекта, применяющего его на самом себе. Сознание ― свет, бьющий наружу. Сознание освещает перед нами дорогу, что  не споткнуться. Сознание ― это зажженные фары впереди идущего паровоза. Обратите их светом внутрь,  ― и случиться катастрофа (Юрий Живаго).

“Читала. Ничего не понимаю, но гениально. Это сразу видно (Шура Шлизингер).

“Все, решительно все матери ― матери великих людей. И не их вина, что жизнь потом обманывает их (Юрий Живаго).

“Кстати о снах. Принято думать, что ночью снится обыкновенно то, что днем, в бодрствовании, произвело сильнейшее впечатление. У меня как раз обратные наблюдения. Я не раз замечал, что именно вещи, едва замеченные днем, мысли, не доведенные до ясности, слова, сказанные без души и оставленные без внимания, возвращаются ночью, облеченные в плоть и кровь, и становятся темами сновидений, как бы в возмещение за дневное к ним пренебрежение (Юрий Живаго).

“Шаг вперед в искусстве делается по закону притяжения, с подражания, следования и поклонения любимым предтечам (Юрий Живаго).

“Хорошо, когда человек обманывает ваши ожидания, когда он расходится с заранее составленным представлением о нем. Принадлежность к типу есть конец человека, его осуждение. Если его не подо что подвести, если он не показателен, половина требующегося от него налицо. Он свободен от себя, крупица бессмертия достигнута им (Юрий Живаго).

“Иногда встречается на свете большое и сильное чувство. К нему всегда примешивается жалость. Предмет нашего обожания тем более кажется нам жертвою, чем более мы любим. У некоторых сострадание к женщине переходит все мыслимые пределы. Их отзывчивость помещает ее в несбыточные, не находимые на свете, в одном воображении существующие положения, и они ревнуют ее к окружающему воздуху, к законам природы, к протекшим до нее тысячелетиям.

“Я не люблю сочинений, посвященных целиком философии. По-моему философия должна быть скупою приправой к искусству и жизни. Заниматься ею одною так же странно, как есть один хрен (Лиза Антипова)

Література в літературі:

• Маяковский «Флейта позвоночник»
• Толстой «Война и мир»
• Достоевский «Преступление и наказание»
• Пушкин «Воспоминания в Царском Селе» («Навис покров угрюмой нощи…»), «Евгений Онегин», «Городок», «Послания к сестре», «К моей чернильнице», «Послания к Юдину», «Моя родословная», «Путешествия Онегина», «История Пугачева»
• Чехов
• Гоголь
• Тургеньев
• Толстой
• Стендаль «Красное и черное» 
• Диккенс «Повесть о двух городах» 
• Рассказы Клейста
• Оссиан
• Эварист Дезире де Форж Парни
• Некрасов
• Данте «Божественная комедия»

«Чапаєв і пустота» Пелєвіна

Ще на початку літа якийсь хлопчина написав мені в одній із соц.мереж.

Слово за словом і договорились ми до літератури. Хлопчина порадив прочитати Пелєвіна «Чапаєв і пустота». 

Тоді я щось інше собі читала і мені якось байдуже було на того Пелєвіна.

Ось літо майже скінчилось і я згадала ту рекомендацію. І, ні, щоб взяти книжку, скачала архів із записами ― і почала слухати.

Одразу вразив меднес, який нісся з динаміків. Я настільки не звикла до абстрактності постійних відступів у творах, що не могла вловити суті. Згодом якось звикла. Дослухала.

«Чапаєв і пустота» ― це така собі суміш всіх таких модних зараз віянь і течій (езотерика, буддизм теорія чистоти бла бла). І вся ця солянка написана у дусі суворого росіянізму. Ведуться постійні високі розмірковування про долю країни,

про те, хто і як творить ту долю, про сутність всіх речей… і у всьому аж кричить слов’янська, російська ментальність.

Сюжет роману побудовано навколо одного персонажу ― Пєтьки Пустоти. Пєтька цей живе ніби в двох світах: в божевільні і на війні разом з Чапаєвим і Анкою-кулеметчицею. При цьому всьому два світи так сильно переплітаються, що до самого кінця твору читач навряд збагне, де ж справжній світ, а де світ ілюзорний. І наприкінці Пелєвін візьме, дасть щигля тому нерозумному читачеві, що ніяк не міг розібратися з тими світами і скаже: «НІДЕ». Власне, на цьому «Ніде», а ще на «Ніщо» і «Ніколи» і побудована вся філософія твору. 

Читачу за допомогою, іноді малозрозумілих, діалогів намагаються втовкмачити, що все відносне.

Що все ― це ми, а ми ― це все, але цього «все» не існує, бо є порожнеча  як основна відправна точка всесвіту, якого, як і порожнечі, теж насправді не існує. Що світ, який ми бачимо ― колективна вигадка, яка насаджується нам із самого дитинства. І що, насправді, цей світ дуже індивідуальний: одні бачать розруху і якісь поодинокі вогнища, а інші ― тепле сяйво і спокій. Що немає минулого і майбутнього, як немає і теперішнього. Що нічого не існує і існує все…

І далі в такому дусі.

Загалом чтиво не для всіх, не для відпочинку.

Це не муракамі там всілякі і не маркеси, тут немає поверхневого  стрункого сюжету, під яким хочеш знаходиш, а хочеш не знаходиш якусь життєву філософію. Тут постійно змушують думати, не запитуючи, хочеш ти цього чи ні. Мовляв, бачили очі, що купували, а тепер сиди і читай до самого пабєдного кінця.

І, справді, сидиш читаєш (ну, або слухаєш, як я). Вдумуєшся в абсолютно абсурдні, на перший погляд, фрази, виловлюючи для себе щось цінне чи не виловлюючи нічого.

 

А тепер ось, що виловила для себе:

“ Чем человек хитрее и бессовестней, тем легче ему живётся.
<…>
А легче ему живется именно потому, что он быстрее приспосабливается к переменам.
<…>
Так вот, существует такой уровень бессовестной хитрости..,на котором человек предугадывает перемены еще до того как они произошли и благодаря этому приспосабливаться к ним значительно быстрее всех прочих. Более того, самые изощренные подлецы приспосабливаются к ним еще до того как эти перемены происходят.
…Все перемены в мире происходят благодаря этой группе изощренных подлецов, потому что на самом деле они вовсе не предугадывают будущее , а формируют его, переползая туда, от куда, по их мнению, будет дуть ветер. После этого ветру не остается ничего другого кроме как действительно подуть из этого места.
<…>
Они сумеют убедить всех, что ветер дует оттуда, куда они переползли (Петр Пустота)

“ Это что же получается, я в университете диплом по Гегелю писал, а теперь хожу тут с автоматом, а ты чего-то там прочитал в «Науке и религии» и думаешь, что залез в подвал и можешь в реальности мира сомневаться? (Милиционер-философ)

 “ В жизни все успехи нужно соотносить с тем интервалом времени, на котором они достигаться. Если этот интервал чрезмерно долог , то большинство достижений оказываются обессмысленными в большей или меньшей степени.  Любое из достижений, во всяком случае, практических, оказывается равным нулю, если отнести его к длине всей жизни, потому что после смерти не имеет значения ничего (Петр Пустота).

 “ Все прекрасное, что есть в человеке, недоступно другим, потому что по-настоящему  оно недоступно даже тому,  в ком оно есть. Разве можно, уставаясь на него внутренним взором, сказать: «Вот оно! Было, есть и будет» (Петр Пустота).

 “ Но если нельзя было увидеть мир под тем же углом, его, без сомнения, можно было увидеть под другим градусом.
Мир, в котором мы живем – просто коллективная визуализация, делать которую нас обучают с рождения. Это то единственное, что одно поколение передает другому (Черный Барон).
Страх всегда притягивает именно то, чего ты боишься, а если ты ничего не боишься, ― ты становишься невидимым (Чапаев).

 “ Лучшая маскировка ― это безразличие. Если ты по-настоящему безразличен ― никто из тех, кто может причинить тебе зло, про тея просто не вспомнят и не подумает (Чапаев).

 

Література в літературі:

• Лермонтов
• Достоевский
• Шопенгауер
• Ибсен
• Гамлет
• Гоголь
• Нитсше
• Гегель
• Гамсун
• Арістотель
• Гурман
• Эрих-Мария Ремарк
• Райнер Мария Рильке
• Юнг
• Толстой война и мир
• Набоков

Для тих, кому цікаво : посилання на один доволі цікавий проект (в соц. мережах)  
Там можна знайти посилання на книжку для iTunes в суперкрутому оформленні

Мопассан і меланхолійний роман «Сильна, як смерть»

Вирішила я собі влаштувати тиждень Мопассана.  При чому не читати його хотіла а слухати.
Ось і маю прослуханою третій роман із гучною назвою «Сильна, як смерть». Власне, мабуть, саме через назву я її і обрала для ознайомлення.
Головний герой книги — меланхолійний художник, роботи якого користуються неймовірним попитом. Він писав картини, ходив на звані вечері, де критикував вершки суспільства за  обмеженість і стандартність мислення, але не мав чогось того особливого в житті, що б робило його щасливим.
В нього була неймовірно гарна коханка (я би назвала її втіленням жіночої мудрості, позаяк 12 років втримувати холостого чоловіка біля себе треба вміти), яка захоплювала його своєю красою та жвавістю... Але на то він і Мопассан, що в нього немає вічності в почуттях.
Закоханість художника перекинулась на дочку цієї коханки, яка була точно копією коханки (в молоді роки).
Взагалі, роман цей  — суцільне розмірковування про швидкоплинність життя, про боротьбу молодої душі зі старіючим тілом. В якийсь момент так перенасичуєшся сумними роздумами персонажів, що, як і герої, починаєш думати, кому ти потрібен будеш зі своєю старістю і нікчемністю.

І, традиційно, текст переповнений смертями і закінчується також трагічно, лишаючи читача наодинці зі своїми думками.

“ Однако она была кокетка, но ее задорное и осмотрительное кокетство никогда не заходило слишком далеко. Она любила слушать комплименты, ей было приятно возбуждать желания, лишь бы только можно было делать вид, что не замечаешь их; и, пробыв целый вечер в какой-нибудь гостиной, где ей курили фимиам, она затем отлично спала, как женщина, выполнившая свое земное назначение.

“ Ниодна женщина, что бы там не говорили, не может оставаться равнодушной к физической красоте и славе.

“ Война в этом мире затевается только ради мира.

“ Человек любит свою мать почти не осознавая, не чувствуя, потому что это так же естественно, как сама жизнь. И лишь в момент последнего раставания замечает он как глубоки корни этой любви. Никакая другая привязаность не сравнима с этой, потому что все другие - случайны, а эта врожденная. Все другие навязаны нам познее разными житейскими обстоятельствами, а эта живет с первого нашего дня в самой нашей крови (Графиня Анна)

“ Он ощущал в своем серде желание нравиться, быть лбезным и остроумным как в самые радосные дни своей юности. Одно из тех инстинктивных желаний, которые сильнейшим образом возбуждают все способности обольщения, заставляя павлина роспускать хвост, а поэта - сочинять стихи.  

Література в літературі:

• «Женщины»
• Мюссе
• «Вывеска ума и сердца»
• «Манон Леско» абата Прево
• «Страдания молодого Вертера» Иоганна Вольфганга
• «Цветы зла» Шарля Бодлера
• «Красное и черное» Стендаля
• «Женщины в 18 веке»
• «Адольф» Б. Констана
• Бальзак
• Гюго
• Альфонс де Ламартин

сіре «Життя» Гі де Мопассана

Пам'ятаєте, якийсь час, а може і зараз, була якась особлива мода на картини, виконані в стилі гіперреалізму?
Пам'ятаєте, як сильно вони були схожі на велетенські (чи не дуже) фотографії. Такі чіткі, такі живі.
Я до чого... Мопассан пише так само — гіперреалістично.
Від тієї надмірної реалістичності іноді аж нудить. Той занепад суспільства, який він описує, ті моменти життя, до описів яких ми не звикли в літературі — все є в його новелах так само як і стабільне відчуття якоїсь безвиході.

Безвихідь ця не така як у Кафки — невизначена, коли герой кидається з боку в бік і не розуміє в чому справа. У Мопассана вона чітко окреслена, але від цього не менш страшна.
В нього реальні покидьки роблять нікчемні вчинки. Все це не заперечується суспільним ладом. Протистоять покидькам слабовільні персонажі і повернуті фанатики. Закінчуються (?) ж усі неприємності смертями. Спочатку це смерті кривдників, потім людей, що колись підтримували. Та й з останніми не все так чисто і гарно: виявляється, вони так само, як і покидьки, колись зраджували.
Ряд неправд, ряд зрад, розпуста... всі ці вади нанизуються з контрастними їм життями, вірністю в такій нікчемній кількості, що стає страшно.
Закінчується ж усе появою нового крихітного життя, яке, скоріш за все, чекає те ж, що і всіх персонажів, які жили раніше. І враження таке, що весь цей сумний реалістичний абсурд продовжуватиме рухатись до кінця світу по темно-сірій вісімці нескінченності, повторюючись час від часу.
Але чому дивуватись.

Мопассан був ще тим декадентом. Описуючи занепад притаманний тогочасному суспільству (та й сучасному) він ніби отримував задоволення.
Читач же не зможе розслабитись за його «Життям». Бо ж забагато в ньому підлості і обману, які викликають ледь не постійне обурення.
Можливо метою «Життя» і було викликати це обурення і незгоду, щоб щось почало змінюватись. Хоча б на йоту.
Кожен лишиться зі своїми думками. Я ж лишаюсь поки що в пригніченому стані від прочитаного.

Цитати:

“Его великой силой и великой слабостью была доброта, такая доброта, которой не хватало рук, чтобы ласкать, — доброта творца, беспорядочная и безудержная, подобная какому-то омертвлению волевого нерва, недостатку энергии, почти пороку.

“ И как бросают в землю зерна, так и она всюду сеяла воспоминания. Те воспоминания, корни которых сохраняються до самой смерти.

“В этих историях из далекого прошлого девушка узнавала себя, удивляясь сходству их мыслей и родству желаний; ведь каждое сердце воображает, что оно впервые бьется под наплывом тех ощущений, которые заставляли уже биться сердца первых людей и заставят еще трепетать сердца последних мужчин и последних женщин.

“Путишевствовать одной грустно. Нодо быть по меньшей мере вдвоем, что бы было с кем делиться впечатлениями (Виконт).

“... Сжигай все письма. И мамины, и мои, и все. Ничего нет ужасней, когда мы, став стариками, начинаем перетряхивать нашу молодость (Барон).

Література в літературі:

• байки Ла Фонтена
• «Коринна или Италия» Жермена де Сталь
• Вальтер Скотт

Для тих, кому цікаво, є цікава стаття Даніліна про Мопассана. 

Там також йдеться про те, як писалося «Життя»

Гі де Мопассан і ті, що йдуть по трупам

Приблизно рік тому ми роз'їжджали Україною, вбиваючи в подорожах літній час і потрапили до однієї далекої родички в Херсон.
З милою і гіперактивною тітонькою ми за пару годин договорились до такого, що вона вже про літературу почала...
І розповіла вона про Гі де Мопасана та його «Любого друга» (Милого друга). Ми покивали головами, позаяк той твір в той час з нас ще ніхто не прочитав.
На початку літа вже цього року про нього згадали між іншим. Спочатку читати почав Андрюшик. Я все відкладала, позаяк ніяк не могла дочитати «Братів Карамазових» і це мене злило.
Пізніше вже разом ми переглянули абсолютно бездарну кінострічку-екранізацію роману 2012

року. Дивитись я її змогла тільки з коментарем того, хто прочитав роман, настільки тезово вона зроблена.
Після того настав час і мені прочитати.
І тут знов казус: з'явилась проблема з очима. Біс із ним, — подумала я, — прослухаю аудіокнижку студії «Ардіс» (2003).
І яким же було моє здивування, коли я не могла відірватися від тих аудіозаписів!
Зазвичай, щоб під час прослуховування нічого в голову іншого не лізло, а слова краще сприймалися, починаєш займатись якоюсь механічною роботою (наприклад малюєш тощо). Та тут навіть робити нічого не хотілося. Лежала собі на ліжку, дивилась в стелю і слухала-слухала-слухала.
Роман, насправді, злободенний.
Маємо героя з чіткими бажаннями. Гарного, стрункого, хитрого, якщо хочете.
Втіленню цих бажань в реальність не може завадити ніхто, бо герой наш обводить навіть найпроникливіших кругом пальця. Він грається життями, душами інших. Він вибудовує собі сходинки до слави (до парламенту, як ми потім зрозумієм) з тих життів і душ. Він користується

кожнісінькою можливістю, він чує всі підказки, кожнісіньке слово, сказане ненароком і використовує їх в потрібну мить.
Герой наш, Жорж Дюруа (пізніше Дю Руа на аристократичний лад) не вміє на початку абсолютно нічого, знаходиться ледь на самому дні суспільної ями. Та згодом поступово завдяки іншим лізе і лізе догори.
Спочатку йому допомагає старий друг з воєнних часів, далі дружина друга допомагає йому писати, потім він одружується з тією дружиною завдяки щасливим (чи не дуже?) обставинам для нього... і пішло-поїхало.
Це великий образ тільки тому, що він знає, чого хоче, не сидить на місці, а працює-думає над своїм майбутнім. І це низький, огидний образ тільки тому, що він не знає межі, він занадто ненаситний як в фізичному так і в матеріальному плані (духовний же план давно лишається позаду нього). Він женеться за всім недоступним і це, можливо, і правильно. Але, як на мене, прогнавшись так ціле життя, на що обертатися будеш потім? 

І, справді, час від часу Жоржу гидким стають ті, що колись йому допомагали. Він ніби зрікається їх, бо кому ж приємно усвідомлювати, що щось зробив НЕ САМ?
Та хіба такий герой аналізуватиме такого роду ситуації? Живе по накатаному та й годі.
Ось тільки через це все, щоб десь повчитись і десь щось збагнути і варто все перечитати.

Сподобались цитати... свого роду девізи Жоржа Дю Руа:

“Мир принадлежит сильным. Нужно быть сильным. Нужно быть выше всего.

“Победа принадлежит смелым. Эгоизм — это все. Но эгоизм ведущий к наживе и почету стоит больше чем эгоизм ведущий к обладанию женщины и любви.