Розібратись в собі, або Сомерсет Моем і «Тягар пристрастей людських»

Якби хто знав, як я ненавиджу мотивуючі книжки. Особливо сучасні. Вас 200-400 сторінок вчать, як слід «правильно» жити, що робити. Вам 200-400 сторінок розказують про очевидне. Але така вже людська природа: нам треба ще раз хоч десь почути те, що ми й так давно знаємо, щоб остаточно переконатись в цьому.

Один мій хороший друг якось сказав, що життя ― це пісочниця. Так чому ж, чорт забирай, ми маємо позбавляти себе можливості гратись в цій пісочниці? Кому потрібні ті таймменеджменти, розпорядки дня? Чому в свої 20 ми повинні заганяти себе в рамки правильності і слухати людей, які, можливо, зовсім-зовсім не тямлять, як варто жити.  Чому ми не можемо помилятись? Чому ми повинні дотримуватись якихось часових стереотипів? Нащо нам щось встигати чи не встигати?

Іноді я просто дивуюсь, тому, що нам сьогодні навʼязують.

До чого весь цей довжелезний пролог? Спаліть всі книжки зі самовдосконалення, та черпайте ідеї і натхнення з хорошої художньої літератури. Там все вже давно описано, слід просто вмикати мозок і помічати щось поза самим сюжетом.

А тепер я вимикаю свою злість і розповідаю про чудову-пречудову книжку Сомерсета Моема «Тягар пристрастей людських».

Багатогранний «Світ очима Гарпа» від Джона Ірвінга

Скажу одразу — це одна з найкращих книжок, які я прочитала за останній час. І, думаю, мало хто зі мною не погодиться.
Отож, що ми маємо?
На початку Ірвінг знайомить нас з досить дивною дамою, яка в кінотеатрі розрізає солдатові шкіру ледь не до кістки скальпелем. Хто вона? Дженні Філдс — дочка взуттєвого магната.

Так вже склалось, що Дженні не хотіла стати тією дівчиною, яких віддають в коледж, здавалось би, лише задля того, щоб вони вдало вийшли заміж. Така схема штампування хороших дружин здавалась їй чимось на кшталт вирощування племінних корів. Тому коледж Дженні покинула і стала медсестрою. Тим паче тоді були воєнні часи і допомога в лікарнях була просто необхідною.

Стівен Чбоскі «Добре бути тихонею» («Переваги скромників»)

Розумієте в чому суть. Минуло уже більше 3 місяців з того часу, як я прочитала цю книжку, а все ніяк не можу сформувати враження від неї.
Це вперше, коли після прочитання чогось, всередині порожньо.
Чомусь на думку спадає аналогія з вітамінами у пігулках. От тримаєш в руці таку пігулку і думаєш, що після того, як її проковтнеш, щось стане кращим. Або ні, радше думаєш, що щось зміниться. Потім ти ковтаєш її, можливо, запиваючи водою. Минає 10 хвилин, година, три, день, два... І нічого. Розумієте? Ніяких змін.
Ну от прочитаєш ти «Добре бути тихонею» і що? Ніякої реакції на книжку, яка викликала свого часу шалений резонанс. В ній ледь не вперше розкривалась суть емоцій підлітка. Описувався його перший досвід (?). Хвилювання, поцілунки, секс...
А ти собі бурмочеш під носа «ну і що?».
І тут до голови вривається інше: можливо, ти просто уже забув, як це — бути підлітком? Можливо, тобі байдуже, бо ще сам не маєш дітей?
Чи ні? Чи просто там описані реалії, які якось складнувато накласти на своє життя? Можливо, там описаний інший культурний пласт, до якого тобі просто дуже далеко.

Хей, дякую, що порадив! або Ніл Гейман з романом «Neverwhere»

Минулого року (не пам’ятаю, коли саме це було)  я створювала опитування, стосовно тих книжок, які варто прочитати… І в той момент, коли я вже думала, за що ж його дібрати для прочитання, — згадала про той список. А звідти вже обрала книжечку Ніла Геймана «Neverwhere» (Никогде/Задверье; так і не змогла підібрати адекватний український відповідник до назви).

Сюжет роману створювався спочатку як сценарій для серіалу. Та коли Ніл Гейман побачив, як під час зйомки видаляються цілісінькі сторінки/діалоги/сцени— вирішив написати книгу, в якій би все лишилось так, як він замислив на початку.

Головний герой — Річард Мейхью (одразу перепрошую за написання прізвища) — був звичайнісіньким робочим одного із лондонських офісів. Життя його йшло ніби «по накатаному». Працював, як усі, орендував квартиру, як усі, мав наречену, як усі. До речі, наречена була ще тою штучкою (можна було б замінити дві перші літери однією іншою, щоб зробити слово красномовнішим). Вона тягала бідного Метью музеями та виставками по різноманітним культурним заходам (сама ж бо оберталась в тому всьому, адже робота її полягала в організації таких заходів). А він мусив мовчки ходити з нею, витрачати купу грошей на її забаганки/ресторани, хоча не був аж надто заможним.

Та одного разу все пішло не так.

Курт Воннегут. Коли безглуздість межує з геніальністю!

Останнім часом мені якось щастить на дивакуваті книжки. Прямо сама дивуюсь, де їх відкопую і чому читаю/дочитую.
Дивакуватою виявилась і книжка Курта Воннегута, американського письменника, який (відповідно до слів із Вікі) вважається одним із найбільш визначних письменників ХХ століття.
Щоправда, я зараз сиджу і дивуюсь, чому ж не взяла до рук твори, які зробили його визначним, а задовольнилась «автобіографічним» твором «Фарс, або Геть самотність!», точніше його журнальною версією (трішки унормованою (?) в лексичному плані).

Але що вже, як то кажуть, махати руками.

Тож. Усім, хто збирається це читати, раджу робити це швидко і по порядку, або ж відкласти передмову на потім, як штуку, яка зробить все більш-менш зрозумілим, і розкладе всі сюжетні повороти (?) по окремим полицям.

Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття»

Ніколи не любила політематичних книжок. Навіть не так, я їх терпіти не могла! Ну, що доброго може бути там, де на 200 сторінках хтось намагається розкрити питання любові\смерті\дуже_розумних_вічних_тем?

Це як збірна солянка (яку я теж ніколи не любила, до речі), куди кидають усе, що є, але смачнішою вона від того не стає.

Та з Кундерівським романом склалось якось все інакше.

Не впевнена, в чому ховається причина (можливо, все через те, що останнім часом засильно захоплююсь Чехією), та мені він страшенно «запав в душу».

«Нестерпна легкість буття» для мене став відправною точкою на шляху до самопереосмислення. Серйозно.

Це коли ти поміж історії, чоловічої психології, жіночої недовіри, ревнощів, правд-неправд, політики, різнобічних поглядів на секс, зраду, любов… знаходиш і вихоплюєш щось справді своє.

Це коли ми по суті не маємо стрункого сюжету з арістотелівськими (?) канонічними зачином, основною частиною і кінцівкою. Коли спогади, відсилання, ліричні відступи, «літературознавчі» вставочки переплітаються і утворюють єдину історію, яка, власне, тебе і змінює.

Це коли ти замислюєшся над своєю старомодністю в плані стосунків.

Численні особистості Біллі Міллігана

Деніелу Кізу вдалося створити одну з таких книжок, яка просто не може лишити байдужим.

Не знаю, чи то тема вдала потрапила йому до рук, чи, може, і справді в неї було вкладено купу роботи. 

Сюжет книги розпочинається досить нудно. Довго перераховуються всі особистості головного героя (Біллі), які ти все одно одразу не в стані запам’ятати. Розуміння де є хто приходить пізніше.

А далі відбувається щось магічне. Звісно, не в прямому сенсі того слова. Перед нами постає дивакуватий персонаж, якого звинувачують в страшних злочинах, а-ля зґвалтування пари жінок і бла бла бла. І одразу ми починаємо сприймати Білла як чергового мерзотника, якому просто нудно живеться і який таким дивним чином розважається. 

І, здавалось би, чого ще чекати від книжки? Але продовжуєш читати, бо щось нічого не в’яжеться в голові: «навіщо було детально описувати якісь особистості, чому в книги такий заголовок?...». Ми шукаємо пояснень. І тут Кіз починає їх нам давати. 

Кен Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі»

Щойно завершила читати «Пролітаючи над гніздом зозулі».

Знаєте, це якраз та книжка, котру спочатку треба прочитати, перш ніж дивитись будь-які екранізації.

Та книжка, яка має просто безліч смачних моментів, які просто несправедливо викидати за жодних обставин.

Лев Толстой трилогія «Дитинство. Отроцтво. Юність»

Чесно кажучи, коли починаєш читати Толстого, очікуєш чогось грандіозного.
Ідея трилогії «Дитинство. Отроцтво. Юність» показати внутрішні (та і зовнішні) зміни особистості, яка формується. А простіше кажучи - як змінюється світогляд дитини на шляху дорослішання.

Ідея чудова. А от з «чудовістю» результату втілення цієї ідеї я б посперечалась.
На сторінках ми бачимо негарного хлопчика, якому важкувато контактувати зі своїми однолітками через зовнішність і через внутрішні (часом абсолютно ідіотські переконання). Бачимо людину, яка по суті, з самого дитинства ні до чого не прагне.
Ми бачимо якісь прояви дитячого максималізму але далі ніж у слова ті прояви нікуди не втілюються.

І виходить якась нуднувата балаканина на три томи.
Роздуми про батьків, про братів/сестер/родичів, про релігію, про гроші, про дорослішання, про любов.
Така враження що герой наш, від імені кого ведеться розповідь живе десь у хмарах. В нього якесь викривлене бачення світу. Він поділяє людей на камєльфо і некаєльфо. Для нього нігті і гарна вимова французькою - ледь не найважливіше.
Він ставить себе над усіма, в то час, як сам розуміє, що нічим не краще, ба, навіть гірше інших.
А найлегшим виходом в таких ситуаціях «прозріння» для нього лишається (навіть в зрілому віці) розплакатись і звинувачувати у всьому інших.

Але з-поміж усього таки вдалось видивитись досить цікаві ідеї.

“Во всякой привязанности есть две стороны: одна любит, другая позволяет любить себя; одна целует, другая подставляет щеку.

А.Карр

“Есть три рода любви:
1) Любовь красивая,
2) Любовь самоотверженная и
3) Любовь деятельная [Юность гл.24].

“Только люди, способные сильно любить, могут испытывать и сильное огорчение. Но та же потребность любить служит для них противодействием горести, исцеляя их. От этого моральная природа человека еще живучее природы физической. Горе никогда не убивает [гл.28 Детство].

Фаулз зі своїм страшним «Колекціонером» або Особливе захоплення

Маємо двох головних героїв які розповідають по-своєму одну і ту ж історію. 

Один із них ― звичайнісінький клерк. Його ніхто не помічає, бо кого цікавлять нудні люди, які нічогісінько в житті не досягли. Клерк той (Фредеріке Клегге) проживає з тиранічною істеричною тітонькою та її дочкою інвалідом, яка ображена на весь світ. Щоб зрозуміти настільки це хворе оточення вистачить одного шматка тексту:

“Ну вот, к примеру, скажешь вечером, ни о чем таком вовсе не думая: «Сегодня утром чуть на автобус не опоздал, пришлось мчаться со всех ног». И тут уж тетушка шанса не упустит, наверняка скажет: «Ну и радуйся, что у тебя-то ноги есть». А Мейбл промолчит, но так взглянет, сам не рад будешь, что рот раскрыл.

Але, думаю, не в оточенні причина того, що наш головний герой хворий маніяк.

Чому маніяк.

Якось він помічає на вулицях свого міста прекрасну дівчину. Вона навчається в приватній художній школі. Дівчинку ту, Міранду, постійно оточує зграя якихось людей. Переважно хлопців, що неймовірно злить нашого героя. Він закохується в образ цієї дівчини. Починає ходити за нею, дивитися, де вона буває, з ким спілкується, що любить. Але любов ця виглядає як щось наївне дитяче. Ледь не кожен пам’ятає той період дитинства, коли і сам мав таку любов, коли про неї хотілось знати все, але далі ніж прослідкувати де вона живе і з ким спілкується ― не заходило. Але в нашого героя не така любов. Це було б надто просто і безневинно. Згадаймо ж, наш герой здоровий мужик. Саме мужик, не дивлячись на те, що незайманий і незрілий.

І якось настає момент Ікс, коли цей мужик викрадає нашу чудову героїню Міранду.

Причиною такого викрадення стало раптове багатство, яке звалилось на нього, коли він виграв на іподромі. Він своїм примітивним розумом думає, що може купити все на світі, навіть кохання. Бо так легше. Думає, що грошима можна досягти чого завгодно.

Так з’являється план викрадення майбутньої супутниці життя, з якою він планує жити дружно, немов подружжя бла бла бла.

Фаулз обкрутив усе так, ніби герой наш не визнає цього бажання володіти кимось силою. От просто так купує будинок далеко за містом, просто так облаштовує в ньому підвал ремонтує і «по-багатому» декорує кімнати. І все це з розрахунком, ніби просто житиме з тіткою та її дочкою і нічого страшного.

Тобто, ми маємо людину, яка не усвідомлює до кінця що робить. Такого собі фанатика своєї справи. Фанатика з якимись фантастичними уявленнями про світ. Який раніше збирав метеликів, а тепер перекинувся на серйознішу здобич. Фанатика, в якого надто добре розвинене стратегічне мислення, але разом із тим мислення в загальному розвинене вкрай паскудно, через суспільні рамки, догми, правила, моральні цінності нав’язані колись кимось десь. Це молодий чоловік страшенно старий душею (якщо ми маємо право говорити про душу в такої холоднокровної особи). У нього почуття пристрасті (форма фанатизму) відтісняє усі інші почуття ― співчуття, доброту, розуміння… відтісняє довіру, якщо, звісно, вона хоч колись у нього була. Маємо циніка, який і не розуміє, в чому полягає його цинізм.

Але не в тому справа, що він такий «поганий». Якщо ми так говоритимемо, ми вчинимо так як він, навішаємо ярликів на все незрозуміле нам і радітимемо.

Справа у тому, що він не здатен вчитися. Абсолютно нічому (!)

Законсервована людина. Якщо уявити що в пологовому будинку замість дітей на світ з’являються шпроти в банках, то він і був тими шпротами. Народився таким як є і все тут. Або ти їси ті шпроти, або вони в тебе ледь не десятиліттями зберігаються і нічого з ними не відбувається. Як був банкою зі шпротами, так і лишиться, так і помре.

Власне, переказувати твір не було б сенсу. Всі добре розуміють, що нічого доброго з того не вийшло.

Дівчина намагалась спочатку боротись із своєю неволею, потім боротись з неможливою обмеженістю Ф., потім вирішила з відчаю вдатись до крайніх заходів і віддатись йому… Але не цього всього він хотів! Не для цього тримав її в підвалі в повній тиші. Вона була його скарбом, хом’яком, якого тримають люди, щоб тішитись з того, який він милий і пухнастий. Не більше! Він не міг збагнути її світосприйняття. Та будьмо щирими, йому це було непотрібним.

І коли його гарна тваринка раптово померла, він не дуже розчарувався. Для нього це було чимось звичайним. Спочатку він вирішив влаштувати показуху а-ля вбити себе біля неї, і щоб їх знайшли мертвими разом. Але враз усе змінюється. Він просто помічає іншу гарну дівчину на вулиці (не таку гарну як попередня) яка страшенно схожа на мертву колишню здобич ― Міранду. І історія починається спочатку. Але цього разу йому здається, що він зуміє зробити все правильно, що цього разу жертва гратиме за його правилами, що він зможе переконати її в чомусь своєму, навчити чогось. Він вирішує, що минулого разу йому просто не пощастило. Як на іподромі. Просто невдало стали планети. Просто йому треба було вибирати когось «папроще». Просто йому потрібен був хтось слабший, на фоні кого він би міг самоствердитись і нарешті показати усім (чи тільки собі?), що він на щось здатен, що він може об хитрити усіх!

Фаулзівського «колекціонера» можна звести до однієї фрази: таких людей, як Фредеріке повно і їх не засуджувати треба, а жаліти.

Або до однієї цитати, яка стосується усіх без виключення:

“…когда Пирсу что-то непонятно, он сразу становится циничным, начинает говорить гад ости

або

“Будто если ты чего-нибудь терпеть не можешь, оно перестает на тебя влиять.

Роман змушує відкрити очі, переглянути усі життєві цінності, пожаліти себе і оточуючих і подумати над тим, чому близькі роблять ті, а не інші вчинки. Доволі примітивно. Але що поробиш?

За іншими життєвими цитатами сюди

А тих, кого цікавлять екранізації роману прошу сюди

Єдине вразило: жодне видавництво не втілило в життя образ, який хотіла намалювати жертва-Міранда, - вихід з підвалу за якими сяє сонце і стоїть зелений садок. Він би був набагато сильніший ніж усе, що вони вигадали.