Доки я жива

Довго вагалась, чи писати що-небудь про цю книжку, чи ні.

Мова йде про роман «Доки я жива» («Доки я не померла») британки Дженні Даунхем.

Насторожує і водночас інтригує вже сама назва. Але з перших сторінок починаєш розуміти, чим вона виправдана.

Головна героїня Тесса ― 16-річний підліток, хворий на рак.

Гнітюче, еге ж? Але тепер ще раз усвідомте, що в романі йдеться про підлітка, з усіма його проблемами і переламними моментами, з його внутрішніми і зовнішніми протестами, з відчайдушністю і страхом. Згадайте себе у цьому віці, зі своїм максималізмом і, можливо, навіть авантюрно вдачею. А тепер уявіть, якби саме в тому віці вам сказали поставити хрест на майбутньому через невиліковну хворобу.

«Овід» Етель Ліліан Войнич

Чи доводилось вам хоч коли-небудь читати роман, вже перші сторінки якого змушували подумати «що тут взагалі відбувається?»?
Чи доводилось розбиратись в плутанині якихось імен/подій?
І можна було б подумати, що я говорю про котрусь із книжок Маркеса. Але ні.

Насправді, мова йде про історичний роман Ліліан Войнич «Овід».
Почала я його читати ще всередині літа (зараз вже початок осені), коли надворі немилосердно смалило сонечко, в панельному будинку сидіти не хотілося, а вода в річці була (як би банально це не звучало) як молоко, хіба тільки дещо зеленувата.
Пляжним чтивом творіння Войнич назвати було ну дуууже важко, але тоді в голові промайнула думка «чому ні?».

Бредбері спалює книжки. 451 градус за Фаренгейтом

Сжигать в пепел, затем сжечь даже пепел

Хто не читав «451 градус за Фаренгейтом»? Ти?

Насправді я й сама йог прочитала от-от (здається, пізніше від усіх на світі). Але нічого.

Що це?

Це роман-антиутопія улюбленого Рея Бредбері.

Про що?

Про суспільство, яке в рамках свого середовища розучилося сприймати інформацію в повному обсязі. (нічого не нагадує, ні? Та ну!).Щоб та інформація сприймалась, це має бути супервибране, екстракт екстракту, щось драматичне, захоплююче і обовʼязково зі зрозумілим закінченням. Про суспільство, яке сліпо довіряє усьому, що навʼязують йому зі стін-екранів телебачення (родичі). Про жорстоку глобалізацію.

Боротися і шукати, знайти і не здаватися, або Веніамін Каверін «Два капітани»

To strive, to seek, to find, and not to yield

Тепер я знаю, нащо читати з ручкою в руках і якимось папірцем під боком (головне той папірець потім не загубити). Особливо гостро усвідомлюєш те нащо, коли твір складається з двох книг і запам'ятати всі враження після такого довгого читання практично неможливо.

Мова піде про «Два капітани», які свого часу порадила якась добра людина, коли складався список рекомендованих книжок.

Легке розчарування, або Мілан Кундера «Невідомість»

Попереду довжелезні 16 годин дороги. 16 годин тряски в потязі.Що можна зробити за 16 годин?
Спекти +-8 тортів, написати пару статей, переглянути +-8 кінострічок або +-64 короткометражки, назбирати купу кошиків яблук, написати таку собі картину...

Що можна робити 16 годин в потязі? Читати.
Попереду було 16 годин дороги, а я дістала свій рідер і почала читати Кундеру. Цього разу «Невідомість».

Це була дорога зі Львова. Десь в тернополі до мене підсіла дівчина, яка дуже довго прощалась з коханим на пероні. Пізніше я дізналась, що вона літературознавець, випускниця КНУ ім. Т. Шевченка. (Чим займаються літературознавці після завершення університету?)

Ця впускниця з огидою скривилась, коли дізналась, що я читаю Кундеру і сказала: «Нестерпну легкість буття? Ні? Не читайте цю банальщину. Ліпше прочитайте Орхана Памука «Мене називають червоний». Він нобелянт».

Богуміл Грабал «Занадто гучна самотність»

Оповідання Грабала ― одні із тих, які мені дали почитати «на пробу».

І серед них усіх найбільше зачепив(?) манюсінький роман «Занадто гучна самотність».

Часом, він огидний, часом змушує виплескувати із себе тони жалості. Але в цілому роман інший. Як, в принципі, і вся чеська література.

Головний герой у нас ― старий дядько-макулатурщик. Цілими днями (протягом 35 років) він мочить книжки водою, вигрібає їх лопатою і складає у гідравлічний прес. Дядько цей романтик. Кожного разу, як починає спресовувати чергову порцію паперу, він намагається покласти в блок щось від себе: книжку Гегеля чи Шопенгауера, розгорнуту на найцікавішому моменті, чи репродукцію Рембрандта, Мане, Моне, Халса, Клімта, Сезанна… В кожен блок паперу він намагається вкласти часточку своєї душі.

Спритна «Роксана» Даніеля Дефо

Мабуть страшенно важко писати «жіночі мемуари», якщо ти чоловік. Особливо, якщо ти чоловік, який живе на початку 18 століття і, як і більшість чоловіків того часу, абсолютно нічого не знає про жінок.

Але я знаю, кому це вдалося. Дефо. Так-так, авторові славнозвісного роману «Робінзон Крузо». На жаль, більшість навіть не читала (можливо, навіть і не підозрювала про існування) інших його романів. А дарма. «Щаслива куртизанка, або Роксана» ― непогане чтиво.

Чому непогане, а не хороше/чудове? Бо це класика, яка свого часу була створена для мас, дуже наближена до кічу.

Та не все так погано, як здається на перший погляд. Постійні історичні зрізи (можливо, не прямим текстом а через опис подій та середовища, в якому живуть герої (хоча ці події теж дещо перекручені і під лаштовані під сюжет роману), опис життя різних соціальних прошарків, нестримних грошових спекуляцій, створення нових капіталів підіймають твір Дефо в моїх очах.

Довжелезний пост про Андре Моруа і його «Листи незнайомці»

Щойно закінчила «Листи незнайомці» Андре Моруа.

Вражає, як чоловік з такою делікатністю і точністю може говорити про жінок, ба більше, повчати їх. 

Ніколи дидактична проза не була настільки цікавою.  

Погоджуюсь, деякі речі для сучасної жінки будуть звучати занадто банально, чи як щось застаріле (іноді хотітиметься навіть перейменувати книгу на щось на кшталт «Кніга для благародних дівіц, ілі Как паступать в разних жизнєнних сітуациях»), але в цілому звідти можна почерпнути чимало по-справжньому корисних штук, які, можливо, і стануть у нагоді.

Найкрутіше те, що всі свої поради Андре Моруа писав у віці 71 року. Сімдесят одного року!  Може, саме тому в них стільки спокою, стільки досвіду і виваженості. Сподіваюсь, що і я в свої 71 буду мисли так само тверезо і створю щось насправді вартісне, а не просто ганятиму курей десь в селі за містом біля маленької (але затишної) халупи і сваритимусь на сусідку, яка знов тихцем вкрала мою кукурудзу.

Улюблений Бредбері з настроєвими оповіданнями «Ліки від меланхолії»

Не знаю, хто як, але я коли беру до рук щось  Бредберівське, то очікую отримати порцію тепла і приємних емоцій.

У моїй голові дядечко Рей ― не фантаст, який пише про майбутнє на Марсі, про космічні польоти, людське майбутнє і все в тому ж дусі. Він ― письменник, який може створити атмосферу, той, хто навіть описами погоди, сонця, місяця (такими коротесенькими) може захопити і затримати увагу.

“Солнце уже наполовину погрузилось в води ― и на глазах у Джорджа Смита за считанные секунды затонуло совсем [с.14].
“Кто-то задувает солнце, и сразу ― ночь [с.18].

Коли я брала до рук «Ліки від меланхолії», я думала, о справді від неї вилікуюсь. Я думала, що назва ледь не буквальна. Я забула (!), що маю справу з Бредбері.

Ця книга ― збірка коротесеньких оповідань на різну-різну тематику. Я довго не могла зрозуміти, що могло їх обʼєднати під однією обкладинкою. А потім усвідомила ― дивні персонажі.

«Біле на чорному» Рубена Гальєго від якого стискається серце

Продовжую читати книжки зі Списку, який мені допомогли скласти добрі люди наприкінці 2013 року.
Цього року до рук потрапив автобіографічний роман «Біле на чорному» Рубена Гонсалеса Гальєго.

Щиро кажучи, я не люблю такого чтива. Де вся книжка — щось безпросвітне, де нема світлого закінчення, де закінчення, власне, немає взагалі.

Роман про непросту долю людей з обмеженими можливостями, яким судилося жити в сиротинцях та в будинках для літніх людей. Про людей, які вже в 10 років не бачать сенсу в своєму існуванні. Про людей, в котрих є права і привілеї(?) та немає сенсу ними користуватись, адже більшість із них просто помирає, не доживаючи навіть до повноліття.
Роман про дітей(?), які живуть, доки живеться. Чи, радше, існують (?)

Автор всіляко намагається довести, що навіть ті, хто не має ні рук, ні ніг не хочуть, щоб їх вважали особливими, не хочуть щоб їх жаліли, адже це найогидніше. Вони не хочуть, щоб хтось наживався на їхньому нещасті. Проте, кожна сторінка твору змушує ледь не завивати від відчаю.
А наприкінці ти вже просто відмовляєшся вірити в той «паралельний» світ. Відмовлєся вірити у те, що десь є неповносправні, що хтось десь змушений страждати. Що в когось від самого дитинства не було навіть маленького шансу жити, як всі.
Вдумайтеся, ЯК ВСІ!

До всього цього додайте те, що описані події відбуваються в радянські часи.
І лише тепер можна уявити всю глибину того жаху, що описується.

Загалом важко. І боляче.

“Если дать всем взрослым на Земле много водки и колбасы, они будут добрые и все дети будут счастливы.

Для тих, кому цікаво, додаю посилання на сайт Рубена Гальєго.
А тут лінк на історію про нього.
І тут більше цитат із ЖЖ з атмосферними ілюстраціми.

І так, якщо хтось не дійде до Вікі, то автор з народження хворий на церебральний параліч. А свої книги набирає вказівним пальцем.