Богуміл Грабал «Занадто гучна самотність»

Оповідання Грабала ― одні із тих, які мені дали почитати «на пробу».

І серед них усіх найбільше зачепив(?) манюсінький роман «Занадто гучна самотність».

Часом, він огидний, часом змушує виплескувати із себе тони жалості. Але в цілому роман інший. Як, в принципі, і вся чеська література.

Головний герой у нас ― старий дядько-макулатурщик. Цілими днями (протягом 35 років) він мочить книжки водою, вигрібає їх лопатою і складає у гідравлічний прес. Дядько цей романтик. Кожного разу, як починає спресовувати чергову порцію паперу, він намагається покласти в блок щось від себе: книжку Гегеля чи Шопенгауера, розгорнуту на найцікавішому моменті, чи репродукцію Рембрандта, Мане, Моне, Халса, Клімта, Сезанна… В кожен блок паперу він намагається вкласти часточку своєї душі.

Спритна «Роксана» Даніеля Дефо

Мабуть страшенно важко писати «жіночі мемуари», якщо ти чоловік. Особливо, якщо ти чоловік, який живе на початку 18 століття і, як і більшість чоловіків того часу, абсолютно нічого не знає про жінок.

Але я знаю, кому це вдалося. Дефо. Так-так, авторові славнозвісного роману «Робінзон Крузо». На жаль, більшість навіть не читала (можливо, навіть і не підозрювала про існування) інших його романів. А дарма. «Щаслива куртизанка, або Роксана» ― непогане чтиво.

Чому непогане, а не хороше/чудове? Бо це класика, яка свого часу була створена для мас, дуже наближена до кічу.

Та не все так погано, як здається на перший погляд. Постійні історичні зрізи (можливо, не прямим текстом а через опис подій та середовища, в якому живуть герої (хоча ці події теж дещо перекручені і під лаштовані під сюжет роману), опис життя різних соціальних прошарків, нестримних грошових спекуляцій, створення нових капіталів підіймають твір Дефо в моїх очах.

Довжелезний пост про Андре Моруа і його «Листи незнайомці»

Щойно закінчила «Листи незнайомці» Андре Моруа.

Вражає, як чоловік з такою делікатністю і точністю може говорити про жінок, ба більше, повчати їх. 

Ніколи дидактична проза не була настільки цікавою.  

Погоджуюсь, деякі речі для сучасної жінки будуть звучати занадто банально, чи як щось застаріле (іноді хотітиметься навіть перейменувати книгу на щось на кшталт «Кніга для благародних дівіц, ілі Как паступать в разних жизнєнних сітуациях»), але в цілому звідти можна почерпнути чимало по-справжньому корисних штук, які, можливо, і стануть у нагоді.

Найкрутіше те, що всі свої поради Андре Моруа писав у віці 71 року. Сімдесят одного року!  Може, саме тому в них стільки спокою, стільки досвіду і виваженості. Сподіваюсь, що і я в свої 71 буду мисли так само тверезо і створю щось насправді вартісне, а не просто ганятиму курей десь в селі за містом біля маленької (але затишної) халупи і сваритимусь на сусідку, яка знов тихцем вкрала мою кукурудзу.

Улюблений Бредбері з настроєвими оповіданнями «Ліки від меланхолії»

Не знаю, хто як, але я коли беру до рук щось  Бредберівське, то очікую отримати порцію тепла і приємних емоцій.

У моїй голові дядечко Рей ― не фантаст, який пише про майбутнє на Марсі, про космічні польоти, людське майбутнє і все в тому ж дусі. Він ― письменник, який може створити атмосферу, той, хто навіть описами погоди, сонця, місяця (такими коротесенькими) може захопити і затримати увагу.

“Солнце уже наполовину погрузилось в води ― и на глазах у Джорджа Смита за считанные секунды затонуло совсем [с.14].
“Кто-то задувает солнце, и сразу ― ночь [с.18].

Коли я брала до рук «Ліки від меланхолії», я думала, о справді від неї вилікуюсь. Я думала, що назва ледь не буквальна. Я забула (!), що маю справу з Бредбері.

Ця книга ― збірка коротесеньких оповідань на різну-різну тематику. Я довго не могла зрозуміти, що могло їх обʼєднати під однією обкладинкою. А потім усвідомила ― дивні персонажі.

«Біле на чорному» Рубена Гальєго від якого стискається серце

Продовжую читати книжки зі Списку, який мені допомогли скласти добрі люди наприкінці 2013 року.
Цього року до рук потрапив автобіографічний роман «Біле на чорному» Рубена Гонсалеса Гальєго.

Щиро кажучи, я не люблю такого чтива. Де вся книжка — щось безпросвітне, де нема світлого закінчення, де закінчення, власне, немає взагалі.

Роман про непросту долю людей з обмеженими можливостями, яким судилося жити в сиротинцях та в будинках для літніх людей. Про людей, які вже в 10 років не бачать сенсу в своєму існуванні. Про людей, в котрих є права і привілеї(?) та немає сенсу ними користуватись, адже більшість із них просто помирає, не доживаючи навіть до повноліття.
Роман про дітей(?), які живуть, доки живеться. Чи, радше, існують (?)

Автор всіляко намагається довести, що навіть ті, хто не має ні рук, ні ніг не хочуть, щоб їх вважали особливими, не хочуть щоб їх жаліли, адже це найогидніше. Вони не хочуть, щоб хтось наживався на їхньому нещасті. Проте, кожна сторінка твору змушує ледь не завивати від відчаю.
А наприкінці ти вже просто відмовляєшся вірити в той «паралельний» світ. Відмовлєся вірити у те, що десь є неповносправні, що хтось десь змушений страждати. Що в когось від самого дитинства не було навіть маленького шансу жити, як всі.
Вдумайтеся, ЯК ВСІ!

До всього цього додайте те, що описані події відбуваються в радянські часи.
І лише тепер можна уявити всю глибину того жаху, що описується.

Загалом важко. І боляче.

“Если дать всем взрослым на Земле много водки и колбасы, они будут добрые и все дети будут счастливы.

Для тих, кому цікаво, додаю посилання на сайт Рубена Гальєго.
А тут лінк на історію про нього.
І тут більше цитат із ЖЖ з атмосферними ілюстраціми.

І так, якщо хтось не дійде до Вікі, то автор з народження хворий на церебральний параліч. А свої книги набирає вказівним пальцем.

Розібратись в собі, або Сомерсет Моем і «Тягар пристрастей людських»

Якби хто знав, як я ненавиджу мотивуючі книжки. Особливо сучасні. Вас 200-400 сторінок вчать, як слід «правильно» жити, що робити. Вам 200-400 сторінок розказують про очевидне. Але така вже людська природа: нам треба ще раз хоч десь почути те, що ми й так давно знаємо, щоб остаточно переконатись в цьому.

Один мій хороший друг якось сказав, що життя ― це пісочниця. Так чому ж, чорт забирай, ми маємо позбавляти себе можливості гратись в цій пісочниці? Кому потрібні ті таймменеджменти, розпорядки дня? Чому в свої 20 ми повинні заганяти себе в рамки правильності і слухати людей, які, можливо, зовсім-зовсім не тямлять, як варто жити.  Чому ми не можемо помилятись? Чому ми повинні дотримуватись якихось часових стереотипів? Нащо нам щось встигати чи не встигати?

Іноді я просто дивуюсь, тому, що нам сьогодні навʼязують.

До чого весь цей довжелезний пролог? Спаліть всі книжки зі самовдосконалення, та черпайте ідеї і натхнення з хорошої художньої літератури. Там все вже давно описано, слід просто вмикати мозок і помічати щось поза самим сюжетом.

А тепер я вимикаю свою злість і розповідаю про чудову-пречудову книжку Сомерсета Моема «Тягар пристрастей людських».

Багатогранний «Світ очима Гарпа» від Джона Ірвінга

Скажу одразу — це одна з найкращих книжок, які я прочитала за останній час. І, думаю, мало хто зі мною не погодиться.
Отож, що ми маємо?
На початку Ірвінг знайомить нас з досить дивною дамою, яка в кінотеатрі розрізає солдатові шкіру ледь не до кістки скальпелем. Хто вона? Дженні Філдс — дочка взуттєвого магната.

Так вже склалось, що Дженні не хотіла стати тією дівчиною, яких віддають в коледж, здавалось би, лише задля того, щоб вони вдало вийшли заміж. Така схема штампування хороших дружин здавалась їй чимось на кшталт вирощування племінних корів. Тому коледж Дженні покинула і стала медсестрою. Тим паче тоді були воєнні часи і допомога в лікарнях була просто необхідною.

Стівен Чбоскі «Добре бути тихонею» («Переваги скромників»)

Розумієте в чому суть. Минуло уже більше 3 місяців з того часу, як я прочитала цю книжку, а все ніяк не можу сформувати враження від неї.
Це вперше, коли після прочитання чогось, всередині порожньо.
Чомусь на думку спадає аналогія з вітамінами у пігулках. От тримаєш в руці таку пігулку і думаєш, що після того, як її проковтнеш, щось стане кращим. Або ні, радше думаєш, що щось зміниться. Потім ти ковтаєш її, можливо, запиваючи водою. Минає 10 хвилин, година, три, день, два... І нічого. Розумієте? Ніяких змін.
Ну от прочитаєш ти «Добре бути тихонею» і що? Ніякої реакції на книжку, яка викликала свого часу шалений резонанс. В ній ледь не вперше розкривалась суть емоцій підлітка. Описувався його перший досвід (?). Хвилювання, поцілунки, секс...
А ти собі бурмочеш під носа «ну і що?».
І тут до голови вривається інше: можливо, ти просто уже забув, як це — бути підлітком? Можливо, тобі байдуже, бо ще сам не маєш дітей?
Чи ні? Чи просто там описані реалії, які якось складнувато накласти на своє життя? Можливо, там описаний інший культурний пласт, до якого тобі просто дуже далеко.

Хей, дякую, що порадив! або Ніл Гейман з романом «Neverwhere»

Минулого року (не пам’ятаю, коли саме це було)  я створювала опитування, стосовно тих книжок, які варто прочитати… І в той момент, коли я вже думала, за що ж його дібрати для прочитання, — згадала про той список. А звідти вже обрала книжечку Ніла Геймана «Neverwhere» (Никогде/Задверье; так і не змогла підібрати адекватний український відповідник до назви).

Сюжет роману створювався спочатку як сценарій для серіалу. Та коли Ніл Гейман побачив, як під час зйомки видаляються цілісінькі сторінки/діалоги/сцени— вирішив написати книгу, в якій би все лишилось так, як він замислив на початку.

Головний герой — Річард Мейхью (одразу перепрошую за написання прізвища) — був звичайнісіньким робочим одного із лондонських офісів. Життя його йшло ніби «по накатаному». Працював, як усі, орендував квартиру, як усі, мав наречену, як усі. До речі, наречена була ще тою штучкою (можна було б замінити дві перші літери однією іншою, щоб зробити слово красномовнішим). Вона тягала бідного Метью музеями та виставками по різноманітним культурним заходам (сама ж бо оберталась в тому всьому, адже робота її полягала в організації таких заходів). А він мусив мовчки ходити з нею, витрачати купу грошей на її забаганки/ресторани, хоча не був аж надто заможним.

Та одного разу все пішло не так.

Курт Воннегут. Коли безглуздість межує з геніальністю!

Останнім часом мені якось щастить на дивакуваті книжки. Прямо сама дивуюсь, де їх відкопую і чому читаю/дочитую.
Дивакуватою виявилась і книжка Курта Воннегута, американського письменника, який (відповідно до слів із Вікі) вважається одним із найбільш визначних письменників ХХ століття.
Щоправда, я зараз сиджу і дивуюсь, чому ж не взяла до рук твори, які зробили його визначним, а задовольнилась «автобіографічним» твором «Фарс, або Геть самотність!», точніше його журнальною версією (трішки унормованою (?) в лексичному плані).

Але що вже, як то кажуть, махати руками.

Тож. Усім, хто збирається це читати, раджу робити це швидко і по порядку, або ж відкласти передмову на потім, як штуку, яка зробить все більш-менш зрозумілим, і розкладе всі сюжетні повороти (?) по окремим полицям.